Щодня перед українським суспільством виникають нові виклики, спричинені повномасштабною війною. Щоб краще їх зрозуміти, ми звернулися до одного з лідерів ветеранського руху і діючого командира добровольчого формування Михайла Пирога, аби поговорити про підготовку і реабілітацію військових, про поради для цивільних, про тенденції повномасштабної війни.
Сьогодні Михайло Пирог — ветеран полку “Азов”, командир запорізького Добровольчого формування Запорізької територіальної громади №4, бійці якого виконують бойові розпорядження, що стосуються оборони Запоріжжя і Запорізького напрямку. Також він очолює ГО “Запорізьке об’єднання ветеранів АТО”.
Про ДТФГ №4
ДФТГ — це структура, яка має обороняти громади і райони. Чи можуть бійці брати участь у бойових діях?
Згідно чинного законодавства, ДФТГ створюються громадами разом з силами тероборони і залучаються до участі у будь-яких діях на території громади. Все що стосується використання добровольчих формувань у бойових діях, це все вирішується безпосередньо за підписом Головнокомандуючого. Так прописано законодавство. Протягом року і 8 місяців ми подавали декілька рапортів з пропозицією залучити наш підрозділ до безпосередніх бойових дій, але була відповідь, що ДФТГ використовується у межах територіальної громади.
Хто входить до складу вашого підрозділу?
Це добровольці, і назва відповідна — добровольче формування. Воно було створене запорізькими ветеранами полку “Азов” на початку широкомасштабного вторгнення. В ньому є люди, які або десь працюють. або за віком не можуть бути долучені до ЗСУ і Нацгвардії, або за станом здоров’я не можуть бути призвані. Можливо, у когось двоє-троє маленьких діточок. Люди приходять добровільно, проходять відповідну перевірку. Якщо вона пройдена позитивно, ми маємо право заключати контракт. Подаються певні документи і доброволець стає бійцем нашого підрозділу. Це порядок для будь-якого добровольчого формування, а вже задачі підрозділу залежать від командування, яке надає бойові чи службові розпорядження.
Як змінилася війна з 2014-го року
Ви на війні ще 2014 року, з того часу і війна змінилася і події навколо, і Україна певно змінилася, мабуть, і Росія змінилася. Чи встигають наша держава і армія за викликами сьогодення? Зараз багато експертів кажуть, що завжди треба бути на крок попереду ворога у технологіях, новаціях і в мисленні.
Я впевнений, що необхідно бути на крок попереду. У нашої держави і у наших людей є для цього є всі можливості і підстави. У нас дуже розумні люди. Є величезний потенціал як IT-сфери, так і будь-якої іншої інженерної сфери. Звичайні інженери на заводах роблять неймовірні речі, принаймні можу казати про наш підрозділ. Ми подаємо замовлення, і люди на волонтерських засадах допомагають нам переобладнати машини, поставити туди спорядження, яке допомагає бійцям нести службу. І це робиться у дуже стислі терміни, люди розробляють все, як для себе. Якщо це ми можемо робити у Запорізькій області, то відповідно в силах держави робити це потужніше і більш розгалужено задля всього війська.
Чи змінилися воєнні дії порівняно з 14-м? Так, змінилися. Це не просто так ми називаємо повномасштабне вторгнення, гаряча фаза війни, яка триває 10-й рік, а не як подається ЗМІ — 560 днів… І рахується: перший місяць війни, другий… Це принижує і нівелює всі ті втрати і ті вчинки, які бійці, як хлопці так і дівчата робили з 2014 року, на превеликий жаль. На останній зустрічі з молоддю спостерігав, що 10-11 класи розуміють, коли задаєш питання, скільки продовжується сучасна російсько-українська війна, вони відповідають чітко, що це вже 10 рік. А ось середні і молодші класи, вони вже більше схильні думати, що це 570 днів.
А з чим ви це пов’язуєте?
