Вал українського воскресіння накрив Запоріжжя 30 років тому
5 серпня 1990 року Запоріжжя переживало шок – сотні тисяч чоловіків і жінок все йшли і йшли містом, демонструючи свій вільний дух. Ще радянське тоді Запоріжжя побачило море людей, які вже були незалежними.
Та якщо для багатьох містян той день став сюрпризом, то для самих учасників ходи це був останній, хоча і феєричний, акт фієсти під назвою «500-ліття Запорозького козацтва» і гаслом «Від козацьких вольностей до волі України!».
Я був учасником того 5-денного свята, робив записи, які тепер, сподіваюсь, донесуть до вас атмосферу визначального часу розпаду СРСР.
Отже, 1990 рік. Невдоволення компартійним режимом наростає. Мітинги, «живий ланцюг» Львів – Київ, шахтарські протести, перші демократичні вибори, Декларація про державний суверенітет України.
На цьому тлі святкування 500-річчя Запорозького козацтва природно вилилося у чергову потужну акцію згуртування проти московського центру та компартійного керівництва.
Це зараз козаки у нас хіба що у Кінному театрі, а 30 років тому мріялось, що буде справжня Запорозька Січ, якій належатиме уся Хортиця з околицями та навіть більше. Так-так — ось читаю проєкт Статуту «Запорізького товариства» (Запорізька Січ), який я переписав у блокнот на одній з численних дискусій 1990 року у нашому місті.
«Запорізька Січ – духовне надбання всього українського народу, тому вилучається з підлеглості місцевим органам влади і підпорядковується республіканському центру».
«Територія складається з двох неоднорідних частин.
1. Безпосередньої, до якої належить острів Хортиця і місцезнаходження всіх Січей у радіусі трьох кілометрів, а також тих земель в кожній області, що їх визначить Верховна Рада УРСР для розвитку господарства, особливо конярства. Всі адміністративні, господарські, комунальні, культурні, торгівельні, релігійні комплекси та споруди, які розміщені на цій території, безкоштовно передаються Січі у повну власність.
2. Посередньої, духовно-організаційної, яка розповсюджується на всю Україну і поза її межі з урахуванням законів…».
Заяви на вступ у козаки приймали по суботах на Фестивальній площі.
У Запоріжжі пропонували святкувати 500-річчя козацтва з липня 1990-го по травень 1991-го: фестивалі, конференції, виставки, постановка у театрі, політична реабілітація Киценка… Навіть можливість перенесення останків Калнишевського пропонували розглянути.
Та реальне і грандіозне сталося 1-5 серпня 1990 року — спочатку під Нікополем, а тоді вже у Запоріжжі. Все це провели Народний Рух України і Товариство української мови імені Тараса Шевченка.
Я тоді взяв відпустку і подався до Нікополя. У полі, біля затоки Дніпра, таких, як я, зібралося тисячі з усієї України.
Оце була фієста! Піднесена доба, натхненні сподівання – атмосфера тих днів неперевершена.
Жили у наметах, однак, запам’яталася і пристойна інфраструктура – зокрема, дерев’яні навіси. Що треба десь ночувати, до мене дійшло лише на місці (до того усі думки крутилися довкола передчуття свята). Однак фантастично позитивна атмосфера швидко зробила свою справу, я хутко приблудився до бердянського куреня і без проблем тусувався у їхньому наметі.
А тепер, у серпні 2020-го, дістаю блокнот, що був тоді зі мною під Нікополем, і пропоную вам переглянути записи, зроблені три десятиліття тому. Стиль намагатимусь максимально зберегти, аби передати особливості часу (наприклад, подекуди незвичне уже представлення промовців по батькові).
Перший же запис – і зразу пафос якогось оратора.
«Україна бачить наші національні знамена».
Далі слово мав представник УРП (Української республіканської партії) – пан Сергій зі Львова.
І позаплановий мітинг. Цілком природно. Хоча народ поки що лише з’їзджається.
Наступного дня — 3 серпня — наукова конференція з історії Запорозької Січі у Палаці культури трубного заводу. Багато хто намагається потрапити до приміщення, проте палац не гумовий. При вході народний депутат Микола Поровський стримує натовп.
«Преса», — показую йому посвідчення журналіста газети «Комсомолець Запоріжжя» і намагаюся пройти. Однак Поровський заступає шлях, його бентежить слово «комсомолець». Усе ж мені вдається прослизнути.
