9 травня на Майдані Митців у Запоріжжі відбулася акція-нагадування на підтримку українських військовополонених та зниклих безвісти захисників. Захід, присвячений Дню матері, об’єднав десятки родин, які вже роками чекають звістки від своїх синів, чоловіків та доньок.
Учасники акції тримали в руках світлини своїх рідних, нагадуючи суспільству: за кожною фотографією — людська доля, роки болю, очікування і боротьби: «Азовці Маріуполя досі у катівнях», «Страшніше за ворога байдужість своїх», «Забуття гірше зради», «Мрію обійняти сина».
Організаторка акції Стелла Орел наголосила, що мовчати про долю полонених більше не можна.
«Сьогоднішня акція присвячена матерям, які борються і чекають своїх синів та дочок із полону. Чотири роки боротьби, чотири роки крику, який не чують. Тиша просто вбиває. Наші полонені перебувають у неволі значно довше, ніж це допускається міжнародними нормами. Ми маємо кричати так голосно, щоб увесь світ почув матерів», — сказала вона.
За її словами, підтримка суспільства для таких родин життєво необхідна.
«Матері дуже потребують цієї підтримки. Родини не живуть звичним життям — вони щодня проживають свій біль і боротьбу за повернення рідних», — говорить Стелла Орел.
«Вже рік — жодної звістки»
Серед учасниць акції — Анастасія Вірчинська, мешканка Запоріжжя. Її чоловік зник безвісти під час першого бойового завдання на Покровському напрямку.
Жінка розповідає, що вже понад рік не має жодної інформації про його долю.
«Немає абсолютно нічого. Командири не виходять на зв’язок, жодних пояснень, жодної конкретики. Просто тиша», — говорить вона.
На акцію Анастасія прийшла разом із трирічною донькою, яка також чекає на повернення батька.
Попри те, що родина вже три роки проживає в Німеччині, жінка спеціально приїхала до Запоріжжя, аби вкотре нагадати про долю чоловіка.
«Ми змушені постійно їздити туди-сюди з маленькою дитиною, бо не можемо сидіти склавши руки», — говорить Анастасія.
1059 днів невідомості
Ще одна учасниця акції, Ірина, чекає на сина вже 1059 днів.
«Я не знаю, де він. Не знаю, що з ним. Але все одно сподіваюся, що він живий», — каже жінка.
Вона зізнається, що з кожним днем триматися стає все важче, але іншого вибору немає.
«Я хочу знайти в собі сили дочекатися його. Хочу, щоб він тримався, якщо він мене чує, якщо він живий. Хочу, щоб повернувся живим», — говорить Ірина.
За словами матері, не минає й години, щоб вона не згадувала сина.
«Це дуже нестерпний біль. Але хочеться, щоб суспільство нас почуло. Ми живемо у XXI столітті, і жодна дитина не повинна просто зникати безвісти», — впевнена жінка.
«Кожен обмін — це надія, а потім знову біль»
На акцію також прийшла Анна — переселенка з Маріуполя. Вона чекає на повернення сина Максима, бійця полку «Азов».
За її словами, хлопець ще у 2014 році став на захист рідного міста.
«Він не зміг спокійно дивитися на те, що відбувається. Сказав мені: “Мамо, я так не зможу. Я повинен стати на захист”», — каже Анна.
18 травня 2022 року Максим разом з іншими захисниками Маріуполя вийшов із «Азовсталі» за наказом українського керівництва для збереження життя. Згодом Росія незаконно засудила його до 22 років колонії суворого режиму.
«Кожен обмін для нас — це величезна надія. А коли його немає у списках, коли не лунає той самий дзвінок, доводиться буквально збирати себе по шматках», — говорить жінка.
Попри біль, Анна з теплотою згадує сина дитинством.
«Він був звичайним хлопчиком: міг посваритися з молодшим братом, а потім помиритися. Завжди допомагав родині», — згадує Анна.
Акції, які не дають забути
Для родин військовополонених та зниклих безвісти такі заходи — не лише спосіб бути почутими, а й нагадування суспільству, що війна триває не лише на фронті.
За кожною світлиною на Майдані Митців — мати, яка чекає. Дружина, яка не втрачає надії. Дитина, яка щодня питає, коли повернеться тато.
І головний меседж цієї акції був простим і болісним водночас: чекати мовчки більше неможливо…
Славко Твердохліб
Читайте також: У Запоріжжі у квартирі вибухнула граната: загинула жінка – відео
Більше новин в телеграм: t.me/forpost_zp