З подачею ЗМІ, з державною позицією. Якщо президент видає книги “Перший місяць війни”, “Другий місяць війни”… Я вважаю, що це неприпустимо. Я вже неодноразово на цьому наполягав, і в інтер’ю журналістам. Так, війна змінилася. повномасштабне вторгнення внесло свої корективи. Війна важка. Бойові дії йдуть за участі авіації, важкого озброєння, дуже багато контузій у хлопців та дівчат на “нулі” і наслідки беззаперечно дуже важкі. Але це не означає, що у 14-ому було легше, що це не була війна. Тому дуже важливо, щоб держава надавала повний об’єм інформації і не нівелювала внесок тих хлопців і дівчат загиблих, які віддавали свої життя, починаючи з 14 року. Їх дуже багато насправді, і не можна таким чином підходити до цього питання.
Можу сказати, що не змінилося. Як у 14-ому, так і у 2022 році забезпечення великого обсягу допомоги військовим знову лягла на плечі волонтерів. На превеликий жаль. Те, що держава повинна була за 9 років війни — прорахувати, зробити оцінку, висновки, і все це зрушити з місця для нормального забезпечення армії, всіх підрозділів і взагалі ведення сучасної війни. Це буксує. Я висловлюю виключно своє бачення, не кажу, що я правий на 100%.
Про тендеції в армії: чи позбулися ми “совка”
Але ж з іншого боку ми бачимо події в Ізраїлі, як там швидко розгортається армія і 300 тисяч резервістів за дві доби вже у лавах. Забезпечення, певно, розраховане на бійців. Можливо також є проблеми, але в них вже готовий цей комплект.
Дуже важко порівнювати. Я впевнений, що і там є прогалини. Російські ЗМІ хіхікали у перші дні, що не вистачає білизни для військових (в Ізраїлі, ред.), ще чогось. Різниця дуже велика між тим, що відбувається в Ізраїлі і в Україні. Там кожен громадянин знає, що йому робити, у який момент, куди йому прийти. І якщо з ним щось станеться, держава зробить все, щоб його рідні були забезпечені, щоб він отримав достатнє лікування у разі поранення.
І величезна різниця між відношенням держави Ізраїль і держави Україна до своїх військових після того, як вони повертаються. І це величезний мотиваційний або демотиваційний приклад того, як треба і не треба робити. Тому що наші проблеми з мобілізаційним ресурсом… Не треба ж нагадувати, що відбувалося у військкоматах у 14-му році, які черги стояли, як люди намагалися потрапити до війська, щоб стати на захист України. Не треба нагадувати нікому, які черги стояли у лютому 22-го в кожен військкомат, люди намагалися за будь-яку ціну, навіть гроші пропонували, щоб потрапити у військо і захищати Україну.
І, на превеликий жаль, ми бачимо, що відбувається зараз: яким чином проходить мобілізація, яким чином проходить пропаганда того, що необхідно робити. Люди, які пішли з лютого місяця, а багато хто перебував у війську з 14-го… Так, війна дуже важка, і у кожної людини є певний резерв сил, ресурс моральної стійкості, психологічної. Необхідно мобілізувати людей, залучати до війська, щоб можна було проводити ротації, щоб ті, хто воює зараз в 1,5 року важкої фази, мали змогу перепочити, видихнути. Але ж, щоб це зробити, вони повинні розуміти, що їм на заміну прийдуть фахові навчені бійці, які не будуть здавати позицій і будуть відвойовувати землю.
За вашою оцінкою, чи є крок вперед у України саме у плані підготовки бійців від моменту, коли він прийшов до ТЦК до заходу на бойові позиції?
Кожна бойова частина має певні учбові плани. Кожен, хто не воював, їх проходять і здобувають певні знання. У мене немає такої інформації, що чогось десь взагалі не відбувається. Знаю рівень підготовки наших штурмових підрозділів. Це і бригада “Азов” і “Третя штурмова”, в цих підрозділів у мене просто багато друзів воюють. Там дуже жорсткий відбір, дуже потужний Курс молодого бійця, тобто підготовка. Я впевнений, що у кожній бойовій частині це відбувається.
