Допомога ветеранам, ветеранкам українського війська та членам їхніх родин є одним із ключових завдань всього нашого суспільства — як на рівні держави, так і на рівні громадських організацій. В умовах війни, що триває, також виникає чимало питань, пов’язаних із постійним стресом, у якому перебувають люди на прифронтових територіях.
Як навести мости між захисниками і цивільними, «МИГу» розповіла практичний психолог реабілітаційного простору «Блокпост» Ірина Талько.
Майбутнє як ресурс відновлення
— Пані Ірино, які зараз найболючіші проблеми у ветеранів та членів їхніх сімей? Як вони змінювалися протягом цих двох років?
— Як практичний психолог реабілітаційного простору «Блокпост», я допомагаю ветеранам, ветеранкам та членам їхніх родин пройти шлях психологічної реабілітації та адаптації. У своїй роботі поєдную індивідуальні консультації, просвітницькі проєкти та групові тренінги.
Основна проблема зараз — одночасна робота з гострими емоційними станами (тривога, апатія, цинізм) та глибоким виснаженням.
Люди вже не витримують. Навантаження не зменшується, а сил адаптуватися до постійних змін майже не залишається. Це відбивається на всьому: страждає емоційна сфера, руйнуються стосунки.
Через безперервний стрес людина спочатку відчуває емоційне оніміння, перестає співчувати і зрештою впадає в цинізм. Наступним кроком стає бажання повністю ізолюватися від інших. На жаль, сьогодні це надзвичайно поширений сценарій.
Якщо говорити про запити від військових та ветеранів — вони дещо відрізняються від запитів цивільних. У ветеранів фокус зміщений на опрацювання травматичних спогадів та наслідків пережитих екстремальних подій, а також на пошук ресурсів, щоб із цим впоратися. Насамперед ми формуємо короткострокові стратегії виходу з кризового стану та навчаємо методам самодопомоги. І лише після цього — переходимо до планування майбутнього.
Те, що сьогодні об’єднує і ветеранів, і цивільних, — це втрата бачення майбутнього. І така тенденція є катастрофічною. Людина підсвідомо уникає думок про те, що буде далі, часто керуючись побутовим забобоном «аби не наврочити». Ми, у реабілітаційному просторі «Блокпост», працюємо саме з цим: якщо людина не візуалізує власне майбутнє, вона опиняється в полоні постійної тривоги та страху. Адже ці емоційні процеси безпосередньо пов’язані із плануванням майбутнього.
Коли підтримка потребує підтримки
— Ви говорили про виснаження з обох боків — і у ветеранів, і у тих, хто їм допомагає. Як це виглядає у житті?
— Дійсно, ми маємо справу з двома абсолютно різними типами виснаження.
У ветеранів це алостатичне виснаження. Вони тривалий час перебували в екстремальних умовах, які вимагали миттєвого реагування. У зв’язку з цим повністю перебудувалися всі системи організму: від сну до базових фізіологічних потреб. Тому після повернення їм важко швидко переключитися на ритм мирного життя.
Натомість соціальні працівники та фахівці допоміжних професій виснажуються від іншого — від тривалого, хронічного стресу. Це стрес постійного очікування, загрози та відсутності безпеки. Як наслідок, вони втрачають емпатію через емоційне оніміння.
І коли ці дві сторони зустрічаються, виникає те, що ми називаємо «зіткненням двох дефіцитів». Той, хто потребує допомоги, і той, хто має її надати, обидва знесилені. Вони просто не здатні почути потреби один одного.
Саме тому ми у реабілітаційному просторі «Блокпост» включаємося в процес адаптації кожної групи окремо. З ветеранами починаємо з фізіології: налаштування режиму сну, відновлення фізичної активності, поступовий вихід з ізоляції та повернення до соціуму. Із соціальними працівниками працюємо інакше — навчаємо методів самодопомоги, дозованого включення в роботу та відновлення. Адже надати підтримку іншому може лише той, хто сам має для цього сили.
— Чи є якісь показові випадки, коли вдалося допомогти людям вийти зі складного стану?
— Наведу, як приклад, не конкретний, а збірний кейс, адже ми працюємо в умовах суворої конфіденційності. Досить часто до нас звертаються чоловіки-військові зі словами, що їх направила дружина. Типові скарги з боку жінок: «ти став агресивним», «ти мене не чуєш», «ти дуже змінився».
Але коли ми починаємо розбиратися, виявляється, що напругу в родині мимоволі провокує саме дружина. Вона сама не помічає власних змін і через виснаження не чує ні себе, ні чоловіка. Тоді ми переходимо до сімейних консультацій.
Щойно пара починає говорити в безпечному просторі — вони швидко знаходять спільну мову, а кількість конфліктів стрімко зменшується.
Таких випадків у нашій практиці дуже багато. Це і є той самий двосторонній дефіцит, але вже всередині однієї родини.
Як фізичний та психологічний блоки підсилюють один одного
— Ви також навчаєте представників громад. Про що саме йдеться?
— Ми підготували серію тренінгів для соціальних працівників і представників громад. Теми вони обирали самі: розуміння процесів адаптації ветеранів, навички комунікації з ними, особливості гострих стресових реакцій та ПТСР.
Одна з ключових проблем сьогодні — поширена помилка, коли стверджують: «У всіх військових ПТСР». Насправді ПТСР — це медичний діагноз. Говорити людині в очі, що вона хворіє, не маючи на те жодних підстав — шкідливо і непрофесійно.
Тому ми вчимо не навішувати ярликів, а натомість розрізняти психологічні стани.
Навчаємо своєчасно помічати найменші зміни — у міміці, позі, тоні голосу — і реагувати ще до того, як емоція досягне піку. Адже зупинити людину на піку спалаху вже майже неможливо.
Звісно, це суто психологічний блок. Проте разом із командою ми обов’язково розбираємо й тілесні прояви травми. Наш реабілітолог детально пояснює, де саме в тілі «живе» травма і як із цим працювати на фізичному рівні. Я ж, як психолог, показую механізм її закарбовування: спосіб, у який травматична подія спочатку фіксується на рівні тіла і лише згодом піддається усвідомленню.
Ми наочно демонструємо, як ці два підходи, фізичний та психологічний, працюють у тандемі, підсилюючи один одного.
— Хто приходить до вас на ці тренінги? Це організований процес чи за запитом?
— За два роки роботи ми налагодили зв’язки з усіма громадами нашого регіону. Їхніх представників ми запрошували до Реабілітаційного простору «Блокпост»: знайомили з нашими фахівцями, розповідали про послуги. Це потрібно для того, щоб вони розуміли, куди саме перенаправляють ветерана — не в якесь абстрактне місце, а туди, де на нього справді чекають.
Тренінги — це наступний етап, під час якого ми передаємо колегам знання, накопичені у практиці. Паралельно ми постійно спілкуємося з військовими психологами, офіцерами психологічного супроводу та самими військовослужбовцями, щоб краще розуміти їхній стан безпосередньо під час служби. Такий всебічний підхід допомагає нам значно точніше підтримувати їх у процесі адаптації після повернення додому.
– Дякую за змістовні пояснення!
Розмовляла Ганна ЧУПРИНА, фото РП “Блокпост”
* За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією
Сообщение «Коли двоє виснажених зустрічаються — вони не чують один одного» появились сначала на Газета МИГ.