Життя прифронтового регіону фіксують не тільки українські, а й закордонні журналісти. Зокрема, наприкінці квітня на Запоріжжі вп’яте побувала ірландська письменниця, поетка, драматургиня, лауреатка низки міжнародних нагород Розмері Дженкінсон.
Протягом чотирьох днів вона побувала на місцях прильотів у Запоріжжі (частина з них трапилася якраз під час перебування пані Розмері в нашому місті), поспілкувалася з нашими захисниками, відвідала старих друзів і знайомих у Мирівській громаді на Нікопольщині. І вже встигла опублікувати статтю Homage to Zaporizhia and Sumy («Шана Запоріжжю та Сумам»*) у британському часописі The Critic.
Нагадаємо, що вперше до Запоріжжя пані Розмері приїхала у вересні 2023 року. Тоді «МИГ» за підтримки очільниці «Радіо на дотик» Ольги Вакало та національного координатора Унії балтійських міст Олексія Стояновського допоміг гості поспілкуватися з мешканцями прифронтових теренів Запорожжя.
Відтоді наша дружба міцнішає, а Розмері Дженкінсон не втрачає цікавості до України, яка бореться з російською навалою.
«Якщо ви не їдете — ви не знаєте…»
В цих словах — усе її ставлення до України. Бо одна справа — читати новини про війну у Белфасті. І зовсім інше — стояти біля зруйнованого будинку у Запоріжжі й слухати жінку, яка кілька хвилин тому показувала фотографії своєї квартири «до прильоту».
«Коли я була маленькою, у моїй країні теж була війна… Я 20 років пишу книжки і вважаю, що усе треба бачити на власні очі. Тому бувала близько зон конфліктів в Африці, Палестині… Коли я дізналася про початок війни в Україні, то подумала, що це масштаб другої світової. І вирішила, що мушу тут бути. Це історія, яка твориться на моїх очах», – каже Розмері Дженкінсон.
Відтоді двічі на рік Розмері Дженкінсон відвідує Україну. У 2022 році це були весняний наїжачений Київ і вересневий тривожний напівпорожній Харків. Навесні 2023 – щойно звільнений, але постійно обстрілюваний Херсон.
А восени 2023 вона задумала побачити на власні очі землі фронтиру, де найсильніше відчувається війна.
Від першого візиту на Запорожжя в жовтні 2023 року письменниця дотримується певного маршруту, який щоразу поповнюється чимось новим. Крім обласного центру й Вільнянська пані Розмері незмінно повертається до Мирівської громади на Нікопольщині. Бо пан Олексій Стояновський, який від початку нашого спілкування узяв на себе функції гіда і перекладача, познайомив гостю з мешканцями громади, розташованої на землях історичного Запорожжя.
У її розповідях, надрукованих у британських часописах Irish Times та The Critic, відбиваються усі зміни, які пані Розмері бачить й фіксує у маленькому записничку. Про це трошки нижче. А авторка цих рядків, зі свого боку, може показати, як змінювалося сприйняття прифронтової дійсності в самої пані Розмері.
Пережито особисто: нічна евакуація з потягу і дронова атака
Минулого року письменниця розповідала «МИГу», що багато чула про нічні атаки на місто численних шахідів, і почувається трошки винною, бо під час перебування у Запоріжжі мала персональну атаку лише від… звичайного комара. І не осягнула на чуттєвому рівні наших переживань, коли Україна була під масованою комбінованою атакою: «Мені безмежно пощастило, бо цілу ніч проспала на полиці вагону й відчувала себе у цілковитій безпеці».
Цього ж разу пані Розмері довелося відчути на собі випробувати «радощі» нічної евакуації з потягу. Добре, що пан Олексій Стояновський напередодні проінструктував письменницю, як діяти у разі екстремальної ситуації.
“Я усе найнеобхідніше склала до маленького наплічника, і коли провідниця близько третьої ночі почала усіх піднімати, знала, що робити… Півтори години ходила від однієї групи пасажирів до іншої, просто аби не задубіти від холоду, бо англійською ніхто не говорив. Єдине, що трохи втішило, – таких яскравих зірок, як тої ночі в українському степу, я ніколи не бачила”, – трошки сумно посміхається пані Розмері.
Приводів для смутку протягом цих відвідин було чимало. Фактично щодня і щоночі Розмері Дженкінсон відчувала все, що й усі мешканці Запоріжжя.
