В Українському кризовому медіа-центрі відбулося колективне інтерв’ю за участі регіональних журналістів «Україна. Європейський код: Бізнес». Долучилися й журналісти із Запоріжжя.
Відбулася розмова про те, в якій точці сьогодні перебуває український бізнес між виживанням під час війни і рухом до європейської інтеграції. В яких умовах це відбувається, що робить українських підприємців сильнішими та як швидко вони можуть адаптувати свої бізнеси до правил ЄС?
Ці та інші питання обговорили президентка Win Win Communication, CEO FBN Ukraine Лариса Мудрак, підприємиця, співвласниця та керівниця проєктів розвитку компанії «Агромат» Ольга Тадай, а також радниця міністра аграрної політики України Владислава Магалецька (голова Держпроцспоживслужби, і заступником міністра Міністерства агрополітики в минулому).
З одного боку, ми чудово розуміємо, що бізнес перебуває в режимі виживання – без страхування, під величезними страшними обстрілами. Дуже часто складається враження, що бізнес безпосередньо стає ціллю обстрілів. Тобто, не лише наші енергостанції, не лише воєнні об’єкти, а й бізнес в тому числі. Ми пам’ятаємо, скільки разів вже прилітало на об’єкти і склади нової пошти. Ми знаємо, як часто бізнес зазнає нищення й руйнувань, і не може піднятися іноді без фінансової допомоги або допомоги своїх колег. Навіть представники міжнародних державних інституцій визнають, що сервіс і комфорт в Україні на п’ятому році війни в три рази перевищує сервіс європейських сервісних установ. Це такий до певної міри дисбаланс. Так, ми маємо унікальну експертизу в системі виживання.
З іншого боку, Європейський Союз не з великою радістю приймає рух до нього українського бізнесу і ставить дуже багато вимог.
Та наскільки важливий для українського бізнесу оцей рух до європейської інтеграції? Який баланс виживання і набуття абсолютно нової витримки і гнучкості прийняття рішень у намаганні стати рівним з європейськими колегами з бізнесу.
Лариса Мудрак: Що відчуває український бізнес на шляху до ЄС?
Відповідає підприємиця, менторка, керівник розвитку проектів «Агромат», де її родина є співвласником. В родині Ольга Тадай зростають шестеро дітей. Ольга вже давно в бізнесі, не лише в сімейному, загалом чудово знає ситуацію з українським бізнесом і чудово і знаходиться, і живе в Україні: “На жаль, під час агресивної травневої атаки росіян на Київ їхні склади на Житомирській трасі зазнали дуже серйозних руйнувань.
У відповіді буду спиратися на власний досвід, досвід учасників Асоціації сімейного бізнесу. І відповім дуже просто і дуже коротко на ваше питання: бізнес дуже хоче жити.
Ми на дуже складному рівні цієї гри. І тому все, що зараз робить український бізнес – це розтяжка між виживанням і розвитком. А оскільки ми представники ще сімейного бізнесу, нам дуже важливо цей бізнес передати в спадок нашим дітям”.
Лариса Мудрак: “Як ви пережили цю страшну суботу? Як бізнес страждає від ворожих обстрілів?
Ольга Тадай: “Приліт стався біля наших складів. Постраждали офіси, лягкові автівки, якась частина товару. Але це не та ситуація, як з нашими сусідами, де вигоріло вщент майже все. Ми безмежно вдячні нашим співробітникам, тому вони намагалися врятувати те, що має найбільшу цінність. Хлопці і водії з охорони сіли за за кермо фур і відвезли їх на безпечну відстань, бо був великий ризик, що пожежа перекинеться на нашу територію. І, слава Богу, в нашій компанії не постраждали люди тієї ночі. Все інше – тимчасові труднощі. Звісно, ми фіксуємо втрати із надією подати на репарації. Я не юрист, та сподіваюсь, що ми можемо подаватися на на репарації після нашої перемоги”.
Лариса Мудрак: “Що робить підприємців сильнішими? Назвіть три головних складових от цієї архітектури виживання, якою вже зараз володіє український бізнес?”
Ольга Тадай: “Це може звучати трішки ідеалістично, але принаймні це наша історія. Як би це не звучало, це точно оптимізм. В будь-якій ситуації, яка б вона не була складна, ми віримо в в те, що все буде добре і максимально докладаємо зусиль. Друге – це віра в людей. Ми завжди, з початку існування компанії, вкладаємось в людей. Ми зрощуємо людей поруч з нами, ми працюємо з командою. Знову ж таки, ми сімейний бізнес. І для нас ці відносини мега-мегаважливі. І третє: нарешті ми зрозуміли фразу одного з великих економістів. Не пам’ятаю, хто автор, який сказав, що плани – ніщо, планування – все.
