Морський піхотинець, громадський активіст та ініціатор створення запорізької ГО «РАЗОМ.ЮА» Ігор Ілюшкін розповідає про те, як виживають ветерани поза лінією фронту.
Від бізнесу до розвідки
Ігор Ілюшкін з початку повномасштабної війни пішов добровольцем на фронт і був направлений у розвідвзвод 501-го батальйону. До цього займався бізнесом та захоплювався спортом і до військової справи не мав ніякого відношення.
У 2023-му перейшов до розвідроти 38-ї бригади, влітку того ж року став командиром цієї роти.
Брав участь в операції в Кринках на Херсонщині, де його підрозділ форсував Дніпро та утримував плацдарм дев’ять місяців.
Був двічі поранений. Наприкінці 2024 року, після лікування та реабілітації, звільнився зі служби. Але минулого року повернувся до війська і зараз є офіцером 30-го корпусу морської піхоти.
Паралельно займається громадською роботою. Він став ініціатором створення та одним із засновників ГО «РАЗОМ.ЮА», головна мета якої – реабілітація військових, юридична допомога ветеранам війни та їх сім’ям, вшанування пам’яті полеглих, патріотичне виховання молоді. Також нещодавно Ігор Ілюшкін став представником інтересів запорізьких ветеранів у Раді при Мінветеранів.
«МИГ» поспілкувався з морпіхом про складнощі адаптації ветеранів, які повертаються з фронту, до цивільного життя та реінтеграції в соціум; психологічне і фізичне відновлення та інше.
Коли повернення — це новий бій
– Наскільки складно ветеранам знову адаптуватися до мирного життя? Особливо зараз, коли більшість з них повертається додому лише після поранення?
— Тут головне не втратити віру і мати терпіння. Від моменту поранення до звільнення проходить приблизно рік-півтора. І цей час — це ціла низка пригод та неприємних сюрпризів, після яких більшість починає проклинати і державу, і армію, і все навколо. Бо стикаєшся з купою бюрократичних пасток. На фронті ти про це не думаєш, і знань необхідних не вистачає.
Морпіх пригадує власний досвід. Після першого поранення у 2022 році його привезли до дев’ятої лікарні в Запоріжжі. Там були турботлива атмосфера, увага та дієва підтримка, яку переважно забезпечували волонтери. Після другого поранення в листопаді 2023-го направили на лікування до Одеси. І тут вже була зовсім інша картина: ніхто не намагався ні переодягнути, ні надати елементарного.
– До лікарів ніяких претензій, вони свою справу добре роблять, – каже Ігор. – А ось по інших аспектах… Волонтерів вже майже не було. Бойовий підрозділ виконує нові завдання і не може відстежувати, як там їхній поранений. А там, щоб усе правильно оформити, потрібна купа формальностей та паперів. І увесь цей шлях, від поранення до звільнення бійця, – це прямо юридична катастрофа.
– Тобто перша перешкода та виклик на шляху до дому – це звичайна бюрократія?
— Так, перша й величезна проблема — це бюрократія. Наприклад, хлопець з кульовим пораненням потрапляє до шпиталю. На етапі його звільнення з війська з’ясовується, що бракує однієї довідки про обставини поранення. Йому просто ніхто не сказав, що вона потрібна. І в результаті в документах пишуть: поранення отримав під час проходження служби, а не під час бойових дій. Це означає — жодної одноразової допомоги, та військової пенсії. Різниця в грошах — колосальна!
За словами Ігоря Ілюшкіна, саме так і з’явилася ідея створити громадську організацію, яку підтримали його однодумці і яка виросла з особистого досвіду трьох людей, об’єднаних війною і спільними переконаннями.
Крім самого Ігоря, це офіцер морської піхоти, начальник військового ліцею «Захисник» Микола Хорішко, з яким він пройшов разом із 2022 року.
Третій співзасновник – фаховий адвокат Микита Нікітенко, який у 2022-му долучився до 55-ї артилерійської бригади, а потім перейшов до 12-го корпусу морської піхоти як юрист.
– Ми з ним усю війну підтримували зв’язок, ще до війни дружили. І, мабуть, одночасно прийшли до думки, що треба створювати ГО. Я тоді якраз проходив реабілітацію після другого поранення, – каже Ігор.
