На двох поверхах бібліотеки – сторінки мальопису «Стіни»
Про це – у розповіді з презентації, на якій зокрема екземпляри мальописів отримали у дарунок запорізькі бібліотеки. І книгу «Поліна Райко. Невидиме», видану в 2024 році.
Як зробити нашу спадщину видимою?
Українське мистецтво страждає. Його крадуть окупанти, воно зазнає руйнувань, і до окупованої спадщини наразі неможливо доторкнутися. Але це не означає, що вона зникла. Як зробити так, аби ця спадщина стала відомою світу? – так розпочала зустріч Світлана Чучко, завідувачка Залу мистецтв ЗОУНБ, представляючи онлайн саме тих людей, які створюють проєкти для презентації української спадщини в світі.
Тетяна та Ліза Євсєєви розповідають про кам’яні вишиванки Нової Каховки, і всі, хто бував у місті, мали можливість побувати на авторських екскурсіях, отримали незабутні враження.
Наталія Бімбрайте зробила відомою вежу Вітовта і фортецю Тягинь, і закохала в цю спадщину учасників її порятунку.
Олена Афанасьєва зробила творчість Поліни Райко пізвананою у світі. До речі, у 2026 році проєкт зі збереження спадщини Поліни Райко отримав престижну відзнаку European Heritage Awards / Europa Nostra Awards.
“Я працювала з початку 2000-х з Поліною Райко, яку знала особисто. Документувала, досліджувала, та й просто ми дружили, от, і за її спадщину довелося дуже довго боротися…“ – розповіла пані Олена.
Вела захід регіональна координаторка проєкту «Стіни» Таміла Туйнова.
Авторки – пані Тетяна, Ліза, Олена, Наталя – були раді можливості передати книги до Запоріжжя: “Для нас дуже важливо, щоб книга потрапляла в бібліотеки, в культурні центри, в освітні заклади, там, де багато людей зможуть її побачити. Запорізька обласна бібліотека – абсолютно правильна локація, книжки потраплять в рідні руки”.
“Спадщина стає таким собі цементом, який нас збирає разом”
Кожна з авторок жила своєю історією, працювала з нею до 2022 року. З першого дня війни, напередодні 70-річного ювілею міста, була окупована Нова Каховка – у нас відібрали можливість відновлювати «Кам’яні вишиванки».
Будинок Поліни Райко на лівому березі Дніпра в Олешках мало того, що опинився з перших днів в окупації, ще й був затоплений у 2023-му після підриву греблі Каховської ГЕС. Розписи дуже сильно постраждали.
А фортеця Тягинь на правому березі Дніпра, хоча і була звільнена в листопаді 2022-го разом з іншими херсонськими територіями, постійно потерпає від обстрілів.
“Але знаєте, що важливо? Що все одно навколо цієї спадщини живуть спільноти, які її люблять і для яких, і для яких вона є таким собі цементом, який нас єднає, – сказала на презентації Олена Афанасьєва. – І, власне, про те, що нас збирає разом, ми і вирішили зробити книгу. Форму обрали незвичну… Бо коли нам кажуть «комікс», ми собі уявляємо або Супермена, або Людину-павука, або японських принцес з великими оченятками – щось фентезійне.
А насправді є красиве українське слово «мальопис», і він трошки відрізняється від комікса. Тому що дійсно комікс – дуже проста форма, ми всі розуміємо, про що йдеться. Але в 70-80-ті роки XX століття виникло таке поняття, як графічний роман. Коли за допомогою ілюстрацій, поєднаних з текстом, розповідається повноцінна глибока історія.
Історія для дорослих мовою коміксу
Наразі багато художників звертаються у мальописах до історії й до міфології – від козаків-характерників до реальних історичних персонажів.
Приклад книги, яка стала абсолютним бестселером в різних країнах, – це графічний роман Мар’яни Ейх «Коротка історія довгої війни». Це візуальна оповідь, що охоплює історію протистояння України та Росії від середньовічних витоків до подій повномасштабного вторгнення. Її розказують у Києві своїй дитині батьки, перебуваючи в укриттях. І ця історія набуває візуалізації, зрозумілої дитині. І що важливо – й іноземцям.
Бо ми в цьому живемо. Для нас це зрозумілі речі. Для іноземця, який не може, скажімо, прочитати дисертацію про повну історію України, може принаймні отримати емоційне залучення.
Це глибока, складна, місцями дуже трагічна історія українського народу.
І тому автори поставили собі дуже важке завдання: розказати про нашу спадщину от у формі графічного роману.
