“Офіційно ми там були в Чорнобильській зоні наприкінці травня 1986-го. Хоча перша наша поїздка була в середині травня. Та тоді нам навіть не сказали, куди ми їдемо та нащо…” – згадує на моє прохання поговорити про події сорокарічної давними Сергій Селезньов, один із запорізьких учасників ліквідації Чорнобильської біди.
Виріс він у Куйбишівському, а нині це – Більмацький район Запорізької області. Наразі у Запоріжжі прийняли родичів – які виїхали із прифронтового Зарічного, що біля Комишувахи – вже немає жодної душі там.
Має першу групу інвалідності. Та з чорнобильськими подіями її не пов’язують! Хоча Сергій декілька разів лежав у Київському інституті радіології, кваліфікують стан його здоров’я як інвалід війни! Тому що до зони ліквідації наслідків Чорнобильської аварії потрапив як водій воєнізованої автоколони, від Запорізького воєнкомату…
Було тоді Сергію 27 років. На той час вже дружений, двох доньок ростив…
Про аварію на атомній станції – “ні сном ні духом”. Та й ніхто поруч цього не знав.
“Ми були вдома, у Запоріжжі. З кумами у вихідні вийшли на берег, гуляли. Я тоді після операції був, на колінці, ще з паличкою ходив.
А як на роботу вийшов, почали організувати поїздку. Таке траплялося, то ми нічого не запідозрювали. Кожен знав, що треба бути готовим, коли це стосувалося служби. Бо ми ж воєнізована колона. То виїзд за межі області за будь-якої тривоги був можливий.
Телефонів тоді у нас не було. Та поруч жив голова профкому нашого загону, він телефон мав. І як отримував повідомлення, дві наші вулиці обходив, кожному до калітки стукав та гукав – сповіщав.
І ми мали дістатися до місця дислокації на Кільцевій – як завгодно, хоч пішки. Там вже нас, водіїв, військові чекали – і ми вирушаємо на Близнюки, де стоять тягачі наші, прицепи. Чіпляємо, і – ми напоготові.
Це якщо ми вдома, якщо вихідний. А якщо на роботі в місті, то нам на перехресті ставили умовний знак. Їдеш додому та як побачив ромб – то повертаєш на автоколону.
Тобто працювали як цивільні, але у будь-який момент виїжджали як військовозобов’язані. Така специфіка роботи була.
Та перші дні про те, що трапилося в Чорнобилі, ніхто не знав, навіть військові.
Тоді, правда, із Запоріжжя туди відправляли автобуси – на евакуацію людей (населення Прип’яті вивезли практично на другий день після аварії).
Перші дні автобусні колони йшли з нашого автопарку. А потім було прийняте рішення й вантажні машини відправляти. Нам усім приблизно підвідомили: будете вантажнівками вивозити людей. Мовляв, лавки поставимо, бо автобусів не вистачає. Та такого не трапилося.
В середині травня трапилася перша поїздка, неоголошена. Нас було два чи три водія із Запоріжжя. Нам нічого не повідомили. Ніякі відряджувальні гроші були не передбачені… Тоді я для донецьких шахтерів возив обладнання, прицепом. Поїхав – і там трохи застряг. Нема кому розвантажувати – всі зайняті.
Хоча можна було щось запідозрити. Пропуски видавали на в’їзд та виїзд. Коли їхав до Чорнобильської зони, село Дитятки пройшов, побачив колону автівок, з ДАІшниками. Вони вимагають: звільни дорогу, та на узбіччя не з’їжджай! То я біля дороги якось притерся, пропустив, вони проскочили, – ДАІ дозволяють: їдь далі.
І ще мили тоді дорогу постійно…
(Дитятки – село в Україні у Вишгородському районі Київської області, на межі Чорнобильської зони відчуження. Поблизу села знаходиться головний контрольно-пропускний пункт у зону відчуження, – авт.).
А наприкінці травня, 29 числа, із Запоріжжя на Чорнобиль вирушила офіційнв автоколона, – каже мені Сергій. – Загалом нас було 40 водіїв в Чорнобилі. І наразі вже майже нікого немає в живих”.
До речі, на тій самій машині – це ЗіЛ з прицепом, на який він до зони їздив, – ще вісім років працював у Запоріжжі. З тої поїздки у Чорнобильській зоні лише один КаМАЗ там лишився, всі інші повернулися додому.
***
– Як довго довелося залишатися в зоні?
– Перший раз – поки вручну машину розвантажували…
– Дозу не міряли? Потім ніхто за голову не хватався? Не казав, скільки радіації схватили?
– Коли виїжджав – було, дозиметристи заміряли. На мийку відсилали. Промили машину. Приїхав – знову на мийку…
– Самопочуття яке було? Радіацію не відчували?