На ваш погляд, чи багато “совку” залишилося в армії? Як цей перехід йде? Залужного позиціонували як командира нового зразка стандартів НАТО, але чимало повідомлень у мережі, що у багатьох підрозділах залишаються старі підходи, що головне — як приклад виконати завдання зачистити посадку, а чи потрібна вона, чи не потрібна…
Я у жодному разі не маю права обговорювати дії пана Залужного. Я бачу свій, маленький шматочок війни і виконую ті задачі, які ставляться мені. Чим вище до командування, тим більшу картинку бачить командир у вищих штабах. Впевнений, що Валерій Залужний робить максимум того, що на сьогоднішній день можливо. Питання не стільки у головкомі, скільки в командирах нижньої і середньої ланки. Там була найбільша прогалина серед офіцерського складу, і коли почалася гаряча фаза, будь-якого командира з досвідом залучали до війська, ставили на посаду. Тут і є, можливо, та прогалина.
Люди звикли робити все по підручниках військових, і не так швидко змінюються, як того вимагає час?
Ну, скоріш за все так. Із тієї неофіційної інформації, яка в мене є від побратимів, які служать у різних підрозділах, дуже багато прикладів як сучасного ведення війни, так і багато прикладів пострадянського ведення війни. На деяких позиціях, в деяких частинах, ведеться “москальський тип війни”, коли просто людським ресурсом беруться позиції. Я впевнений, що в умовах нашої держави це неприпустимо. У нас не так багато людського ресурсу і треба берегти кожного бійця, тому що до тих пір поки в нас є вмотивований і готовий до бойових дій людський ресурс, ми можемо робити неймовірні речі. Якщо бійців бездумно використовувати, їх буде менше і наступні дії робити буде значно важче. Тому про це треба було думати ще вчора.
Про прорахунки держави в інформаційній політиці
Як ви бачите деокупацію України? Чи можлива вона найближчим часом? Чи війна буде тривалою з невеликими рухами?
У мене немає відповіді на такі питання. Мені їх дуже часто задають волонтери, у яких теж закінчуються ресурси: “Коли? Коли буде перемога?”. Тут неможливо робити якихось прогнозів, тому що ворог дуже підступний, в нього є певні ресурси, він сильний. І обов’язково у всіх прогнозах треба враховувати сильні і слабкі сторони противника. Ніколи не виходить жоден спортсмен, чи це боксерський ринг, чи татамі, не вивчивши сильні і слабкі сторони супротивника. Там це трошки простіше, тому що це спортивні змагання, а тут це коштує життя наших людей. І обов’язково треба проводити з нашим українським народом, з усією нацією, трошки іншу політику, ніж та, яка проводиться зараз. Підкреслю, це моє бачення і мої думки.
Зараз те, що мені не подобається з перших днів після 22 лютого — це постанова, що наші військові хлопці і дівчата, вони молодці… ось ось два-три тижні і перемога буде наша. В результаті це вже призвело до того, що ми маємо серед населення спотворену картину сприйняття війни…
… Завищені очікування і певний песимізм?
Ні, навіть не в песимізмі справа. На мою думку, держава своєю подачею інформації сказала: “Ось у нас армія молодці, вони все зроблять, а ви як жили, так можете і жити далі”. Це величезна помилка, тому що сили не рівні. І без мобілізації всього суспільства не вийде перемогти… Я не кажу, що всі мають взяти зброю і піти на передову. Вважаю, що всі громадяни мають об’єднатися саме заради перемоги.. Це про приклад Ізраїлю і України. Там (ред. в Ізраїлі) кожен громадянин відповідає своїми діями за цілісність і збереження своєї держави. У нас через подачу картинки з ТБ певна частина населення переклала цю відповідальність суто на військових, які воюють з 14-го року, і які встали в стрій у лютому. В цьому є помилка в побудові державної інформаційної політики.
Треба бути більш чесними з суспільством, навіть якщо ці речі не дуже хороші?
