Як, захищаючи власну ідентичність, будувати суспільну злагоду? Про це розмовляли та ділилися досвідом учасники на щорічному Форумі культур ГО «Десяте квітня», який у травні відбувся в Києві.
Тема цьогорічного Форуму – «Дієва самобутність: соціальні ініціативи захисту ідентичности та суспільної злагоди». Запоріжці з радістю долучилися до Форуму.
Дієва самобутність така, що укорінена в дії. Українське слово «самобутність» відсилає до грецького слова authenticus – «справжній».
У професійному мистецтві це завжди має зміст про оригінальність або талант митця. Автентичність національна або етнічна – це про традиційну культуру, про місцеву локальну культуру, яка передавалася з покоління в покоління без посередництва школи або книги. Оскільки тут у нас зібрані переважно представники професійного мистецтва, а також наукового освітнього, питання до вас: як ви розумієте словосполучення дієва самобутність і як вам вдавалося у своїй діяльності або у своїй творчості її втілювати?
Першим відповів Сергій Пантюк, письменник, поет, видавець і громадський діяч.
– Я можу в розрізі своєї діяльності, власне, сказати, що для мене означає дієва самобутність.
Уявіть собі, дев’яності роки. Нічого немає, нічого не існує, все старе уже нецікаве нікому.
Нове тільки починає якісь свої паросточки, так? Тільки з’являється Смолоскип – в Україну переїжджає видавництво, яке зробило дуже багато для популяризації нашої країни за кордоном. …Тільки починаються легенькі такі зсуви. І ми прекрасно це відчуваємо, ми молоді, ми, як кажуть, в нас ще цілий весь світ попереду.
Ми розуміємо, що ми маємо творити от саме самобутню українську культуру – якої немає.
Думаю, в той час, в дев’яності роки, єдине, що вело за собою молоде питоме українське мистецтво, – це була «Територія А». Єдиний проєкт, який був масовим. Все решта було страшенно локальним, страшенно маргіналізованим.
Та з цього треба було якось виходити. І в 1996-му трапилася – в моєму розумінні – дуже визначна дата. Бо я ж тоді молодий, геніальний, мені мало бути тридцять років. Я побував на семінарі творчої молоді, який організовував Смолоскип. І вже знав, що в Україні, є п’ятдесят-шістдесят людей, таких самих, як я, що в тому чи іншому напрямку, пишуть та шукають способу видати написане.
І є люди, які починають творити авторську пісню. Не отой КСП, який нав’язувала московія тоді, «Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались…» А дійсно співають нову українську авторську пісню. Це було товариство автентичної музики, створене у Львові людьми, яких я не можу не назвати. Тому що головного організатора, мого кума і співавтора Андрія Саєнка, на жаль, вже немає дев’ять років (Андрій Саєнко був поетом, музикантом, засновником і багаторічним директором фестивалю авторської пісні «Срібна підкова», помер у 2017 році, – авт.). Це було, і це було круто.
Мова – про фестиваль «Під знаком Водолія». Спочатку це був фестиваль поезії та авторської пісні, який виник у Чернівцях як мистецька акція до дня народження самого Пантюка. Згодом фестиваль кілька разів змінював назву: «Під знаком Водолія» (1996–2008); «Сліва-фест» (2008–2012); «Віршень» (з 2012 року).
Через фестиваль пройшло чимало майбутніх відомих українських письменників і музикантів. Сам Пантюк згадував, що серед учасників перших фестивалів були Сергій Жадан, Андрій Кокотюха, Іван Андрусяк, а серед бардів – Андрій Саєнко,
Розповів Сергій Пантюк і про видавничі проєкти:
– Ми за цей час видали дуже багато різних книжок. Найвідоміший, мабуть, проєкт – це «Рядки з передової». Ми з 2014 року почали видавати книги поетів, які воюють. Почали з Бориса Гуменюка, який був постійним учасником фестивалю «Віршень», Це друг, побратим, який був моїм командиром у 2014 році. А у 2022-му я він, на жаль, пропав без вісти. Ми всі віримо, що він все таки повернеться, що він знаходиться в полоні…
Ми видали онтологію з такою ж назвою «Рядки з передової: вірші поетів, опалених війною», куди увійшло п’ять бійців і п’ять бойчиць. …Ну і так далі, і так далі буде тривати…
“всі наші ініціативи – для України, про Україну, про українців”
Програму власної дієвої ідентичності представляє Тетяна Шептицька, заступниця генерального директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Фестиваль, започаткований її чоловіком Сергієм Пантюком вважає феноменом :
– В Україні зараз дуже багато різних фестивалів: літературних, музичних, якихось симбіотичних, де представлена і сучасна поезія, і проза, і музика, і так далі. Але принаймні як дослідниця я не знаю жодного, який би тривав безперервно з дев’яносто шостого року.