Тобто по факту мені здається, що наша компанія, як і будь-який український бізнес розуміє, що плани ми пишемо саме для того, щоб потім, коли щось змінилося, їх переробити. Тому плани дійсно ніщо, бо може щось статися непередбачуване щосекунди. Тож, ми постійно плануємо, постійно змінюємо плани. І це дає гнучкість, витривалість і життєздатність”.
Лариса Мудрак: Наскільки важливо для українського загалом і для вашого бізнесу – рухатися в напрямку європейських стандартів? Що ви робите для цього?
Лариса Тадай: “Ми, перш за все компанія, яка займається імпортом. І тому ми точно стикаємось з цим питанням протягом всього свого існування, це вже понад 33 років.
Як і багато українських бізнесів, з початком війни ми почали і експортну діяльність. І ми набагато більше відчули вимоги Євросоюзу.
Не можу сказати, що вони незрозумілі, бо ми не працюємо з продуктами харчування чи з сільськогосподаськими продуктами. У нас керамічна плитка і сантехніка.
І ми бачимо, що дуже важливо, це коли існує більша довіра процесам, ніж людям. Люди дуже важливі, але бізнес та контролюючі органи в Європі вони хочуть розуміти: хто ти, що ти.
Комплаєнс – це система дотримання правил, законів, етичних норм і внутрішніх політик організації.
Термін походить від англійського compliance – «відповідність», «дотримання». Ми чуємо це слово в банках, акціонерних товариствах, в невеликих компаніях такого не існує, а в Європі цей термін на рівні норми”.
Лариса Мудрак: Європейський Союз не завжди з великою радістю приймає український бізнес і висуває багато вимог. Що тоді штовхає нас уперед?
Ольга Тадай відповіла просто: бізнес дуже хоче жити, і, по великому рахунку, все інше – лише контекст. “Ми зараз перебуваємо в контексті війни, і виникає ситуація: ти маєш вижити. У мирні часи є конкуренція: або ти виживаєш, або змушений закрити бізнес. Зараз додалися ще складніші умови. І ця “розтяжка” між виживанням і розвитком усе одно має одну мету – залишитися живими.
На думку Владислави Магалецької, яка доєдналася до розмови онлайн, війна одночасно і віддаляє, і пришвидшує інтеграцію. Віддаляє – тому що бізнес втрачає людей, ресурси та прогнозованість, а частина компаній постійно працює в режимі антикризового управління. Але водночас, парадоксально, війна пришвидшує наше зближення з ЄС. Український бізнес став значно швидшим, гнучкішим і адаптивнішим.
“Найбільший наш розрив сьогодні – не в якості продукції, адже українська продукція, зокрема аграрна, часто є суперконкурентною та технологічно сильною. Головний виклик – системність і передбачуваність процесів. Європейський Союз – це про довгі правила гри, екологічні вимоги, документацію, сталість, контроль ризиків, страхування та відповідальність на кожному етапі. Ми ж звикли вирішувати проблеми “вручну” – через адаптацію та кризове мислення. І у воєнний час це стало нашою найсильнішою рисою. Але європейська система будується не на героїзмі, а на процедурах. І саме тут – найбільший виклик цього переходу», – зазначила радниця міністра аграрної політики.
“Це точно не про високу швидкість, – додала Ольга Тадай. – Але адаптивність українського бізнесу – це вміння швидко пристосовуватися до нових правил”. Підсумовуючи розмову, Лариса Мудрак констатувала, що великих пересторог на шляху українського бізнесу до Європейського Союзу немає. Навпаки – Україна має сильні напрацювання в багатьох сферах, зокрема в аграрній, будівельній та молочній галузях.
У переважній більшості країн Європи найбільший внесок в економіку робить саме малий бізнес. Поступово на цей шлях виходить і Україна, де лише фізичних осіб-підприємців уже понад два мільйони, і всі вони змушені працювати в умовах війни”.
Захід відбувся в рамках проєкту «Євроінтеграція: просто про складне» за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Сообщение “Бізнес дуже хоче жити, і, по великому рахунку, все інше – лише контекст” появились сначала на Газета МИГ.