І бачу у стінах наукової конференції обстановку зовсім не наукову. Зала знову мітингує.
Далі подаю записи так, як вони збереглися.
«Конференція.
Відкрив Драч: «Хочемо набратися вогненного козацького духу, коли відбувається відродження».
***
Єпіскоп Чернігівський Роман (єпископ Чернігівський і Сумський Української автокефальної православної церкви. – Ред.).
***
Доповідь.
Історик Олена Михайлівна Апанович.
«За всю історію не існувало більше такого утворення. Український народ, не маючи держави, створив свої збройні сили. Є відомості, що використовували підводні човни».
«Війна – деструктивна діяльність, змушені».
«Конструктивне: відроджували землі».
«Однією рукою плуг, другою – зброю».
«Також – державне будівництво».
«Січ виросла в оригінальне місто-фортецю, стала столицею козацької республіки».
«Було розшарування – це не суть козацтва».
«Класова боротьба, як усяка війна, є деструкція».
«Запорозька Січ була альтернативою тому шляху, по якому пішла Росія (історична антитеза царизму)».
«Чортомлицька Січ – 1709 Петро І; 1775 – Катерина зруйнувала остаточно Січ».
4 серпня 1990 року. Відкриття пам‘ятного хреста на Могилі Пам‘яті, яку насипали поблизу могили Івана Сірка
Перший секретар Спілки письменників України Юрій Мушкетик (овації).
«Іван Сірко (свято проходило неподалік тих місць, де похований кошовий отаман Іван Сірко. – Ред.) – це легенда, це кілька людей. Насамперед – це дух нашого народу, все віддав Україні».
«Не визнав Переяславської ради» (оплески).
«Нужда закон змінює» (Іван Сірко)».
«Насамперед – це полководець».
«Повинні пройнятися духом Сірковим».
«Показує приклад демократичного буття».
«Напишемо листа до нащадків».
Лист.
«Нас об’єднує одна любов до нашої матері-Отчизни-України».
«Бути чи не бути нашій волі? Бути!»
«Сьогодні ми підіймаємо наші знамена, ми є, і будете ви, бо були вони!».
***
Михайло Юліанович Брайчевсткий, історик.
***
Голова Філософського товариства України Мирослав Попович.
«Філософське осмислення».
***
Поет Юрій Сердюк.
«У тому ланцюгу були особи, що височили над усіма».
***
Валерій Олександрович Шевчук, прозаїк.
«Ми маємо дивовижну здатність воскресати».
«Ми творимо національний міф. Козацька історія є немеркнучою згадкою, яка сприяє воскресінню. Ми воскресаємо».
«Ми вміли воювати, ми вміли класти голову, але не вміли берегти власну історію».
«Запорозька Січ і сьогодні веде до волі, до демократичного життя, до самостійності».
***
Василь Розлуцький, Червоноград (за три дні до того у Червонограді демонтували перший в УРСР пам‘ятник Леніну. — Ред.).
***
Євген Олександрович Сверстюк, письменник.
«Нелегко повертатися до розуміння козацької суті людям, які пройшли школу конформізму».
«Історія залишила козака Мамая неодмінно з бандурою».
«Запорожці втілювали у собі щось більше, ніж просто бойовий дух».
Голова оргкомітету Анатолій Носенко.
«Свято є. Свято засновано».
«Подяка людям, котрі…», «Два священики спов…» (так записано).
«Слава Україні!»
***
Далі йдуть записи, про зміст яких тепер можна лише здогадуватися.
*********
Австралія, США
*********
310 років від смерті Івана Сірка. Партійні керівники — 14 священників РПЦ провели якусь літургію.
9.00 –
144 автобуси,
6 вантажних машин,
25 легкових,
29 велосипедів,
6 коней.
***
ТУМ (Товариство української мови імені Тараса Шевченка),
СНУМ (Спілка незалежної української молоді),
НРУ (Народний Рух України),
«Зелений світ»(?),
ДСУ(?) — «Державна самостійність України»,
ХДП (Християнсько-демократична партія України),
УДП(?),
Мем… («Меморіал»?),
Ліберальна партія Швейцарії(?),
УРП (Українська республіканська партія),
«Студентське братство»(?),
Нац…(?),
УНДЛ (Українська народно-демократична ліга — пізніше партія).