Не просто дати історичні довідки про те, що ми, власне, любимо і захищаємо, а розказати історію боротьби за цю спадщину.
Захист України починається з захисту нашої культурної спадщини
“Рада бачити цих людей в цьому залі, – привіталась Тетяна Євсеєва. – Це наші друзі, які внесли дуже вагомий вклад в історію, яку ми розкопали й назвали «Кам’яні вишиванки». Це зокрема Андрій Соколенко, художник-вітражист, чий батько працював з Григорієм Довженком. Вони дружили, листувалися. Із його родинного архіву ми дуже багато дозналися про Григорія Довженка, майстра, який зробив Нову Каховку унікальною.
Це Юрій Аркадійович Аркадійович Вилінов, міцно пов’язаний з нами боротьбою за башту Вітовта, роботою в Тягинці”.
Родина архітекторів – Тетяна та Юрій Євсеєви опинилися в Новій Каховці у 1986 році. рівно сорок років тому. І почали потроху розкривати її історію, зацікавлені новокаховськими орнаментами. Відшукати сенси, за якими будувалось місто, було не дуже просто, та це було варто зробити, для того, щоб його зберегти. “Ми відчували, що ця культура чисто українська, і люди, які з нею працювали, які її робили, – патріоти”.
Історія унікальності Нової Каховки починається з 1952 року, коли сюди приїжджають Олександр Довженко та Григорій Довженко.
Кінорежисер спочатку поставився до ідеї перегородити греблею Дніпро з ентузіазмом. Та поступово він розумів, що штучне море затопить Великий Луг – нашу історію.
І він задумався: що залишиться після того, як затоплять величезні території, – в пам’яті людей? Його ідея була в тому, що можна поставити на ваги щось таке ж цінне, як історія Великого Лугу.
Може, це Нова Каховка – художньо оздоблене українське місто? Та чи це рівноцінно?
Для цього вони з Григорієм Довженком писали наукові роботи: як надати новому місту рис індивідуальних, унікальних.
Соціалістичне місто Нова Каховка стала пілотним проєктом. Мали б інші такі міста постати по руслу каналу й водосховища, але такого не сталося. У листопаді 1955 року вийшла Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про усунення надмірностей у проєктуванні та будівництві», яка стала початком боротьби з так званими «архітектурними надмірностями», якими вважалися й орнаменти Нової Каховки.
Григорій Довженко, який створив орнаменти практично для всіх будинків першої забудови міста, оздобив Палац культури, Літній кінотеатр, – отримав догану за марну трату часу, грошей, за всю свою діяльність у новому місті.
У розпачі він ретельно підписав кожен пакетик з фотографіями, зі схемами. Поклав у величезну скриню, підписав «Нова Каховка», закрив на ключ і поставив у майстерні. І ніхто з того року – ані рідні, ні знайомі, від нього про Нову Каховку не чули.
Та …добре вже й те, що «оптимізатори арзітектури» не збили ці орнаменти, як було зі всіма творами Михайла Бойчука, починаючи з 1937 року. Тоді школа вчителя Григорія Довженка – Михайла Бойчука – потрапила під гільйотину репресій.
Та оптимізатори не заспокоїлися. Й після усіх пережитих українським мистецтвом трагедій в 2011 році Новокаховська міська влада приняла рішення про знесення історичного центру міста! Майже всі квартали історичної забудови мали піти під бульдозер для будівництва шосе, шестиповерхівок та інших об’єктів псевдоархітектури.
“Тоді довелось, щоб зберегти місто, створити товариство охорони культурної спадщини. Ми почали займатися юридичним оформленням цінності нашої спадщини. Робили описи, фіксації, – щоб встигнути зберегти хоча б юридично. Не все вдалося, – розповіла Тетяна. – І ця детективна, напружена боротьба має відображення у нашій частині мальописів. Дуже вдячна журналістам і тим, хто, хто підтримав нас тоді. Завдяки поширенню – по всіх засобах масової інформації, телебаченню, у пресі Києва, Запоріжжя, унікальність нашого міста стала дуже відомою.
І це допомогло нам захистити його навіть в період часу повномасштабної війни.
У 2024 році ми добилися, щоб Постановою Кабінету Міністрів Нова Каховка отримала статус пам’ятки національного значення. Саме монументальне мистецтво і архітектура Нової Каховки, а не просто як пам’ятка містобудування.
В цьому малюписі – дуже багато наших друзів, волонтерів, гостей, туристів, людей, з якими ми працювали у Новій Каховці. Завдяки ним наші стіни… тримаються!”
