В Муніципальній галереї «Запоріжжя» на бульварі Центральному, 3 працює виставка «Кривий ландшафт».
“Цей проєкт – синергія двух інституцій, які представляють досвід життя в постіндустріальному прифронтовому місті, – представила подію Софія Діброва, заступниця директора Центру сучасного мистецтва Запоріжжя. – Така співпраця виникла між запорізьким Центром сучасного мистецтва і Криворізьким центром сучасної культури не просто так. Вона зародилася так саме тут, у Запоріжжі, під час знайомств та розмов на фестивалі сучасного мистецтва ГогольFest восени 2025 року. – І наразі ми можемо побачити результат цієї співпраці. Нам дуже цінна презентація цього проєкту саме в нашому місії, тому що між Запоріжжям і Кривим Рогом багато чого спільного.
Це два міста під владою Метала, де тривалий час домінує важка промисловість, де складна трансформація минулого. Та наші міста вражають своєю стійкістю: вони намагаються творити, культуру, сіяти культуру та нести її там, де, здається, це неможливо зробити…”
Катерина Левченко, керівниця Криворізького центру сучасної культури (KRCC), мистецтвознавиця та культурна менеджерка, зазначила, що Кривий Ріг та Запоріжжя дуже схожі. “Ми хочемо цим проєктом підняти питання: хто ми є і ким ми будемо після великої перемоги? чи будемо ми тягнути за собою радянську колоніальну спадщину? чи ми маємо визначати вже тут і зараз, ким ми бачимо себе у майбутньому?”
Катерина подякувала надзвичайно професійній команді Центру сучасного мистецтва Запоріжжя та куратору виставки Костянтину Дорошенку – Костянтин Дорошенко, публіцисту, члену Міжнародної асоціації критиків мистецтва AICA. Костянтин не був присутній на відкритті у Запоріжжі.
Та він присутній у своїх презентаційних та аналітичних текстах, які супроводжують експозицію: “Виставка «Кривий ландшафт» – результат діалогу із містом художниць та художників із Кривого Рогу та інших регіонів країни. Їх роботи індивідуальні, емоційні, часом болючі, це не формальні відповіді на тему. Російська війна не залишила нам можливості дивитись на ландшафт відсторонено. Навколишнє стає особистим, коли розумієш, наскільки воно є загроженим, зникомим.
Назва виставки нагадує, що в природі не існує вивірених ідеальних форм та сполучень, загального візуального балансу, що кожен ландшафт тою чи іншою мірою є кривим, формується під впливом непередбачуваної кількості факторів, перед якими архітектурно-інженерні й економічні розрахунки виявляються безсилими. Ми пропонуємо вдивитися в цю кривизну, як і у викривлення наших доль, прийняти їх, побачити в цьому можливості розвитку, полюбити…
Яке ж є місто – справжнє?
Його шукали учасники резиденції, за підсумками якої й був створений «Кривий ландшафт».
В експозиції представлені роботи Єви Алвор (Запоріжжя), Віталія Кравця (Київ), Асі Яковлєвої (Дніпро), Ренати Асанової (Київ), Оксани Жарун (Кривий Ріг), Іллі Левченко (Київ), Артема Гумілевського (Миколаїв), Ксенії Костянець / ІЯ КО (Кривий Ріг), Тамари Сафарової (Київ).
До Запоріжжя завітали декілька прекрасних у своїй стильній молодості учасниць, які представили свої роботи.
Тема укорінення людини в рідне місто – на майже рослинному, природному рівні – читалося в роботах Єви Алмор. «Укорінення» – метафора людини, яка подібно рослинам, проростає у рідне місто і якщо доводиться його залишати, відчуває біль зв’язку з ним, обрив коріння та корінців.
Про почутий під час резиденції вислів, трансформований у мистецтво – «в Кривому все рівно» – розповідала Ася Яковлєва. “Місто сприймається як концентрат історичних шарів насильства — імперського, тоталітарного, посттоталітарного, але без справжньої трансформації, лише з переінакшеним тим самим присмаком…”
Художниця Оксана Жарун презентувала «Сніданок чемпіонів», додавши: у страві є й запорізький внесок «Запорієсталі»… Арт-обʼєкт – це кульки із суміші коксу та індустріального пилу, відсилка до мему, що «промисловість нас годує».
Ксенія Костянець на псевдо ІЯ КО, представляючи свій триптих з шахтами-очима, створила й віршований перформенс. Спілкування із поеткою, яка на відкритті виставки захопила увагу цілісністю творчого образу, триватиме 21 та 23 травня. Це літературна зустріч в бібліотеці на Гоголя, 66 та майстерка з колажу в Центрі сучасного мистецтва.