Спочатку ідея була суто юридичною: закрити ту правову «прірву», з якою стикаються поранені та родини загиблих. Але поступово до юридичної підтримки додались реабілітація, психологічний супровід і патріотичне виховання.
Ілюшкін наводить ще одну конкретну ситуацію. До нього звернулась дружина бійця, якого після тяжкого поранення спіткав інсульт і паралізувало. Чоловікові близько 35 років. Через ту саму відсутню довідку пенсія склала лише 2000 гривень. У сім’ї маленька дитина, зарплата дружини 15 тисяч. Як виживати та піднімати на ноги чоловіка? Через управління ветеранської політики активістам «РАЗОМ. ЮА» вдалося поновити цю справу й виправити документи. Дружина відправила чоловіка за кордон на реабілітацію, потім він продовжив її вдома. Повністю відновитися не вдалося, але зараз він уже ходить.
Проте є і зворотній бік, який вказує на проблеми вже у моральній площині. Ілюшкін розповідає про ветерана-десантника, якого виявили жебракуючим у військовій формі на вулицях Запоріжжя. В нього теж була мізерна пенсія через ту ж відсутню довідку. «РАЗОМ.ЮА» зайнялася цією справою і допомогла. Але пізніше з’ясувалося, що чоловік продовжив жебракувати, бо, за словами його дружини, подають непогано, а гроші зайвими не бувають. «І тут ми вже нічого не можемо зробити. Принаймні зараз», — зітхає голова ГО.
– Чи є позитивні зрушення з боку держави?
— Зараз цю юридичну прірву частково закривають громадські організації. Я вас запевняю: жодна держава у світі не впорається з навантаженням великої війни, жодна. Міністерство оборони — це все ще закрита інституція. Але Міністерство ветеранів дуже відкрите. Мені кажуть: «Ось телефон, дзвони з будь-яким питанням». І це вирішується швидко. Так, «ручний режим». Але щось уже зрушується. Система важка, неповоротка, але прогрес є.
Двоє чужих у спільній оселі
– Ветерани, повертаючись, дуже часто відчувають відчуженість. Вони втрачають фронтове братерство і вважають, що цивільні їх зовсім не розуміють. Навіть рідні. Як з цим справлятися?
— Для того і створюються у кожному місті ветеранські спільноти, щоб була можливість бути «серед своїх». До того ж майже кожному потрібна психологічна допомога. Але в нас просто немає потрібної кількості психологів. Це проблема. Ми намагаємося її частково вирішити — співпрацюємо з фахівцями. Але цього мало.
Найскладніший вузол, на думку Ілюшкіна, це, як не дивно, родини. Багато сімей, до яких повертаються чоловіки з фронту, або вже розпалися під час війни, або розпадаються після: «Той, хто повертається, не розуміє, що він змінився. А та, хто зустрічає, не розуміє, що перед нею вже інша людина. Більше того, ветеран також повертається вже до іншої людини, бо його дружина також змінилася за час його перебування на фронті чи в полоні».
Потрібен психолог для всієї родини, але в самих психологів поки що такого досвіду немає. Тому найціннішою, можливо, буде розмова з тим, хто сам пройшов через подібне. У спільноті «РАЗОМ.ЮА» такі люди є. Вони допомагають і ветеранам, і родинам загиблих та безвісти зниклих.
– А що з фізичним відновленням, зокрема протезуванням?
— За моїм досвідом, із протезуванням проблем зараз немає взагалі. Ампутантів реабілітують прекрасно, відкрито багато центрів і в Запоріжжі, і в Дніпрі. А ось з лежачими після тяжких поранень справжня проблема. Система не розуміє, що з ними робити. І поки що я теж не бачу оптимального вирішення. Ми допомагаємо за можливості, але цього не достатньо.
У підрозділі Ілюшкіна близько десяти бійців після дуже тяжких поранень: половина лежачі, решта на візках: «Давайте відверто. Як довго це витримають родини, дружини? Багато таких сімей розпадаються».
Він вважає, що відповідальність за таких бійців лягає на тих, хто повернувся з війни відносно здоровим: «Ніхто з нас, ідучи на війну, не обирав, якими ми повернемося. На мені лишилась відповідальність, бо я повернувся живим. Я завдячую тим хлопцям, що лишилися в окопах і продовжують воювати, і тим, хто вже не повернеться. Через них я тут».