«Цієї весняної ночі в Запоріжжі дрони кружляють над містом, тероризуючи його мешканців. Деякі ревуть, як легкі літаки, а деякі виють, залежно від їхньої марки. Їхнє гудіння сповільнюється, коли вони повертають. Коли вони найгучніші, я йду до ванної кімнати готелю, щоб сховатися, але не можу втриматися, щоб не повернутися до вікна. Небо мерехтить, як блискавка, між багатоквартирними будинками, а мої двері постійно тремтять від низьких вибухів, ніби зловмисник намагається проникнути всередину. Згодом приходить новина, що в результаті цієї конкретної атаки було багато поранених”
– зі статті Homage to Zaporizhia and Sumy.
Мирівська громада: «Садимо картоплю, дивлячись одним оком у небо»
Наступного ранку пані Розмері з паном Олексієм Стояновським вирушила до Мирівської громади. Мирове, Виводове, Вищетарасівка, Настасівка… Цей маршрут їй не набридає.
«Тут такі привітні, чуйні, незламні люди, що я просто не можу втриматися, аби знову вас не навідати», – каже письменниця.
Мешканці, громадські активісти, представники влади завжди раді відвідинам іноземної гості, бо до прифронтових громад фактично ніхто не доїжджає. А пані Розмері щиро цікавиться, як тут живуть люди. Уважно слухає. Не перебиває. Всотує розповіді про страх, втому, дітей, обстріли… І нотує: про нових мешканців Мирового, які на початку повномасштабного вторгнення змушені були евакуюватися з Харківщини до Нікопольщини; що у Вищетарасівці, з пагорбу якої вона два роки тому роздивлялася бовваніючі за висохлим водосховищем верхівки ЗАЕС, за рік розбомбили школу, а зараз туди взагалі не дістатися; про волонтерок Виводового, серед яких у неї з’явилося багато друзів.
«Сьогодні громадській лідерці Виводового Людмилі виповнюється 60 років, і ми приєднуємося до неї в культурному центрі. Хоча ми із задоволенням піднімаємо тости за майбутнє, її колеги кажуть нам, що «життя — це не мед». Цього року їм доводиться садити картоплю, дивлячись одним оком у небо. На щастя, вони здатні розвіяти свій страх перед дронами, жартуючи про те, як падають на землю від будь-якого гучного звуку. Раптом, поки ми розмовляємо, Людмила та Віра отримують попередження про дрон, і нам доводиться йти, відмовившись від їжі та спілкування.
Абрикосове сонце сідає, і ми занадто довго зволікаємо з прощанням, на відміну від нічного сторожа Жені. «Чого ви чекаєте? Феєрверку?» — уїдливо запитує він нас»
– зі статті Homage to Zaporizhia and Sumy.
Через те, що дорогами Нікопольщини пересуватися небезпечно, не вдалося потрапити на зустріч у розбомбленій школі. Проте вдалося більше поспілкуватися з волонтерками. Пані Розмері звернула увагу на те, що за словами жінок, в очах у наших захисників, які п’ятий рік боронять нашу землю, трохи поменшало смутку. У тих очах спалахують іскри.
Вільнянськ: «Важко, але тримаємося!»
До програми кожного запорізького візиту пані Розмері входить і Вільнянськ. Місто приваблює її насамперед як приклад громади, що живе і тримається попри постійну небезпеку.
Вона спілкується з представниками місцевої влади, зокрема, з міським головою Наталією Мусієнко, про те, як організовують повсякденне життя за кілька кроків від лінії фронту. Письменниця вивчає, як працюють школи. Як виживають культурні простори. Про що говорять люди на вулицях. Пані Розмері цікавиться волонтерськими ініціативами, розмовляє з місцевими активістами. Головний лейтмотив нинішнього Вільнянська: «Важко, але тримаємося!».
«Ось фото з моєї поїздки з Alexei Stoyanovsky до Вільнянського волонтерського центру – чудові розмови про культуру та політику!» – написала пані Розмері на Фейсбуці. А громадський активіст Кость Білобородов, зі свого боку, повідомив громадськість:
«Нещодавно наш Запорізький прифронтовий край відвідала великий друг України, талановита ірландська письменниця і поетеса, лауреат літературної премії імені Стюарта Паркера і просто добра і небайдужа людина Rosemary Jenkinson. Так вийшло, що дякуючи хорошому другу Alexei Stoyanovsky, наша команда Вільнянське Обʼєднання Волонтерів «Вільна ріка», взяла участь в організації цього візиту. Звісно, ми запросили гостей до нашого волонтерського центру, розповіли і показали нашу роботу, показали прапори бойових підрозділів, з якими ми працюємо, ознайомили з експонатами нашого невеличкого музею.
Потім була змістовна, пізнавальна і емоційна розмова. Дізналися багато про Ірландію, про підтримку Європейської спільноти і Великої Британії нашої країни в нашій боротьбі. Говорили про настрої європейців, про волю і характер українців. Було дуже цікаво, дуже позитивно і емоційно. Думаю, що зараз важко перебільшити роль народної і культурної дипломатії в світі».
