Вже перше питання, підготовлене для розмови про подію сорокарічної давнини із запоріжцями, учасниками ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, викликає посмішку. “Чи пам’ятаєте Ви день, коли це трапилося? Як 26 квітня 1986 року змінило Ваше життя? Де Ви жили в той час? Де працювали? Які мали плани та надії на майбутнє?” – хотіла запитати я.
Цей день сорок років тому для усіх жителів Запоріжжя та інших міст України – за винятком Прип’яті та Чорнобиля – був звичайнісінькій, такий як вчоращній чи завтрашній.
І це звичайне життя тривало ще декілька тижнів. Хоча над Україною, з 01.23 ночі 26 квітня, коли вибухнув четвертий енергоблок, понад Європою вже летіла радіоактивна хмара, зупинившись на кордонах Франції.
Анімацію створив Інститут радіаційного захисту та ядерної безпеки (IRSN). Вона демонструє рух радіоактивного шлейфу на висоті від поверхні до 10 метрів над землею – з 26 квітня по 9 травня 1986 року. Посилання https://youtu.be/k7BamEttHXo
А в той час у Києві першого травня 1986 року Центральний комітет комуністичної партії звично вивів сотні тисяч людей на масові демонстрації – як і по всій країни.
На Хрещатик падав радіоактивний дощ. І я, на той час студентка Київського політехнічного інституту, чимчикувала в колоні. Разом із дощовими краплями на наші голови падали радіоактивний цезій, стронці і плутоній. Нас ніхто не попереджав про небезпеку.
Ще більше тижня потому ми з подивом сприймали зміни довкола: до сімейного гуртожитку повернулася родина із дівчинкою, подружкою моєї доньки, народженої, як і моя, у 1985-му. Батьки, такі самі студенти, як і ми, відвезли малу Катю до дідуся з бабусею, щоб здати екзамени сесії. Ми свою – до Нової Каховки. Вони – до Прип’яті…
І ці люди, з сірими обличчями та згаслими очима, ані слова не кажучи, виводили малу на прогулянку. І нічого не казали родинам із дітками, які гуляли поруч із сімейним гуртожитком КПІ…
Паніка почалася, коли з Печерського району столиці почали вивозити тамтешніх непростих жителів. А до Києва потягнулися колони автобусів з жителями забруднених районів області.
***
Досі не переглянуті колишні висновки про причини аварії на Чорнобильській атомній електростанції.
Мирне використання атомної енергії в СРСР почалося 1954 року з пуском в Обнінську АЕС потужністю всього на п’ять МВт. Далі, в руслі загальносвітової тенденції розвитку атомної енергетики в мирних цілях, відбулися пуски АЕС з потужнішими реакторами (Білоярської, Нововоронезької та ін.). А наприкінці 1960-х з’явився проєкт реактора РБМК-1000, реалізований 1973 році на Ленінградській АЕС.
Незадовго до Чорнобильської катастрофи один з творців реактора РБМК-1000 співробітник Курчатовського інституту академік Доллежаль заявив, що цей реактор такий надійний і безпечний, хоч став його на Красній площі в Москві, він, мовляв, безпечніший за самовар. (Микола Антонович Доллежаль з нашої місцини – народився 27 жовтня 1899 року в селі Омельник, нині це Оріхівський район Запорізької області, прожив він 101 рік). Хтось ці слова приписувавав науковому керівнику проєкту реакторів типу РБМК, Анатолію Петровичу Александрову (1903–1994), вихідцю з Київщини.
Та краще й справді б РБМК-1000 вони поставили на Червоній площі!
Ціна заяв про безпеку чорнобильських реакторів тепер відома всім.
Психоз із «безпечною» атомною енергією зайшов так далеко, що навіть висунули всесоюзне гасло: «Мирний атом – у кожен дім». Очевидно, це єдине гасло, яке Радянська влада втілила в життя за роки свого існування, влаштувавши вселенську катастрофу.
Аварія з реактором, аналогічним чорнобильському, все одно мала статися колись і десь, бо фахівці, які критикували проект РБМК-1000, нарахували в ньому майже 32 (!) помилки. Тому події, яка трапилася в ніч на 26 квітня, було не уникнути.
“На початку червня 1986-го нас вивезли на Одеський танкодром”
Тому моє питання учаснику ліквідації Чорнобильської Олександру Коваленку, співзасновнику благодійного фонду «Ветерани Чорнобилю» (нині – «Меморі 86»), ми відкоригували.
Про аварію Олексндр Коваленко дізнався лише наприкінці травня 1986-го. Разом вирахували, що це була субота, 31-ше.