Це дійсно вже феномен сучасної української культури. Свого часу я створила дослідницький подарунок Сергію на ювілей. Провела мікродослідження про цей фестиваль – з його бекграундом, передісторією, з його традиціями, з його сленгом, з цікавими учасниками цікавими. І сподіваюсь, що цю роботу продовжить та підхопить хтось інший, бо насправді ця книжечка не вмістила всього, що хотілося розповісти і сказати про цей фестиваль.
Як науковиця хочу відповісти на ваше запитання, розпочавши з того, що за тридцять п’ять років незалежності ми бачимо, як міняється ситуація в культурному секторі.
Ми можемо нарікати на проблеми, які були з початку дев’яностих, починаючи від фінансових і закінчуючи всіма іншими. Але все одно ми бачимо, що відбулись чимало якісних змін. Прийшло, по-перше, і нове молоде покоління. Вони в хорошому сенсі нарвані, нічого не бояться, вони все пробують. Вони, знаєте, не бачать перешкод і рухаються вперед. І це дуже класно, бо культура живе й тоді, коли попередні авторитети трошки відсуваються вбік – і виходять молоді сили.
Але залишаються сталими, як на мене, багато культурних ініціатив. І коли ми говоримо про дієву самобутність як про діяльність, вона все-таки починається з індивідуального чину.
Тобто це обов’язково якась запальна людина, яка настільки чимось захоплюється, що хоче передати це все далі. А далі вже підключається команда, ресурси чи намагання їх десь знайти. І мені здається, що це й є особливістю нас, українців, бо ми в чомусь більше, індивідуалісти, ніж наші сусіди.
Скажу вам ще одне моє спостереження, що стосується не яскравих мистецьких явищ, а більше наукових, до яких я дотична, навіть меморіальних.
Коли ми говоримо про пам’ять і пам’ятування як певний усвідомлений процес, то до цієї діяльності, на мою думку, має все-таки долучатися державний ресурс. Тут йдеться про те, що активності, бажань і зусиль нашої маленької когорти, замало, бо нас насправді залишається все менше.
Молодь не йде в науку. Нас не буде достатньо, щоб охопити всю Україну чи охопити всі процеси. То маємо питання, як змусити органи влади, державні структури виконувати те, що їм положено за їхніми обов’язками – й нічого більше.
Та якщо говорити про дієсу самобутність, неспокійним людям все ж немає тиші і немає заспокоєння постійного.
Тому, коли я свого часу пішла там працювати в заповідник «Биківнянські Могили», на початках йшлося про те, щоб розказати про це місце, назвати всі імена. А потім я зрозуміла, що хочеться обростати якимись іншими, іншими додатковими проєктами. Деякі проєкти живуть досі, деякі реалізувалися точково, але вони були по-своєму прекрасні.
Був конкурс для студентів початківської молоді під назвою «Українське футуро», який був присвячений поетам-футуристам. (Це Всеукраїнський конкурс есе для учнівської та студентської молоді, започаткований у 2021 році спільно Національним історико-меморіальним заповідником «Биківнянські могили», видавництвом «Смолоскип», присвячений Гео Шкурупію, Івану Маловічку, Андрію Михайлюку, Володимиру Ярошенку та іншим. Його завданням є популяризація українського футуризму, осмислення історичної пам’яті та підтримка творчої молоді, – авт.)
І молодь в своїх есе, в своїх творчих роботах описувала, як вони бачать українське майбутнє. Що для них – оце футуро і що для них оте дивне покоління футуристів? Був прекрасний проєкт. Власне, це була низка культурних зустрічей, поетичних читань, присвячених поетам Розстріляного відродження.
Це конкурс плакатів «Пам’ять як спротив», в якому ми хотіли показати, що пам’ять навіть про травматичні сторінки української історії може бути не лише про трагедію, а й про пошану. Вона може бути нашим способом опору, способом боротьби. І ця пам’ять навіть про сумне може давати сили нам сучасним зараз продовжувати боротися, жити, виживати назло ворогам. І знаючи ціну програшу, допустити його не можемо в жодному разі, в жодній мірі. Ми не маємо права, і ніколи цього не буде.
Тому для мене це дієва самобутність – саме про ці речі, про персональну ініціативу, яка, ну, завжди первісна.
Ти не течеш каменем, і вода через камінь не тече. Якщо ми не будемо рухатись, нічого і не зміниться на краще, не відбудеться. І по-друге, все ж таки важлива інституція. Це не обов’язково державна структура, але це обов’язково команда, коло однодумців або якась громадська організація. А згодом, можливо, – якісь міжнародні майданчики.
