Із головним режисером Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки Дмитром Захоженком, на зустріч з яким запросив запоріжців фестиваль «Тарасов ПАРК. Мистецький форум» – поза його уявою, маємо багато спільного.
Дмитро народився в Херсоні. Я виросла в Новій Каховці на Херсонщині.
Тому його вистава «Птахи», з якою він минулого року став лавреатом театральної премії імені Леся Курбаса, – про людей, яких я добре знаю…
Вистава «Птахи» – про постапокаліпсис, життя після трагедії. Вона населена героями-птахами. Та поєднує сенси одноіменної комедії Арістофана та історію сучасної війни. У цю війну впала Каховська ГЕС. Через війну люди перетворюються на птахів та летять з рідної місцини у розпачі: де зробити нове гніздо? І як забути те, що залишилося зруйнованим?
Вистава «Птахи» – декілька записаних драматургинею Ніною Захоженко розмов із новокаховчанами: архітекторкою Лізою Євсеєвою, журналісткою Анною Лодигіною, художником Олегом Сагайдаком, пані Валентиною та ще одною не названою пані із Нової Каховки, яка перебуває в окупації. З цих п’ятьох я не знаю, мабуть, тільки Валентину… А, може, й її знаю, бо мої новокаховчани перегукуються нині по всьому світу – з Ірландії, Канади, Великої Британії… Всюди є нині мої люди, мої птахи.
Скільки ж Аліг’єрі у виставі?
Вистава «Божественна комедія», показана другого травня на сцені Запорізького академічного обласного театру імені Володимира Магара в межах форуму «Тарасов парк», також має документальну складову.
Я її добре читала, бо минулого року в родині львівських художників Катерини та Володимира Немирів познайомилася із Соломією Чубай. Вона привезла до них в Новий Яричів фільм про свого тата, поета Григорія Чубая… Привезла, бо ця художня родина – свідки батьківської трагічної долі.
Мало того, музичну основу вистави «Божественна комедія» створила донька Катерини Немири, співачка та фольклористка Мар’яна Садовська.
“Це Вертеп, – пояснив Дмитро Захоженко задум вистави. – Вертепна традиція – це про найкоротший найтемніший день, коли не знаєш, чим це закінчиться… Можливо, сонце помирає? Та треба змусити сонце народитися наново”.
– Скільки ж Аліг’єрі залишилося у виставі? – запитала Ольга Вакало, яка вела прес-конференцію режисера.
– За Аристотелем, якщо п’єса закінчується ліпше, ніж починалася, то це комедія. Якщо гірше – то трагедія, – сказав Дмитро Захоженко. – За Данте, щоб вийти до світла, треба спочатку дійти до самого пекла, до повної темряви, і тільки тоді підніматися нагору.
Іншого шляху, на жаль, немає… Він не відбудеться, поки ми не вкладемо в це… свої зусилля. Поки ми не надамо сонцю своєї сили, щоб воно наново народилося. Щоб почало збільшуватися, щоб день почав збільшуватися, і щоб ми вийшли з цього проклятого циклу.
Почитаймо Грицька Чубая…
У виставі звучать його тексти, то й я відкрила його «Вертеп».
Цю поему Грицько Чубай написав у 1968 році, йому було тоді лише 19 років.
«А світ – вертеп.
Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп. І, мабуть,
щонайважче — у ньому залишатися собою, від
перших днів своїх і до останніх не бути ні
актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках
облудних, а лиш собою кожної години, а лиш
собою кожної хвилини, з лицем одвертим
твердо йти на кін…»
У 1972-му, молода отвівська інтелігенція (серед яких були Григорій Чубай, Ігор та Ірина Калинці, Стефанія Шабатура та й пані Катерина, у якої ми зібралися в Новому Яричиві) організувала традиційну коляду та вертеп. Це була не просто релігійна традиція, а свідомий акт культурного спротиву. Одразу після свят, у січні 1972 року, розпочалася масштабна операція КДБ «Блок». Було заарештовано багатьох учасників того самого вертепу… Григорія Чубая заарештували в січні 1972 року. Його тримали у слідчому ізоляторі КДБ – «Тюрмі на Лонцького», недовго. Й не засудили до таборів, як Калинців, але його випустили з «вовчим квитком», позбавивши можливості офіційно працювати та друкуватися. Поет важко переживав те, що його випустили, тоді як друзі поїхали на заслання. Й помер молодим – у 33 роки. Та ще у 19, у «Вертепі», – писав:
“Ви знаєте, чого я ще боюся? Від атомних
страхіть боюся більше, боюся я, що хтось з
інопланетців колись в своїм щоденнику
запише: «Планету цю зовуть отут Земля. І
населя її силенна сила ходячих шлунків —
п’ющих і жующих. Які лише жують, лише
ковтають. Лише ковтають і жують — і більш
нічого. Ковтають пудинги, котлети, ноти,
вірші, ковтають істини, ковтають цілі нації,
і одні одного їдять, й самі себе…»
Побачити Запоріжжя, відклавши на потім Калку та XIII сторіччя
– Як ви погодилися на цю авантюру – поїхати до Запоріжжя? – запитала режисера «Божественної комедії» Ольга Вакало.