Тоді пізно ввечері до нього в двері постукали двоє хлопців з військкомату, у формі, та вручили повістку про мобілізацію.
Причини не були названі. Олександр мав вийти наступного дня на зміну на завод «Запоріжсталь». І начальник, якому він зателефонував, щоб попередити, відповів категорично: виходь на роботу! Та через дві години начальник сам передзвонив, щоб сказати, що він не має права цьому перешкоджати, бо… наслідки для нього надто серйозні.
“То вже на початку червня мене відправили на танкодром під Одесою. Разом із п’ятьмастами чоловіків, мобілізованих у Запоріжжі”, – розповідає Олександр Коваленко.
– Тобто підготовка була нетривала. Як вас готували?
– Ніяк. Нас зовсім не готували. На полігоні нас вишикували, і перед строєм сім генералів нам повідомили, що ми виїжджаємо в Чорнобиль.
Посадовили у вагони, запорізький загін виїхав до Чорнобильської зони.
– Куди саме привезли?
– Після приїзду нас розмістили біля села Страхолісся – в палатках. Але буквально через день до нас приїхали офіцери радіологічної служби, зняли проби радіації і сказали, що з цієї точки треба терміново виїхати, бо це дуже заражене місце.
Перебазувалися ми до села Зелений Мис, де всі ці півроку і знаходилися. Спочатку жили в палатках, потім ми побудували казарми.
Увесь це час, щодня, ми виїжджали в зону відчуждення, безпосередньо до атомної електростанції.
– Як вона виглядала, Сашо?
– Сумно. Дуже тяжко було, особливо перші дні, бачити порожні села, закриті ставнями вікна, двері забиті… Людей зовсім не було ані на вулицях, ані довкола будинків.
Та як тільки ми прибули безпосередньо до атомної електростанції, побачили дуже багато техніки, машин та людей. Всі займаються роботами з ліквідації наслідків аварії.
Й ми долучилися.
– А чи працювали на ліквідації місцеві жителі?
– Ні. В зоні були тільки військові підрозділи.
– Як була організована ваша робота?
– Справа у тім, що як тільки ми приїхали, командир – підполковник Гаджиєв – викликав мене, вручив пакет із сургучом і сказав: вирушай на атомну, в бункер, передай пакет з документами про те, що приїхав Запорізький загін. Я добирався попутками – зазвичай машинами-міксерами, які везли на станцію бетон. В бункері моїй появі були дуже здивовані і сказали: на ваш загін чекаємо тільки через місяць, а ви вже приїхали.
Тому, мабуть, й дали завдання знайти роботу для своїх людей. Я був призначений нормувальником роти №2. Мені довелося їздити по всім об’єктам, щоб знаходити для людей роботу.
Я організував роботу наших дозиметрістів. Хлопці робили вимірювання у так званому Рудому лісі.
Мені довелося непосередньо працювати з міністром (Олександр не може згадати, з ким саме, може, це Щербина Борис Євдокимович? – авт.). Міністр виконував роботу, яка б у цивільному житті виглядала як робота прораба.
Він давав мені завдання, які я передавав хлопцям на виконання. Треба було прокладати кабель безпосередньо під самим реактором.
Виявилося, що між третім та четвертим енергоблоками утворилася тріщина, і відтуди дуже сильно фонувало радіацією. Цю тріщину нам довелося закривати.
– Це довелося робити саме вашому загону?
– Так, це виконували наші запорізькі хлопці.
Крім того, нам довелося чистити дах укриття.
Я мав контролювати та виводити на дах по кілька людей, які працювали по 15 хвилин. Потім я мав завести їх до умовно безпечної зони й виводив наступну партію.
Вони чистили від радіоактивних уламків дах.
Тому спочатку я привів на дах дозиметріста, який заміряв рівень радіації в різних точках. Виявилося: від 15 до 25 рентгенів. Тому було вирішено працювати не більше 15 хвилин, і хлопці працювали там за таким графіком.
З цього даху було дуже добре видно пошматований реактор.
– Можете згадати, як виглядав сам зруйнований реактор? Наскільки він вражав, відлякував своїм виглядом?
– Наразі ми можемо собі уявити, бо коли прилітають до нас ракети, ми можемо бачити, як виглядає розірваний вибухом будинок.
І там було те саме: ми стоїмо на даху і бачимо, що внизу все розірвано, пошматовано, чорна жахлива діра. То наразі, коли у нас ця війна, ми знаємо, як це – коли вибух шматує будинки.
Але ж там були страшніші вибухи. При тому, наскільки я зрозумів, він був не один, а два вибухи.
15 хвилин – й в укриття, 15 днів й до чистої зони
– Можу сказати, що наш загін вважався одним з найкращих.