А немає у війні нічого хорошого. Війна — це взагалі дуже погана справа, але треба бути зі своїми людьми хоча б чесними. Українські люди завжди відрізнялися від росіян мисленням і своїм баченням. Не завжди воно співпадало з баченням і думками влади, але в необхідний час суспільство гуртувалося, і коли воно згуртоване, можна досягати неймовірних результатів. Ми всі знаємо про телемарафон, який триває вже багато місяців. Якщо в перші місяці два-три, можливо, це і треба було робити, я не впевнений, що це треба продовжувати надалі, тому що люди просто вимикають канали, по яких йде марафон і фактично його не дивляться. Дивляться тільки ті, у кого взагалі немає доступу до альтернативної інформації. Чому це не відчувають відповідні фахівці, які повинні це робити…?
Розповідають на марафоні, як західні партнери будуть відбудовувати Україну. Шановні українці, нам спочатку треба здобути перемогу! І, можливо, тоді вже більш ідейно підходити до питання відновлення, коли буде збережена держава і нація, коли буде перемога.
Постане питання і по реінтеграції військових у суспільство, тому що з цим також величезна проблема. Ще одне болюче питання сьогоднішнього дня — це робота МСЕКів (Медико-соціальна експертна комісія, — ред), військкоматів (Територіальних центрів комплектування — ред). У нас дуже багато поранених, які комісуються практично щодня. Але дії військкоматів та МСЕКів у багатьох викликають обурення… Відношення до людей зовсім не те, на яке вони заслуговують.
Про повернення з фронту і реабілітацію
Я знаю, що багато поранених колами ходять, щоб отримати цю інвалідність і так далі. З чим ви це пов’язуєте? Це корупція?
Окрім корупції, це ще наслідки радянщини, з якими нічого не робила жодна влада. Всіх все влаштовувало: механізм відпрацьований, корупційна складова неймовірна… Наприклад, коли людина без ноги, або без двох ніг має кожного року приходити і оновлювати інформацію про інвалідність… Наші воїни і просто звичайні люди з інвалідністю мають весь час бігати по кабінетах і збирати довідки. Нікого не цікавить, як боєць з кількома контузіями і роздробленими ногами, як йому взагалі це можливо зробити? Або яким чином йому взагалі допомогли? Той же військкомат, який його відправляв у бій, або інші структури, які відповідають за надання гарантій військовослужбовцям, саме вони мають допомогти таким захисникам, а не створювати їм перешкоди!
Які б поради ви надали цивільним у спілкуванні з військовими? У багатьох може бути ПТСР (Посттравматичний стресовий розлад, — ред) або пригнічений емоційний стан. Чого у будь-якому разі не варто робити цивільним, коли бачиш на вулиці військового?
На сьогоднішній день непоодинокі випадки, коли у нашому місті Запоріжжі можемо спостерігати, як йде військовий, він не поранений, без інвалідності, просто йде військовий у формі центральним проспектом. І поруч проходять, наприклад, 10 людей, то 8 з них відвертаються, щоб не дивитися йому у очі. Це показник того, яким чином сприймає суспільство військових. Комусь, можливо, соромно подивитися в очі, тому що він нічим не допоміг фронту, а комусь соромно, що він не взяв до рук зброї, а хтось відвертається, щоб не відчувати тої відповідальності, якої він намагається уникнути. Причин може бути безліч, це є проблема саме державницької політики щодо відношення до військових, які повертаються. Я вже не кажу, що можливі болючі реакції, коли боєць хлопець або дівчина з ампутацією рухаються людним місцем… Дуже б не хотілося, щоб перехожі на вулиці тицяли пальцями і не розуміли, що і яким чином відбувається. Я дуже сподіваюся, що цього не буде, але поки що такі моменти є.
