Микола – командир роти, яка тримає Степногірськ. На позиціях він провів понад 140 діб. А на війні він – майже чотири з половиною роки, з лютого 2022-го…
Про побратима розповіли у 128 бригаді «Дике Поле».
До вторгнення він добре заробляв на будівництві та ремонтах. Мав що втрачати. Але коли побачив, із якою швидкістю російські колони просувалися по Україні в перші дні вторгнення, зрозумів: треба йти.
– Якщо їх не зупинити, мені буде ніде будувати, – каже чоловік.
За плечима був досвід служби в прикордонних військах. Але зустріч із “великою війною” виявилася непростою навіть для нього:
– У перший день, коли ми зайняли позиції, потрапили під шалений мінометний обстріл. У нас були автомати, лопати і шматок чорної плівки, щоб накрити вириту яму.
Перші місяці він згадує як суцільний хаос.
Тисячі цивільних опинилися в реальному бою – і водночас зупинили ворога на Донеччині:
– Вже на другий день були поранені, а потім і загиблі. Ми зрозуміли, що це справжня війна. Але бойовий дух був настільки високий, що ми відчували себе щитом України.
Три поранення і три етапи війни
Перше поранення Микола отримав у 2023 році. Після бою, в якому вдалося втримати відбиту лісосмугу, автомобіль підірвався на протитанковій міні.
– Я на вісім місяців вибув зі служби. Водія вибухом викинуло через двері. Але ми й досі воюємо разом.
Повернувшись на фронт, він побачив іншу війну.
Якщо раніше головну загрозу становили артилерія та міномети, то тепер небо заполонили дрони зі скидами. Від одного з них Микола отримав друге поранення.
А після переведення бригади на Запорізький напрямок почався третій етап – домінування безпілотників.
Захисник каже, що доводиться постійно вчитися. Досвід 2022-го вже не працює. Знання 2024-25-го теж швидко застарівають:
– Сучасна тактика враховує, що після демаскування перший дрон виб’є двері, другий вибухне всередині, а третій полетить добивати.
Попри це, ми не втратили жодної позиції – ні під артилерією, ні коли дрони почали літати роями.
«Мрію про будинок із садом»
З позицій у Степногірську Микола вийшов посеред зими. Тепер його головне завдання – забезпечити бійців, які залишилися там, усім необхідним. Вантажні дрони доставляють на позиції воду, їжу, ліки та засоби зв’язку.
За час його служби донька закінчила школу і вступила до університету.
Сам Микола мріє повернутися додому – до дружини, до простого мирного життя.
– Став мріяти про власний будинок із садом і городом. Колись дружина казала про таке, а я відповідав: ніколи. А тепер мрію. Але реалізувати це можна лише тоді, коли захистимо нашу землю.
А поки захисник мріє про туман, дощ і поривчастий вітер. Тоді хлопці з його роти зможуть вийти на ротацію. І це буде головним святом уже сьогодні.
Сообщение 140 діб на позиціях і мрія про сад: історія командира роти з передової у Степногірську на Запоріжжі появились сначала на Газета МИГ.