«Засновує це свято простий народ з чистою душею».
(Це, очевидно, партії і організації, причетні до проведення свята. А нижче – певно, видання, що надіслали своїх журналістів).
«Поступ»
«Зверн…»(?)
«Просвіта»,
«Слово»,
«Віче»,
«За вільну Україну»,
«Агро»(?)
ЗС («Запорозька Січ»(?),
СУ («Самостійна Україна»?)
«І ні одної «Правди!».
«Вимога – пряма трансляція по телебаченню».
«Сплять, де завгодно».
«Щорічно будемо збиратись на цій землі!».
***
Григорій Будяк, пан зі Швеції/від Скандинавії.
«Привіт зі Швеції!».
«Борітеся – поборете».
«Поки ви не є при владі, багато треба помочі, а ми завжди готові помогти».
Пам’ятаю, як тримав мітингове слово на тлі цього вікового вітряка співак, а тоді ще й заступник голови Товариства української мови Анатолій Мокренко. На жаль, немає вже цього вітряка. Спалили вандали
***
Анатолій Погрібний, письменник.
«Хвилі – ланцюг, Коломия, «Дзвін-90» («живий ланцюг» Львів — Київ, конгрес Української духовної республіки у Коломиї, культурологічний похід «Дзвін-90». — Ред.) — і нарешті хвиля дійшла на землю…».
«Все, що зроблено, – під тиском народу».
***
Арнольд Леонідович Сокульський (перший директор Національного заповідника «Хортиця». – Ред.).
***
Степан Пінчук, член Головної Ради Товариства української мови, письменник.
«Адріан Кащенко (1858 – 1921) – повісті, оповідання (очевидно, Степан Пінчук згадував цього призабутого автора художніх творів про Запорозьку Січ. – Ред.).
«Знищили Великий Луг».
«Національна катастрофа збігається з територією Запорозької Січі. Тому що відбувся у ХVIII столітті перший етноцид проти українського народу».
***
Прийняли лист до нащадків.
Кожен клаптик поля під Нікополем тоді дихав свободою і позитивною енергією
Ганна Кирилівна Швидько (тоді завкафедри історії України Дніпропетровського держуніверситету. – Ред.).
«Іншої такої миті не буде».
***
Коваленко, прохідник, Луганськ, голова крайової організації НРУ(?).
***
Голова Товариства єврейської культури імені Шолом-Алейхема (очевидно, Олександр Лізен. – Ред.).
***
Череп (Івана Сірка. – Ред.) — у райвиконкомі.
***
Богуш Павло Михайлович, краєзнавець, журналіст, учитель.
***
Харківський слобідський полк.
***
Володимир Заремба (Січеслав), письменник, голова Дніпропетровського осередку «Просвіти».
***
Уколов Віктор (УСС – Українська студентська спілка)) — від національно свідомого студентства.
***
Отець Роман (очевидно, Богдан. – Ред.) Смук – репрезентує Преображенську церкву, Львів.
***
Пропозиція: козацьке братство. Хто є в залі – заснувати братство.
***
Микола Поровський (овації), народний депутат.
«Свідчимо про невмирущість української нації».
«Ми, як і предки, кажемо: «З богом!» — і вирушаємо у похід за відродження української держави».
«Немає ні Заходу, ні Сходу, а є Єдина Україна!».
Причкін (ганьба!).
Чим зумовлений цей останній рядок, зараз пригадати не можу, але був такий другий секретар Запорізького обкому КПУ і народний депутат Олексій Причкін, котрий через свою ненависть до незалежності України став символом ретроградного компартійного режиму.
***
Іван Драч.
«Студенти повинні серйозно почати досліджувати історію Запорожжя».
«Крим – 800 тисяч без шкіл, театрів, музеїв».
Перший голова Руху Іван Драч — активний учасник історичної події
У Івана Драча я тоді взяв автограф. Хоча у мене був блокнот, для автографа чомусь підсунув чистий конверт, що виявився під рукою. Щоправда, зберегти підпис Івана Федоровича я не зміг. Тут історія така. Якось я відправив товаришеві в інше місто лист (тоді ще доводилось спілкуватися поштовим листуванням), а замість справжньої марки наклеїв на конверт вирізану з газети марку часів Української Народної Республіки (була надрукована як ілюстрація до історичної статті). І лист дійшов! Радянська пошта успішно прийняла марку буржуазної Центральної Ради.