– Ну, неприємно якось було. Металевий присмак у роті.
– Які це реалії з того пам’ятаєте? Страшно було?
– Мандраж був. Гвинтокрили носяться, зкидують на реактор свинець…
Шахтарі працювали, всі у білій спецформі. У них були дозівники, накопичувачі.
Я в їдальні з ними харчувався, нам талончики видали до їдальні. Гуртожиток надали на п’ять днів. Годували добре. Шоколадки видавали, огірки свіженькі…
Шахтарі були з Донецька. Один із них знайомий мені був, бачилися в селі, де бабусі наші жили. Верещагін Олег – його давно вже немає.
Шахтарі тоді працювали під саркофагом – тунелі робили, якраз під реактором, щоб його осадити. То нахваталися радіації добряче. Там і спецодяг не врятував.
– А вам форму не надавали?
– Не було в нас такого. Як виїхав у спортивному костюмі, так і працював. Так і поїхав. Я виїхав …мовчки, дружині нічого не казав. Вона з дітьми поїхала до мами в село. Я повернувся до Запоріжжя, ввечері, поставив машину. І – додому. Ще літній душ мали дерев’яний. Я зняв весь одяг, помився. А потім думаю – куди цей одяг дівати? Вирішив закопати – так і зробив.
Потім приїхала дружина, рідні, дізналися, де я був, почалися крик, сльози… А що я мав робити? Відправили у відрядження, то треба їхати.
– Скільки загалом тривала поїздка?
– П’ять днів. Це в останній раз, коли було оформлене відрядження. А про ту поїздку, яка була в середині травня, навіть мова не йшла. Просто – треба їхати, і все. То мовчки поїхали.
Щодо статусу інвалідності – не всім давали, багато хто й не добився нічого, та й вже не доб’ється.
Першу групу давали тим, хто був там з перших днів. У найперші години навіть – той і отримував першу (й дуже часто це стало смертним вироком, – авт.).
– Чи поверталися ще до зони? Я склалася доля запорізьких ліквідаторів?
– Потім туди їздили тільки хлопці на самоскидах з нашої автоколони. Вони в Іванкові жили й по черзі їздили: ходку зробив, відпочиває, хтось інший їде.
Поїздили, й забули про це.
Аж тут оголошення по автоколоні: хто був у Чорнобилі, зайдіть, отримайте посвідчення. А нащо? Отримали, і довго воно вдома лежало. Аж потім хтось із хлопців каже, що дали нам магазин на вулиці Демократичній, де можна «отоваритися» (який термін радянський! – авт.). Тільки треба піти до Міськздраву, щоб додали до списку. Ну… ми трохи годувалися там, коли не коли щось можна було взяти.
А тут 90-ті прийшли, роботи немає. Пішов на швидку на роботу найматися. А директор подивився трудову, та як побачив чорнобильське посвідчення, сказав перелякано: нам такі непотрібні… То я ледь прилаштувався, вже в іншому підрозділі швидкої, де не казав, що в Чорнобилі був та інвалідність маю…
– Чи не поділитеся, як попри все триматися? Які у вас принципи підтримки здоров’я?
– Найбільше допомагає – праця.
Щодо ліків, знаю, що поки щось п’ємо та щось одне лікуємо, то інше болить. То лікуємось зазвичай роботою.
– Яка у вас улюблена рослина?
– Усе люблю. Помідорам не вистачає місця біля дому, то зробив їм грядки на веранді. Винограду зварив опору, до неба пнеться, збираємо з драбини. Там у нас мускатний. Там – плевен росте. Є виноград і червоний, і білий. Зробив прес, робимо трохи вина.
Змалечку онуків вчу пиляти, строгати, варити. Так треба.
В рідному селі Новоукраїнці райську яблуню мав. Смак неповторний. Тепер ані до села, ані до рідних могил не поїдеш через війну…
Тому привіз із розплідника та приколерував до старої груші два сорти яблуні. Це стара груша, дерево, що лишилося нам як спомин про бабусю Таню, сусідку. Ми як були на роботі, вона наших дітей приглядала. Залишила нам цю грушу. От на неї яблуньку я й приколерував. Одну гілочку. В минулому році одне яблучко зав’язалось. Таке хороше! Дивимось ми тоді на нього і не знаємо, коли воно впаде… То я приніс сіточку – зав’язали, щоб воно впало та не розбилось. То донька кличе: «Тато, воно вже в сіточку впало. Все, давай різати, пробувати…»
***
І подумалося мені: щоб так любити життя, треба знати йому ціну.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Дениса МІГУЛІ
Сообщение Розмова про Чорнобиль на тлі надії на врожай райських яблук появились сначала на Газета МИГ.