– Максим (продюсер Максим Добронравов, якому ми завдячуємо численним яскравим театральним та музичним подіям в межах фестивалю «Тарасов Парк», – авт.) написав мені запрошення до фестивалю…
Я ж саме працював над виставою «Санаторійна зона» у Києві (це сучасна інтерпретація тексту Миколи Хвильового на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, прем’єра відбулася 24 квітня 2026 року. Це вистава про важкий та часто трагічний, через випробування путь до затвердження своєї українськості. Авторка тексту – Ніна Захоженко, одну з ролей виконує Сергій Детюк, якого ми полюбили на запорізькій сцені, – авт.)…
І ось герой Миколи Хвильового виходить та каже, словами поета: “…цього солодкого бою ніхто не зрозуміє, окрім тих, хто знає це дике Лівобережжя, тих, хто знає Запоріжжя, та ріку Калку у XIII столітті…”
І я подумав, що ріку Калку та XIII можна відкласти на деякий час та поїхати до Запоріжжя. Тим більш, що Максим обіцяв показати Хортицю…
***
Згадка про Хортицю, до речі, з’являється у виставі, як альтернатива… подорожі до Італії.
“Поїдемо до Флоренції?” – пропонує дівчина коханому. – “Ні, краще на Хортицю”.
У Львові, де вистава «Божественна комедія» йде півроку, з минулої зими, цей діалог звучить так:
“Поїдемо до Флоренції?” – “Ні, краще до Дрогобича”.
Тут запорізькі дівчата, які навчаються акторської професії, запитали режисера, чи задоволений він, як пройшла вистава… “Якщо би вона потрапила до Авіньйона, – відповів Дмитро, – то реакція була б… зашибісь. А так – реакція різна”. – “Ми вас розуміємо”, – відповіли дотепні запорізькі діти.
Про баланс між драматургією та документалістикою
– Це надзвичайно складна задача, – каже режисер та згадує: – У Аліни Сарнацької є вистава «Баланс»… (ми бачили її в Запоріжжі на сцені театру VIE, – авт.)
Бо в реальному житті ти відкриваєш Інстаграм чи інший ресурс, і бачиш, що в Херсоні в автобус прилетів дрон… А наступною новиною йде – я відпочиваю, квітнуть магнолії… І це я кажу не про засудження, не про необхідність все порівнювати. А про те, як говорити про досвід, який ми з вами переживаємо. Якою комедією чи драмою передати той досвід, як перенести його словами в просту історію… (Між тим, вистава «Досвід» створена у цьому сезоні і театрі-лабораторії VIE на Хортиці, і є саме прості історії про життя та смерть. Тож, варто бачити один одного, – авт.).
– Досвід, мені здається, потребує усвідомлення. Усвідомлення потребує часу, – звучить задумливо голос жінки із залу.
– Скільки? 12 років триває війна… Чотири, п’ять – повномасштабки? Сто? Двісті років? Нам треба комунікувати і представляти себе у світі, за кордон…
Аж тут трапляється неочікуване. До розмови долучився Дмитро, який залишився з мамою після вистави. І повів себе як справжній журналіст.
– У мене для вас питання. Я правильно зрозумів, що ви зі своїми друзями придумуєте сценарій. А ви нічого у штучного інтелекту не питаєте? – у залі лунає сміх, та Дмитрик не втрачає впевненості й позує мені.
А режисер Дмитро розповідає, що за першою освітою він програміст, і дуже добре ставиться до ШІ: “Конкретно в цій виставі ми його не використовували, бо тоді він ще був слабенький. Та згодом можемо…” – “Ви можете згенерувати пісню із Gemini”, – радить хлопчик. І режисер розповідає, як цієї весни для дитячої вистави вони з командою це робили. “Ми з вами схожі, – впевнено каже хлопчик. – Бо у мене у планшеті був тільки чат GPT, а тепер я із Gemini також працюю”. – “Буде більше, – впевнено каже режисер. – Буде більше”…
“Це було щось неймовірне!” – замість рецензії
“Це не справжній Данте, але в наш час, особливо на терені срср і радянської України був свій АД, крізь який пройшли сотні, в може й тисячі людей, – написала про виставу Львівського театру в Запоріжжі колега, журналістка Любов Хорошилова. –
У виставі використовуються уривки «Божественної комедії» Данте в перекладі Максима Стріхи, уривок поеми «Вертеп» Грицька Чубая, протоколи допитів КДБ та композиції і варіації на основі традиційних пісень з різних регіонів України. Я відчула таку вдячність львів’янам, що приїхали до нас, і не просто з гастролью, а щоб взяти участь у третьому мистецькому форумі Тарасов парк. А ще нам неймовірно пощастило, що вистава не переривалася на тривогу!”
Так, і це також поєднання реального життя із класичною та сучасною драматургією. Запоріжці сприйняли виставу в емоціях вдячності та захоплення.
***
Після розмови режисер отримав від Катерини Тарасової запорізьку візитівку – торт «Іній», бо кожен гість має отримати від Запоріжжя й таке солодке враження.
Автори вистави «Божественна комедія»
Режисер – Дмитро Захоженко.
Драматургиня – Ніна Захоженко.
Сценограф та художник з костюмів – Костянтин Зоркін.
Музика – Мар’яна Садовська і ансамбль.
Композитори: Володимир Помірко, Мар’яна Садовська.
Художник зі світла – Євгеній Петров.
***
Дякуємо усім за модливість долучитися, і …най у вистави трапиться й Авіньйон!
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та зі сторінки «ТАРАСОВ ПАРК»
Сообщение «Божественна комедія» на запорізькій сцені та діалоги поза сценою появились сначала на Газета МИГ.