До речі, епіграфами для текстів куратора та анотацій робіт художників стали рядки Ксенії.
«Перекотиполе» Віталія Кравця – зрозумілий кожному сучасний стан: воно котиться в пошуках рідного дому… Та дорогою подекуди зроняє насіння, даруючи надію на вкорінення…
Це роботи Ренати Асанової, які нагадали мені діамантовий блиск кристалів, який вкриває лаюіринти металевих переходів між цехами «Дніпроспецсталі».
І про культуру нагадали: на цьому заводі, в будівлі відділу АСУ, де я працювала, тривалий час до того діяв заводський театр. А поруч донині залишається неймовірний по своєму наповненню – нашаруванню художніх, архівних та пропагандистських сенсів – музей, яким опікується Юрій Рильський.
“Ми схожі”. – “Ми дуже схожі”.
З такого словообміну із Катериною Левченко почалося порівняння наших міст.
Одне з яких має вигляд глинястого, шафранового, теракотового, цегляного, іржавого та майже червоно-брунатний пейзажу за вікном – впродовж годинного руху потягу вздовж міста… Це Кривий Ріг.
Запоріжжя, за висловом поетичним, з недавньої мистецької події у нашому місті – місце, де “залізобетонна міць заводів зустрічається з кришталевою чистотою дніпровських порогів…”
Та насправді Запоріжжя – це дим. Побачений вперше наприкінці 1980-х, він був визначальною складовою пейзажу Південного шосе. Дим був сизий, ядучо-жовтий, сірий, чорний… він ще не знав, що він смог. Та, як говорила моя сусідка із заводської малосімейки, “тут хочеться видихнути та більше не вдихати”.
Під таким шаром різноелементного пилу довгий час неможливо було розгледіти сутність міста. Його лице, статура, теплий кровообіг – все було запорошене до стану технократичного монстра.
Тим часом незакінчений діалог із Катериною Левченко продовжувався.
“А де у вас легені в Кривому Розі? Щось є – подИхати? Чи дихати у вас нема ніде?” – “Ні, нема ніде”.
Я ж розповіла, що багато років хотіла сісти у трамвай номер 16 та вирушити у подорож у минуле. Виходити на кожній зупинці, де вцілілі та напівзруйновані будівлі промзони дають неповторний позачасовий пейзаж. Розгадувати закарбовані дати, читати напівстерті назви із монструазними присвятами, складати історичне тло минулого, яке намагається прорости в сучасне принаймні хащами самозарадних дерев та кущів. Наразі минулим став і 16-й трамвайний маршрут.
Це нашарування неповторне, бо виникло з тридцятих років минулого сторіччя, прикривши важким індустріальним лоном та сірим пилом те, що до нього було. Та воно ж нікуди не ділося.
Ззгадала, що наприкінці 1980-х ніби звучала ініціатива японців, які були годні купувати чи то наш пил, чи, може, той осад, який збирався на сотнях запорізьких заводських труб. І ніхто цього скарбу не продав – ніби самим потрібно. Якби продати – Запоріжжя б могло бути іншим.
А так у заводській малосімейці три чверті дітей були з алергіями. І мами, які там носили свою вагітність, були нездорові, і діти – з різними плямами, із задишкою… Потім хтось мав це на все життя.
“Так, і в мене теж алергія”, – каже Катерина.
“Що для вас обличчя Кривого Рогу?” – “Сталь”.
Це НСК «Олімпійський» побудований з криворізької сталі. Башні-близнюки в Баку, в Азербайджані, побудовані з криворізької сталі. Бурдж Халіфа (найвищий хмарочос у світі – у місті Дубаї, в ОАЕ), скульптура «Орбіта» Аніша Капура в Лондоні – теж. І про це в Україні мало хто знає.
Для Запоріжжя це зокрема нержавійка, як фетиш добробуту. Було раритетно мати вдома все, від мийки до каструльки та турки. Чи може, я чогось не знаю в історії нашого металу…
“То цим можна пишатися”. – “Так”!
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та Центру сучасного мистецтва Запоріжжя
Муніципальна галерея «Запоріжжя» ЦСМ (бул. Центральний, 3, зуп. «Площа Фестивальна») працює з cереди по неділю, з 10.00 до 19.00.
Сообщение “Ми схожі”. – “Ми дуже схожі” появились сначала на Газета МИГ.