Хлопці виконували призначену роботу не просто в строк, а навіть раніше запланованого.
У хлопців був графік. 15 днів вони працювали – 15 днів знаходилися в чистій зоні. Я під цей графік не потрапляв, тому що мені щоденно потрібно було вивозити людей на роботу. Тому я працював без вихідних.
Та справа в тому, що уникнути служби, повернутися додому просто так було не можна. Були секретні документи, за якими можна було повертати тільки людей з онкологічними захворюваннями.
Сам я страждав на виразку шлунка. Коли мене до Києва привезли до шпиталю, лікар сказав: тобі ні якому разі не можна тут знаходитися. Але у нього на столі лежить папір, який забороняє повертати нас додому.
“Маєте терпіти”, – так він сказав. Те ж, що мені довелося побачити у шпиталі, важко передати. Там знаходилися люди, які отримали велику дозу радіації, вони сходили з розуму. Я бачив, чи не десяток офіцерів не могли одного свого втримати, вгомонити. Він отримав велику дозу, з ним творилося щось жахливе.
Із хлопців нашого загону, поки ми там знаходилися, померли двоє: один солдат і один прапорщик. Ну, а коли ми повернулися, дуже багато одразу потрапили в лікарні.
Після того, як ми відпрацювали свої шість місяців, нас мали відправляти додому. Може, тому, що я працював безперервно, організм не витримав. Я впродовж трьох днів не сприймав їжу, тому нічого не їв і практично не пив.
Мене терміново госпіталізували, хотіли залишити у київському шпиталі. Та я випросився, щоб мене відправили додому, до Запоріжжя.
Тож, мене одного з перших Запорізький облздрав відправив до центру радіаційної медицини, який визнав у мене захворювання, пов’язане з впливом роботи на Чорнобильській АЕС.
Але в той час мені було лише 30 років, і я відмовився від інвалідності.
Але ж це позначилося на моїй роботі, оскільки мені було заборонено працювати на «Запоріжсталі».
І я став безробітним і нездоровим одночасно. Декілька місяців навіть не міг лежати. Я сидів у кріслі, так і спав. Приймав ліки та чекав на полегшення.
Приблизно п’ять років тривала моя реабілітація, це був найтяяжчий час. Та поступово та потихеньку я поправився. Хоча наслідки залишилися серйозні. Наразі маю шість стентів під серцем. Інвалідність другої групи. Але тим не менш, духом не занепадаємо, ми працюємо і допомагаємо.
– Ви пам’ятаєте когось із цих 500 людей? Там були знайомі?
– У цьому загоні зі мною служив Володя Зайковський, з яким ми ще основну службу проходили на Байконурі. І там, до речі, також потрапили під ядерний вибух.
Але Володі вже немає на світі.
Думаю, нас із нашого загону залишилось дуже мало… живих. Та наразі це важко оцінити, тому що не з усіма ми можемо навіть мати зв’язок.
Все ж таки, пройшло 40 років.
Якщо 50 залишилося – і то добре.
– Ви добрим словом згадали командира…
– Так, Гаджієв був неймовірною людиною, нам з ним повезло.
У нашому загоні всі розуміли, куди потрапили, і що ми маємо робити. Мали повну довіру один до одного. Ніхто ніколи чужого не взяв. У випадку необхідності завжди допомагали друг другу.
Приклад давав наш командир. Полковник Гаджиєв – найдобріша була людина. Він розумів нас усіх, хоча вік людей, які потрапили до нашого загону, – від 25-ти і навіть до 65-ти років. Тобто були й дідусі, у яких були онуки, і молодь.
В чшму ще був молодець наш командир, то тим, що як тільки ми по палатках розселилися, він дав команду невідкладно побудувати баню. І після роботи – це дуже важливо було – всі милися.
Ми врятувалися тим, що, повертаючись із зони, могли змити з себе радіоактивний пил і лізти в палатки вже в чисту постіль. Це велика справа, яка врятувало багатьох із нас.
Змити із себе радіоактивний пил – це, в принципі, було порятунком. Радіоактивного пилу було під час роботи було не уникнути. Тому ми робили короткі зачіски. Ніяких вусів, ніякої бороди не залишали, щоб радіація не затримувалася.
Сорок років як можливість оновити спогади
– Є такі моменти. Тоді ж були телефонні автомати, з яких за 15 копійок де можна було дзвонити по всьому СРСР. І якось увечері після роботи ми займаємо чергу, стоїмо один за одним, щоб по 15 копійок зателефонувати додому.