Патріотична місія: треба виховувати молодь і… ветеранів
Ігор Ілюшкін переконаний, що ветерана теж треба «виховувати». Що це означає?
— Наше завдання, як громадської організації, сформувати поняття «ветеран». Люди повертаються з війни і кажуть: «Я герой, мені тепер усі винні». Ні. Ніхто нікому нічого не винен. Ти йшов захищати свою Батьківщину, свою землю, свою родину від ворога. Це нормально. Це твій обов’язок. Я зараз не кажу про ухилянтів, які чомусь думають, що нормально просидіти десь у темному кутку понад чотири роки, поки інші їх захищають. Це окрема тема, я взагалі вважаю, що таких треба позбавляти деяких громадянських прав…
За словами очільника «РАЗОМ, ЮА», так було під час будь-якої війни. Завжди були ті, хто відсторонювався, і ті, хто йшов воювати. Час розставить усе на свої місця. А поки що просто треба триматися своїх, тих, хто тебе розуміє та підтримує.
Взагалі в суспільстві треба сформувати ставлення до тих, хто воює, і водночас сформувати у самого ветерана правильне ставлення до себе і до суспільства. Щоб той, хто повертається з війни, не думав, що відтепер йому все дозволено. Це важка та багатопланова робота.
Окремий напрямок — молодь: «За молодь треба боротися. І це одне з головних завдань нашої організації. Молоді необхідно розповідати, показувати, спілкуватися, формувати їхню свідомість».
Патріотичне виховання та вшанування пам’яті полеглих «РАЗОМ.ЮА» втілює конкретними справами: знімає документальні фільми про загиблих військовослужбовців, встановлює меморіальні дошки на будинках, де вони жили. За ініціативою організації створено сайт із персональними сторінками полеглих воїнів, своєрідний живий меморіал.
Також «РАЗОМ. ЮА» проводить багато заходів спільно з вихованцями військового ліцею «Захисник».
Що пропонує ГО «РАЗОМ.ЮА»
Серед тих, хто долучився до «РАЗОМ.ЮА», військовослужбовець патронатної служби морської піхоти Юрій Гегач.
На початку 2023 року він був мобілізований, служив розвідником на Авдіївському напрямку. Восени того ж року отримав важке поранення, внаслідок чого втратив руку.
Після реабілітації у Львові, де він разом з іншими ветеранами почав займатися стрільбою з лука, повернувся до Запоріжжя. За допомогою Ігоря Ілюшкіна поновив заняття спортом, приєднався до «РАЗОМ.ЮА» та повернувся до служби – підписав контракт і тепер займається супроводом поранених.
Юрій каже, що йому пощастило, бо після поранення його у всьому підтримувала дружина (у родині вже троє дітей), а також він знайшов своє місце у ветеранській спільноті однодумців і зараз підтримує поранених бійців.
– Кожний випадок це окрема історія, – розповідає Юрій. – Наприклад, одному нашому ветерану зробили складну операцію, сам він майже нічого не міг робити. І родини не має, яка б допомагала. Тому ми взяли ці обов’язки на себе. На даний момент подано документи на призначення йому військової пенсії та виплати одноразової грошової допомоги. Також він вже двічі пройшов у нашому спортзалі додаткові курси занять з фізичної реабілітації, і зараз почувається краще. Ось це і є супровід.
ГО «РАЗОМ. ЮА» працює з ветеранами, діючими військовослужбовцями, членами родин загиблих, полонених і безвісти зниклих. Усі послуги безкоштовні:
• Фізична реабілітація та лікувальний масаж. У приміщенні ГО є обладнаний спортзал з тренажерами, в якому з ветеранами працюють фахівці; окремо — кабінки для лікувального масажу.
• Психологічна підтримка. За потреби доступний психолог, а також допомога від ветеранів, які самі пройшли через подібний досвід.
• Юридичний супровід. Допомога з оформленням документів, виправленням помилок у довідках, отриманням пенсій та одноразових виплат.
• Патронатний супровід. Індивідуальна допомога тим, хто цього потребує або не має підтримки родини: організація транспорту, оформлення документів, моральна підтримка.
Телефони: 096 697 36 81; 066 033 21 60.
Світлана ШКАРУПА,
фото авторки
* За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією
Сообщение Повернутися з війни та розпочати все заново появились сначала на Газета МИГ.