І, мабуть, і третє – те, що всі наші ініціативи – це для України, про Україну, про українців. Тобто це те, що, говорячи науковою мовою, формує національну ідентичність, формує і, власне, дає відповіді на те, де наші позитивні риси, де наші вади, з якими ми мусимо боротися, як ми мусимо позитивні риси використовувати і власне, чим ми відрізняємося від інших.
Що нас робить унікальними і що для нас важливо в цьому світі. Тому оці три складові, коли вони ще в ідеалі в чомусь поєднуються в одному, це взагалі буде найкращий варіант.
“Мою самобутність неможливо ані вкрасти, не зруйнувати. І от коли у тебе є ти, ти маєш чим поділитися”
Промова від письменниці, мовознавиці Олени Маляренко була палкою:
– Хто не знає, мене звати Олена Альона Маляренко, бо у мене два імені. Альона, до речі – не російське, це украдене трошечки від тюркських народів. Так що, будь ласка, не переймайтесь цим.
Я письменниця і завжди себе асоціюю з людиною, яка пише. Трошки малюю, трошки вишиваю. Журналісткою працювала, але це не моя стихія. Мені цікаві люди, мені цікава їхня думка. Я, наче, непогана інтерв’юєрка, але я не люблю репортажності і не люблю тлумачити події. Я викульгала з цієї ніші і більше там не топчуся, не заважаю молоді.
Та якщо вам трапиться вистава Херсонського театру – «Буде тобі враже та, як відьма скаже» – то ви мене краще зрозумієте (моновистава Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша за п’єсою Олени Маляренко «Протитанкова відьма». Режисер-постановник – Сергій Павлюк, виконавиця головної ролі – Олена Галл-Савальська. Режисер має постановку й на сцені Запорізького театру імені Володимира Магара. І Галл-Савальська бувала у Запоріжжі, – авт.).
Я– в своїй творчості і в своєму спілкуванні з людьми. Наразі я займаюся модеруванням розмовних клубів «Ріка». І дуже багато розмірковую над проблемою самоідентичності і самобутності. Чому? Бо для мене самобутність і ідентичність – стиль мого буття, як я його визначаю.
Друге – це самоусвідомлення, хто я є, яка я є.
Третє – це до якої групи своїх умовно я себе співвідношу, до кого я належу.
Четверте – зона комфортних уявлень і оцінок, моїх або запозичених. І отут біда, бо люди не часто відмежовують, що їм навіяне, а що є їхніми власними переконаннями.
Ну і найболісніше, з чим найважче працювати, – це безумовна зона комфорту, дитинство. Ти маленький, і мама тобі співає: “…в полі пороша. Альоша, Альоша… в Болгарії руський солдат”. І ти з цим нічого зробити не можеш. Хоч тобі переспівай сорок разів “Сіла птаха на те поле…”, все рівно. Коли тобі страшно, коли ти засинаєш, у тебе оце руський солдат стріляє, у тебе на думці мама та Альоша. І що з цим робить?
Коли спілкуєшся з людьми в межах розмовних клубів «Ріка», і половина з них є російськомовна, частина суржикомовна і дещиця україномовних, – треба працювати з тим, ким вони себе уявляють. І починаєш деколонізацію, деморалізацію, і від людини нічого не залишається, бо виявляється, що нічого, крім оцієї пірамідки: Альоша руський солдат, герої Сталінграда, молодогвардійці,.. і зверху отаке – «как молоды мы были», БАМ і все ми вам построїли і так далі. А більше нічого нема у людини.
Знає щось там про борщик і про Шевченка і щось типу: “Ой, ти, Галю, Галю молодая…” Всьо. Нічого нема. Що робити з цими людьми? Чи маю я право зараз їх “зруйнувать до основанія, а затєм”?
І що я їм запропоную? Перш ніж руйнувати цим людям їхню самоідентичність, я маю сказати: а що в цьому тому вареві є насправді українське, але невдало перекладене російською мовою, а потім нам повернене у вигляді совєтського продукта?
Бо є – на мій погляд, в цьому, базова наша помилка. Самоідентичність – це річ, яку ніхто, крім тебе самого, не може оцінити. Тому вона і самоідентичність.
Але – і це парадоксально – для того, щоб вибудувати спільну українську ідентичність ми маємо знайти щось, що нас об’єднає, і зробити це разом, і оцінити це разом. Розумієте парадокс? Я не маю права оцінити чиюсь ідентичність. Ви не маєте права і компетенції оцінити мою. Але ми разом маємо щось оцінити, збудувати і ще й дати одне одному рефлексію, чи наш цей продукт.
А як це зробити? І тут знову виклик. Толерантність до чужих переконань – до якої міри?
От у мене проблеми з толерантністю. Я надто толерантна. Чому? Бо я надто самовпевнена. Я впевнена, що мою українськість у мене неможливо забрати. А чому я така впевнена? Бо в мене батько донецький шахтар, а мама українка, викладачка української мови і літератури з Херсона. І ось ця от пара Інь і Ян. І двадцять років я спостерігала, як вони взаємодіють. Це було дуже важко і дуже страшно.