Хто працював на вишиваночках
Пані Тетяна розповіла історію про полярника Олександра Квітковського, новокаховчанина, який працював на антарктичній станції «Академік Вернадський». Він не міг долучитися до безпосередньої роботи з відновлення вишиванок, та допомагав донатами.
Персонально йому була присвячена толока: “Полярні пінгвіни стали її символом. Пінгвини у нас на сходинках, і на вікнах стояли, і краску розмішували у відрах. Було відчуття, що наш добрий друг поруч з нами”.
Ще про одного героя мальописів розповіла пані Тетяна: “Працював з нами хлопець, який робив чи не найскладні елементи. На дошці, прив’язаний за мотузки, він діставався другого поверху будинків і там розчищав орнаменти. Під час великої війни пішов на фронт. Служив у 57-й нашій частині, яка стояла в Новій Каховці, воював на Сході. І він пише у себе в Фейсбуці: “Ніч, зірки наді мною. Лежу, дивлюсь на небо. Може, це моя остання ніч у житті. Що я встиг зробити за своє життя? Поміг виховати діток, записав декілька альбомів (а він композитор, музикант). І попрацював на вишиваночках”…
Це такий щем! Він також отримав мальопис, він там є. І я написала йому, що захист України для нас почався з захисту нашої культурної спадщини”.
Насправді нас більше, просто ці дві історії запам’ятался.
Нині наша мета – об’єднати якомога більше людей, які отримали навички різьблення по сирому тиньку. І коли визволять Нову Каховку, матимемо вже сформовані бригади. Кинемо заклик – і люди приїдуть, щоб разом працювати над відновленням Нової Каховки.
Ми знаємо, що це буде, ми тримаємось – і тримаємося в наших стінах.
Люди Тягині
Мальопис – це люди, сотні людей. І насправді авторам хотілося розказати про всіх.
Про фортецю Тягинь розповіла Наталыя Біндерайте, голова культурного центру «Україна-Литва». Пані Наталя має й українське, й литовське коріння.
Тягинь же – середньовічна фортеця, яка належить до маловідомих пам’яток з маловідомих сторінок історії Півдня України. Її часи – XIV, початок XV століття. Це спадщина щонайменше трьох народів: українського, литовського і кримськотатарського.
Розташована вона на правому березі Дніпра на відстані сорока кілометрів від Херсона. Вгору по течії – там, де річка Тягинка впадає в Дніпро. На межі XIV–XV століть великий литовський князь Вітовт будував вздовж Чорного моря лінію фортифікацій, укріплював береги – й була побудована фортеця Тягинь.
Вона відігравала й оборонну функцію, й працювала як митниця торгового порту, бо стояла якраз на перетині між двома світами: між Сходом і Заходом.
“Першим досліджував фортецю Тягинь Віктор Гошкевич (1860-1928), – розповіла пані Наталія. – Археолог, краєзнавець, музеєзнавець і публіцист, дослідник старожитностей Нижнього Подніпров’я та Причорномор’я, він перший визначив, що фортеця належала до литовського періоду – за знайденими артефактами.
Віктор Гошкевич – засновник Херсонського музею старожитностей. Нині це обласний краєзнавчий Херсонський музей. Археолог проводив багато досліджень по Херсонщині. Та скаржився, що приїздять із росії високопоставлені чини й забирають знахідки. Тому вже тоді почав ховати найцінніше, не показувати, спеціально прибирати з очей, щоб не вивезли. Був репресований, але дещо нам зберіг.
В радянські часи період середньовіччя був табуйований. Не віталися дослідження, оскільки вони самі по собі спростовували імперські і радянські наративи про так звану Новоросію, про нібито цивілізаційну функцію Катерини ІІ та Потьомкіна. Ніби вони прийшли на порожні землі і тут набудували… Навпаки, ми знаємо, що землі були густо заселені високорозвиненою цивілізацією, стан якої окупанти тільки погіршили.
Це ми бачили й завдяки Південній середньовічній експедиції, яка тривала з 2016 по 2022 рік. Сучасні археологічні розкопки вела експедиція Інституту археології Національної академії наук України на чолі з докторкою історичних наук Світланою Біляєвою, яку можна побачити на мальописах. Розкопки велись шість років”.
Ця експедиція не мала підтримки, не фінансувалася державою чи іншими бюджетами. Люди приїздили і працювали безкоштовно.
“В нашій експедиції побувало більше 200 людей, – згадувала Наталія. – І хоча ми на сторінках мальопису не могли показати всіх, кому завдячуємо, та кількох, які були серцем подій, ми знайшли можливість відтворити.