Це має бути державницька політика, яким чином підготувати суспільство, щоб ветерани, які повернуться, мали змогу соціально адаптуватися швидше, пройти якісь курси.У нас вкрай не вистачає фахових психологів, які вміють працювати з ПТСР. Велика кількість волонтерів, які пройшли психологічні курси з одним бажанням — допомогти хлопцям і дівчатам. Багато хто з них продовжує підвищувати кваліфікацію і за рахунок пропущення всього цього через свою душу, дійсно допомагають хлопцям з 14 року ще, і продовжують це робити. Але ж кількість військовослужбовців, задіяних безпосередньо у бойових діях зросла в рази — тому треба створювати розгалужену мережу реабілітаційних центрів як фізичної, так і психологічної реабілітації. Це має бути на високому фаховому рівні, тому що тут складається саме так, як у лікарів є прислів’я “головне — не нашкодити”. Величезна кількість хлопців і дівчат, які хочуть допомогти, які пройшли курси, але не мають досвіду, певної кваліфікації, на превеликий жаль, можуть тільки нашкодити. Від держави має бути запит. Влада має звернутися до всіх наших інституцій і не тільки до наших. Значний досвід у психологічній реабілітації є у американців. Вони знають як і що, це вже багато років працює, тому можна направляти за кордон наших людей, як ветеранів так і спеціалістів, які готові допомогти військовим подолати цей бар’єр, і потім на професійному рівні могли допомогти всім, кого торкнулася війна. А зараз це практично кожен житель нашої держави, допомога потрібна не тільки військовим, але й цивільним. У тому числі дітям, які перебували під обстрілами і навіть у досить мирних містах.
У держави має бути запит на фахівців певних напрямків. Наприклад, на соціальних працівників, які до речі отримують дуже маленьку зарплату. Уявімо, що боєць після поранення знаходиться вдома, і добре якщо є людина, яка ним опікується. А якщо він втратив родину? А якщо він один? Йому треба якісне протезування. Якщо він не може пересуватися по квартирі, йому потрібен годувальник. За умови низької оплати праці соцпрацівникам, ми розуміємо, що мало хто готовий до цього долучатися. На цих працівників це теж величезне психологічне і емоційне навантаження. Всюди, до чого ми зараз не торкаємося, бачимо необхідність державницького підходу до кожного питання.
Найбільше, чого б хотілося бачити від держави — це коли кожен громадянин є найбільшою цінністю цієї держави.
Цього на сьогоднішній день, на превеликий жаль, не спостерігається. Я маю на увазі на ділі, а не на словах. На словах в нас все добре, соцзахист працює. Так, там прекрасні люди, але в нас не було же жодної хвилі демобілізації. І вони не витягнуть цей тягар, коли нарешті таки буде наша перемога і всі почнуть повертатися додому.
Про місце, де допоможуть ветеранам у Запоріжжі
А чи є зараз у Запоріжжі місце, куди військові можуть прийти, якщо вони тільки з фронту, і у них таких розхитаний емоційний стан? Куди можна прийти і точно допоможуть. Це може бути або державне, або волонтерське місце.
Є і багато волонтерських організацій. Звичайно є і наші установи соцзахисту — вони зараз роблять неймовірні речі, і для переселенців і для тих, хто повертається з пораненнями. Є розроблені програми. Зараз спілкуємося і готуємо проект — дорожню карту — куди можна звернутися ветерану, щоб отримати необхідну допомогу. Можливо це буде “Будинок ветерана” чи “Ветеранський центр” — назва не так важлива. Опрацьовуємо саме створення такого консультаційно-логістичного центру, куди кожен ветеран зможе прийти як до себе додому, отримати повну інформацію, починаючи від того, які документи в нього є, яких не вистачає, що йому з цим робити і куди йти, які організації надають психологічну реабілітацію, які фізичну реабілітацію, хто може долучитися до роботи з дітьми учасників війни і так далі. Це величезний пласт роботи, але разом з побратимами вже відкрили цей шлях, наскільки у нас вистачає часу і можливостей.
Підготували: Олександр Чубукін і Ігор Гур’єв (adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
Підписуйтесь на Акцент в 
Источник: https://akzent.zp.ua/pro-tendentsiyi-vijni-pomilki-derzhavi-i-reabilitatsiyu-voyiniv-interv-yu-z-komandirom-zaporizkogo-dobrovolchogo-formuvannya-mihajlom-pirogom/
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