Тут я знахабнів і відправив наступного листа уже з автографом Івана Драча на конверті (як сюрприз для товариша, котрий пописував вірші). Та цього разу номер не пройшов, мій лист товариш не отримав, хоча марка уже була справжня. Так і загубився автограф класика десь у надрах радянської пошти.
Останнього дня святкувань учасники вирушили до Запоріжжя. У нашому автобусі опинився молодий чоловік зі Львова, ми дорогою жадібно слухаємо його розповідь про справи у цьому місті. Адже тогочасний Львів став локомотивом національного відродження України, а головою обласної ради там обрали – нечувана справа! – нещодавнього політв’язня В’ячеслава Чорновола.
Під розповіді про Львів швидко минає час у дорозі, і ми приїзджаємо на запорізький Правий берег. Виходимо з автобуса, а далі – славнозвісна хода Запоріжжям!
Після ходи почався заключний яскравий мітинг на запорізькій «Райдузі»
Ось як згадує той день письменник і політик Володимир Яворівський, котрий теж крокував нашим містом.
«Врізалася в пам’ять деталь. Південна спекота. Якби допастися, то можна б випити відро води. Але нема. Ідемо в колоні. Співучі жіночки із Тернополя пороззувалися, ідуть босоніж по гарячому асфальту попереду мене.
Я на ходу даю якісь автографи, навіть на пачках сигарет. Загавився і наступаю на сухожилля п’яти молодиці. Бризнула кров. Я завмер, чекаючи заслуженої лайки або і ляпаса. Жінка різко обернулася, блиснули болем і злістю очі. І раптом:
— Пане Яворівський, якщо хочете, можете наступити і на другу п’яту.
Учасники свята збиралися в центрі Запоріжжя… Зустрів я тут і мого давнього друга Степана Кириченка – українця, як казала моя мама, до ґудзиків.
Ми з Драчем вели мітинг, і Плюща до слова не запрошували, боялися свисту. Та він попросився сам. Ну як відмовити?
Я лише шепнув: «Це не пленум обкому, Іване, засвистять».
Він своїм борзнянсько-баришівським суржиком, збиваючись у кількох реченнях, які йому важко далися, виклав однозначно, що Україна вже обрала дорогу і впевнено двинеться до самостійності, і це правильний шлях. Йому довго і бурхливо аплодували, і круглолице, як місяць уповні, обличчя, цвіло…
Згодом Плющ іноді повторював, що саме на козацькому святі остаточно розпрощався з тим, що вивчав у московській академії».
Я от зараз думаю: ця хода Запоріжжям виглядала такою могутньою, впевненою, незламною. Але ж у людей в колонах (не таких вже й молодих) останніми днями були клопоти з організацією автобусів для поїздки до Нікополя, сама дорога туди (часто не дуже й близька), кілька діб у полі, крокування розпеченим Запоріжжям з Правого берега аж до самого центру міста («можна б випити відро води»). А шорти у спеку тоді ще не вдягали. І нічого: йшли піднесені, щасливі, співали пісень.
Я, чесно кажучи, не уявляю, щоб зараз знайшлися відчайдухи, спроможні на подібне. А тоді за всі дні свята волі я не чув і не бачив ні теплових ударів, ні інших пригод.
Ну що, відчули різницю між пафосом 5 серпня 1990 року і буденністю 5 серпня 2020-го? Так, забагато розчарувань ми пережили за 30 років. Але хто знає… Хто знає – може, дякуючи саме тому незабутньому дню Запоріжжя у 2014-му сказало «Це Україна!».
І не стало нікчемною «народною республікою».
Автор: Володимир Фризько
Фото: Андрій Нестеренко, wikipedia.org, видео: «Радио Свобода»
Щира подяка за оперативне сприяння В’ячеславу Зайцеву
Читайте також: Как Тарас Шевченко кресты от советской власти спас
Сообщение 500 тисяч синьо-жовтих прапорів над радянським Запоріжжям – нотатки очевидця появились сначала на Индустриалка — новости Запорожья.
Источник: http://iz.com.ua/zaporoje/500-000-tisyach-sino-zhovtih-praporiv-nad-radyanskim-zaporizhzhyam-zamitki-ochevidtsya
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