І коли вже моя черга підходить, передо мною залишається один дядько, який кидає 15 копійок – і мовчить. “Я тебе цьомаю, – каже, – у лобик”. І мовчить. А за мною також люди, і їм теж до цього діла нема, вони не хочуть довго чекати. А він знову кидає та мовчить-мовчить, і каже: “Я тебе цьомаю у носик”. А потім ще у щось. А ми ж всі стоїмо, всім же подзвонити хочеться. Вже темніє. І не витримуємо: “Ми тебе зараз так поцьомаємо! Не розмовляєш, то дай іншим поговорити!” Він і втік. Був такий момент, запам’ятався, бо сміялися.
Ще такий випадок зі мною був. Якось повернувся з роботи, де ми чистили від згорілого ядерного палива дах укриття, у Чорнобилі зайшов до хлопців-дозиметрістів. Давай ми тебе, кажуть, перевіримо. Піднесли до мене дозиметр, і той, хто підніс, зі стільця зірвався і закричав: «Миттєво роздягайся, на тобі дуже високий рівень забруднення!»
Мені довелося повністю роздягнутися й почекати, поки мені дадуть чисту робу. Це такий випадок був, так.
А ще пам’ятаю, що міністра атомної енергетики наказали після цих подій. Покарали незаконно. Бо всі боялися крок вліво-вправо зробити без вказівок згори. А потім потрібно було знайти крайніх. І знайшли.
– Пам’ятаєте, як відчувається перебування в зоні?
– Радіації не видно. Але її відчуває тіло. Коли знаходишся в радіоактивній зоні, враження, що ти смокчеш шматок свинцю.
І всі наші маски, пов’язки на лице та інше – не рятували. Тому що все одно смак свинцю відчувався. Він проникав всюди.
І це відчуття не пішло навіть тоді, коли через багато років ми їздили до зони на екскурсію. Нас, чорнобильців туди возили. На той час вже другий саркофаг поставили. Ніби вже минулося. Аж тут вистрибує нам назустріч охорона. І кажуть: швидко забирайтеся. Тут знову фонить. А ми ж тільки з автобуса вийшли. І я одразу, знову, відчув той самий смак свинцю. Кажу, е, ні, хлопці, швидко в автобус та їдемо звідси.
– Давайте згадаємо, як виник фонд ветеранів Чорнобилю у Запоріжжі.
– Це сталося на початку 2000-х. Точніше – у квітні 2003 року, коли хлопці нашого загону вирішили створити свою організацію.
Зібралося нас десь чоловік 15. І почали думати, як один одному допомагати. А був у мене в Києві дуже хороший друг, Микола Камінський, який каже: можу вам допомогти. Він запропонував: зробіть фонд ветеранів Чорнобиля. І спробуйте знайти спонсорів, які будуть вам надавати гуманітарну допомогу. Ось цим ми і зайнялися.
Створили фонд «Ветерани Чорнобиля». Ветеран Павло Антонович Бєлан через своїх колег віднайшов зв’язки з американськими благодійниками. І ми підписали з ними довготривалий договір про поставку гуманітарної допомоги.
Ця допомога спочатку йшла у великій кількості, до 10-11 контейнерів на рік. Ми допомагали медичним закладам Запоріжжя, нашої та Херсонській області. Сучасно переобладнали багато відділів реанімації.
У 2014 році, коли прийшла нова біда та росіяни почали захоплювати Крим, Донецьку, Луганську область, ми з Євгенієм Мігулею, який став директором нашого фонду, почали їздити по військових частинах і дивитися, що треба в першу чергу нашим хлопцям. І ми побачили, як бідні наші хлопці на газетах спять на бетонній підлозі. Ми постаралися все, що ми отримували, передавати їм. І постільну білизну, і перев’язку – все, що отримували, ми почали возити і передавати хлопцям.
Та коли настав 2022 рік і почалася нова фаза війни, ми передавали велику кількість допомоги на фронт і біженцям, які тікали від війни до Запоріжжя. І хоча тоді ми всі мали шок, ми знову швидко відреагували і шукали, як і чим допомогти армії захищати країну. І людям, яких дуже багато довкола – переселенцям, яким маємо допомагати.
Рішення з ребрендингу фонду «Ветерани Чорнобиля» на «Меморі 86» було прийняте у 2023 році. Ми залишаємося вірними пам’яті про чорнобильців, але в той же час приділяємо увагу людям, які страждають від війни.
То спонсори які виділяли нам гроші на подолання однієї біди, відгукнулися на цю біду також. І люди фонду «Ветерани Чорнобиля» не припиняють думати про те, як допомагати й людям, які знаходяться як в місті Запоріжжя.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Дениса МІГУЛЯ
Сообщение Про Чорнобильську трагедію розповідають свідки та учасники її ліквідації появились сначала на Газета МИГ.