Батько дуже любив українські пісні, абсолютно не говорив українською, зате читав. Мама, щоб не було скандалів і битого посуду, постійно переходила на російську. У мене вся мамина рідна спілкувалася українською, батько російською. І от я, і де я? Моє усвідомлення, що я все-таки українка, прийшло, коли мені було чотирнадцять. І я почала вперше писати вірші українською і якийсь такий продукт український з себе видумувати. Вишивати щось, малювати, цікавитися.
І я прекрасно розумію, що багато людей пройшли шлях, подібний до мого, але вони не мали, ну, можливо, стільки доступу до літератури, не мали мами – викладачки української мови і літератури, не мали того оточення.
Бо бути дочкою вчительки української літератури в посьолку Пастуховка між Донецьком і Макіївкою… Де у вікно Донбас Арену видно, між кущами, розумієте що це за вибір?
Це трошечки виклик, бо коли мама комусь виставляє два або три, то тебе потім виловлюють. Маю такий перший веселий досвід: два хлопці мене тримають, а третій б’є дохлою мишкою по обличчі і каже: “Батькам привіт передавай”. Розумієте?
І моя самобутність дуже швидко набула таких рис, що треба було і битися, і домовлятися, і якось вирулювати з усього цього. Я прекрасно розумію, що кожна людина, яка приходить на розмовні клуби, – це людина, якій треба допомогти віднайти свою ідентичність. Дуже часто трапляється, що людина каже: “А я вот руський. І что?” – “Нічого, – кажу. – Руський може бути нормальним громадянином України”.
Коли людина до мене звертається російською, я ніколи, ну, назло, не говорю демонстративно українською. Перші кілька фраз я говорю російською, бо володію нарівні. І потім поступово я переходжу на українську, та коли бачу, що «пацієнта втрачаємо», даю кілька фраз російською або якісь складні слова перекладаю російською, потім знову повертаюсь до української.
От в цих гойдалках у людини не виникає протесту. Їй здається, що з нею спілкуються українською, і вона мене розуміє, її почуття власної важливості зростає. І я буду намагатися шукати оцей спосіб домовитися і цю толерантність для того, щоб вибудувати оте, що є у нас спільним.
А спільного дуже багато. Починаєш розбирати улюблені страви, а вони українські. Починаєш розбирати улюблені книжки, а там є українські герої. Кажуть: “А вот какое кино раньше в Советском Союзе снимали?” А я дивлюся: знімальна група – хто? Хто режисер? А музикант Хачатурян – він вірмен? Ну й знімалося кіно на Одеській кіностудії, де третина акторів українці за походженням. Левова частка знімальної групи теж українці. А хто ж там росіяни? Ну давайте ще пошукаємо. …Там навіть одної сьомої нема. То, вибачте, це все-таки Росія нам зробила фільм чи це ми всі зробили???
Я ніколи не сперечаюся з людьми. Я колись працювала в шахтарському селищі вчителькою української мови у вечірній школі. Дуже був веселий досвід. І ось в цій такій парадоксальній ситуації я собі зрозуміла, що, ну, з людьми не треба йти на прямий конфлікт. І найкращий спосіб подавити ініціативу, яка мені не подобається, – це її очолити.
І коли ти кажеш до людей з інтонацією довіри, наче ти в них запитуєш, наче ти з ними радишся, ти знімаєш оцю блокаду. Ти не давиш, ти закликаєш до співпраці, і даєш людині шанс відбудувати оту саму ідентичність, якої у неї нема. Бо найчастіше ми маємо справу не з переконаннями, а з уявленнями. Переконання – це твій досвід, який ти здобув, а уявлення – це там ти десь почув, там се-се, і от у тебе такі загальні контури ерудиції.
І от з уявленнями неможливо воювати. Чому? Бо це повітряна куля, її можна тільки луснути, а тоді нічого нема.
А інших громадян у нас нема, є тільки ці громадяни. І я, на жаль, надто ціную оцих громадян, тому боєць із мене ніякий. Скоріше посередник: коли всі побилися і треба потім допомогти домовитися – отут я можу знадобитися. Я знаю своє місце. Я знаю, що я водночас і подобаюся всім, і не подобаюся з рівною силою теж всім.
Та я знаю, хто я. Мою самобутність неможливо ані вкрасти, не зруйнувати. І от коли у тебе є ти, ти маєш чим поділитися.
Коли у тебе є ти – ти цікавий тій людині, яка себе ще не має.
Інеса АТАМАНЧУК, фото надане організаторами
Сообщение Самоідентичність – це річ, яку ніхто, крім тебе самого, не може оцінити появились сначала на Газета МИГ.