«Частини тіла загиблого закинуло на дерево…»
По поверненні з громад до Запоріжжя Розмері Дженкінсон дізналася, що цього дня росіяни прицільно вдарили по благодійно-релігійних спорудах. До одного з приміщень Єврейського центру, де через удар безпілотника вибило вікна, вона попрямувала одразу. Побачила, як засипають піском вибоїни на дорозі, але не стала затримуватися й фотографувати, аби її з паном Олексієм не сплутали з російськими шпигунами, які прибули зафіксувати наслідки для звіту рашистам.
Наступного дня письменниця разом із запорізькими журналістами вирушила до баптистської церкви «Дім Євангелія». Напередодні в метрі від будівлі впав КАБ. Загинула людина. Як розповів пастор Олег, брат Руслан штукатурив внутрішню стіну, і щойно вийшов на ганок, коли впала авіабомба. Ганок віднесло далеко на територію сусіднього готелю. Частини тіла Руслана закинуло на дерево, решту засипало цеглою…
Ще троє братів отримали поранення. Вони поралися на кухні, ударною хвилею на них скинуло навісні шафи…
У будівлі поплавилися сталеві опори, на яких трималося утеплення, цілим лишилося одне-єдине вікно…
Згоріла машина однієї з сестер…
Бусик, яким привезли гуманітарну допомогу, у тому числі харчування для немовлят, посічено уламками…
Пані Розмері зауважує, що прибирати напівзруйноване приміщення прийшли прихожани багатьох інших баптистських церков міста. У неї взагалі викликає пошану здатність українців єднатися у найскладніших обставинах.
Захисники пояснили війну мовою Ренесансу
Та, мабуть, найемоційнішими були зустрічі Розмері Дженкінсон з нашими захисниками. Зокрема, з відомими музикантами й акторами Михайлом Савицьким, Денисом Астафьєвим, Юрієм Макаренком, які служать у лавах ЗСУ та волонтерять. Розмова вийшла філософською. Пані Розмері цікавилася, як відчувають себе на війні люди творчих професій? Хлопці порівняли наші часи з епохою Ренесансу. Коли природньо було Творити, Любити і Воювати – і все це одночасно.
«Сьогодні ми воїни. І залишаємося чоловіками та митцями. Одне без іншого не існує.
Людство весь час воює… Фрагменти цього досвіду, які сприяють подальшому розвитку світу й гуманізму, вписують у підручники. Ми повинні взяти з минулого усе краще – і використати наш шанс на перемогу. Аби потім про переможний досвід України писали у підручниках».
– з розмови Розмері Дженкінсон з українськими захисниками
На питання: «Де ви бачите себе за рік?» – воїни відповіли: «На війні». Пані Розмері вразило, що вони цю не надто радісну перспективу сприймають без розпачу. Хлопці були спокійними, впевненими у собі й зосередженими. Що не завадило їм по закінченні серйозної розмови підкорити гостю чудовим виконанням ірландських пісень).
Є виклики, але є і надія. Працюємо!
В насиченому графіку Розмері Дженкінсон були і відвідини ЗМІ. Письменниця поспілкувалася з журналістами РІА «Південь» і завітала до редакції газети «МИГ». Вона уважно слухала розповідь про життя нашого видання «до» і «після» початку повномасштабного вторгнення, роздивлялася світлини численних гостей «МИГа».
Їй дуже сподобалася наша довоєнна практика проведення щочетвергових «прямих ліній» з читачами. У пані Розмері дуже сприйнятлива і креативна натура, тож у кабінеті, де прямі лінії традиційно проходили, вона настільки вжилася в роль, що, «отримавши» телефонний дзвінок від рашистського фюрера, наказала військовому злочинцю: «Припини війну! Геть з України!»
Наприкінці зустрічі пані Розмері задала нам, друзям, традиційне питання: «Яке у вас зараз самовідчуття?». Поділюся своїми відповідями.
- 2023: «Страх. Сподіваємося…»
- 2024: «Непевність. Фантазуємо…»
- 2025: «Втома. Робимо, що треба».
- Ну, а зараз: «Виклик і надія. Працюємо!».
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки, Олексія СТОЯНОВСЬКОГО та зі сторінки у соцмережі Facebook Розмері Дженкінсон
ДОВІДКОВО
* Кожного разу досить тривалі відвідини Запорожжя пані Розмері доповнює короткими візитами до інших міст. В минулі роки вона побувала в Марганці, Краматорську, Нікополі, Одесі, а цього разу з Запоріжжя поїхала до Сум.
Сообщение Від зруйнованої церкви до розмови про Ренесанс: що побачила і почула Розмері Дженкінсон на Запорожжі появились сначала на Газета МИГ.