“Ви пізнаєте себе, Юрію Аркадійовичу, себе на цих сторінках?” – звернулася Наталія до нашого славного Вілінова. – Нам важливо сказати про Запоріжжя, тому що першими волонтерами експедиції були саме діти, підлітки і студенти перших курсів, члени гуртка «Історичне краєзнавство» Запорізького Центру туризму на чолі з Кімом Гуленко. Разом з паном Юрієм Аркадійовичем Віліновим вони приїздили кожного року, і це була дуже суттєва сила експедиції.
А ще була група в нас з Мелітополя. Тому команда із Запоріжчини виглядала дуже потужно.
Ми мріяли розкопати всю площу фортеці, тому залучали все більше і більше людей. І до нас їхали з різних куточків країни. Були ще люди, які донатили, як і в історії з кам’яними вишиванками. Бо ми мали годувати волонтерів експедиції, мали забезпечувати життя наметового містечка. Мали купувати матеріали й для роботи експедиції, забезпечувати процес розкопок, консервацію, збереження і так далі.
І тому у нас є доволі багато, слава Богу, донаторів.
Та після повномасштабного вторгнення наші мрії продовжувати експедицію призупинені. Я в це вірю, що вони тільки призупинені. Але ми продовжуємо працювати з пам’яткою і розвивати далі тему, щоб про неї знало більше людей, щоби більше людей закохувати у нашу пам’ятку”.
Термін «люди Тягині» виник у 2024 році, коли команда створила віртуальний музей фортеці Тягинь. І в експозиції, і в малюнку книги є QR-код, по якому можна подивитися експозицію українською та англійською мовами.
Є й 3D-модель цієї фортеці – на основі знань, які завдяки експедиціям були зібрані, разом з архітекторками Тетяною та Лізою Евсеєвими був створений архітектурний план, за якими фахівці розробили 3D-модель.
І у віртуальному музеї можна побачити прізвища всіх людей: хто їздив, хто донатив, хто брав участь у розкопках.
Це не тільки матеріальна пам’ятка, це пам’ять, яку відкривають та бережуть люди.
Про форми, якими можна розвивати культурну спадщину
У 2021 році одним з найяскравіших, найцінніших артефактів стала залізна булава, знайдена в самій фортеці. Ввадається, що вона могла належати коменданту, наприклад, або якомусь високопоставленому чину. Та це гетьманська булава, яка мала в ті часи роль символу влади і зброї одночасно – вже є на це висновки експертів.
“Булава дуже цінна як артефакт XV століття – вона найдавніша офіційно знайдена на всьому Північному Причорномор’ї.
І ми мріяли, щоб якомога більше людей дізнавалися і могли потримати цю булаву в руках, – зробити з нею копію. За кресленнями Тетяни Есеєвої копію взявся робити Михайло Запорожець, херсонець, учасник наших експедицій – теж «людина Тягині».
Він реконструктор козацької доби, коваль з великим стажем. Він і зробив копію, дуже довго над нею працював… А ще я не їла смачнішого куліша за той, що робив для експедиції Михайло” , – розповіла пані Наталія.
І куліш, і булава відтворені на сторінках мальопису.
Була ще одна мрія у «людей Тягині» – створити настільну гру.
Це зробили Марк Афанасьєв і Олена Афанасьєва. Вони прагнули, щоб і молодь у цікавий спосіб отримувала те, про що мова й у цій статті зокрема: розбудити цікавість до історії.
“І ось у 2025 році ми створили настільну гру «Фортеця Тягинь». Ну, молоді заліпає. Та й дорослі не в змозі відірватися”.
А ми додамо, що до збереження булави причетний, як знавець старовини, наш Юрій Вілінов. Бо саме він, проконсультувавшись із запорізьким істориком Валерієм Нефьодовим, обклав знахідку саме тим грунтом, в якому вона перебувала декілька століть, і беріг її від зайвого турбування до передачі спеціалістам. Пан Валерій, щоправда, радив покласти знахідку до дистильованої води. Та де ти її знайдеш у польових умовах?
Пану Юрію Аркадійовичу передали мальопис та яскраву збірку малюнків Поліни Райко – від усіх авторів, співавторів, з любов’ю та повагою.
І – увага! Книги отримали запорізькі бібліотеки!
Завітайте, почитайте!
А виставка триває до 25 липня.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
* За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією
Сообщение Герої мальопису про порятунок спадщини зустрілися онлайн появились сначала на Газета МИГ.