Вже не вперше, втратаючи друзів, розумію, як думки про них допомагають залишатися при тямі, продовжувати робити те, що вважаєш за важливе, не тонути у безнадії, триматися своїх людей, берегти своє коло…
Може, це дивно, бо ж як легко було впасти у відчай, коли ми у лютому цього року ховали Ігоря Павелка. Як гірко було дивитися на молоде обличчя та розуміти, що він ніколи вже не торкнеться родинної своєї вознесенівської груші, не поведе за собою людей, зачудованих історією села, яке любив і знав.
І тому мене в роботі над цікавинками та побутовими історіями нашого міста тримає й те, що я розумію, з якою радістю він би й зараз гортав сторінки архівних документів, вдивлявся б у рукописні рядки метричних книг й ревизських казок… Йшов би своєю забудованою містом Вознесенівкою та бачив, якою вона була сто, двісті років тому…
Сьогодні Ігорю Павелку виповнилося б 45 років.
Його матеріал – передмову до великої роботи, яку він розпочав та не встиг закінчити, ми з істориком та другом Ігоря Валерієм Стойчевим вирішили надати для читачів газети «МИГ». Бо це приклад того, як можна ставитися до своєї родини, до свого рідного села. Може, хтось знайде свою родинну гілочку, яка також проросла з Вознесенівської землі, а когось ця робота надихне на пошуки свого дерева, своїх предків. І кожне нове ім’я збагатить історію Запоріжжя, історію Вознесенки.
Історія моєї родини й Ревізькі казки селища Вознесенки 1806-1858 років
Неможливо знати історію своєї країни, не дізнавшись історію свого роду. На жаль, багато хто починає цікавитися власним родоводом у старшому віці, нарікаючи на те, скільки часу втрачено марно. Адже в більшості країн Західної Європи люди знають своїх предків до п’ятнадцятого, а то й до двадцятого покоління. Наприклад, в Англії генеалогію своєї родини можна простежити на цвинтарях, де у родинних усипальницях зазфіксовані відомості про предків.
На жаль, у нашій країні ці традиції були втрачені. Часто через трагізм радянських часів у нас переривалися добрі європейські традиції вивчення історії своєї родини. Й багато людей просто перестали цікавитися своїм родоводом.
Та мене ж завжди цікавили побут мого народу, його культура, традиції та історія.
Я завжди захоплювався козацькою звитягою, честю та народною мудрістю. Мені хотілося, щоб і мій рід був причетний до славного козацького війська. Тим більше, що ми живемо на землях славетного Війська Запорозького, сини якого – від простого козака до кошових отаманів і гетьманів – назавжди залишили свій слід в історії нашої Батьківщини. Саме Військо Запорозьке відіграло визначну роль в історії української державності.
Тут кожен шматок землі политий козацькою кров’ю, а скелями славетної Хортиці пролягають стежки, якими ходили ще скіфи, козаки, а нині ходимо ми.
Ці місця, оспівані поезією Тараса Шевченка та описані видатним етнографом Яковом Новицьким, назавжди запали мені в душу. Я захоплено читав твори Миколи Гоголя – «Тарас Бульба», «Пропала грамота», роман Юрія Мушкетика – «Яса» та книги інших авторів.
Мене не полишало бажання знати: як тут жили мої предки в ті часи, коли ще не існувало благ сучасної цивілізації? Якими були їхні побут, праця, щоденне життя? Що тут було до появи мого рідного міста Запоріжжя?
У дитинстві часто просив бабусю розповісти про дідів та прадідів: чим вони займалися, як жили. Але її спогадів виявилося замало, щоб задовольнити моє прагнення дізнатися історію власного роду.
До того ж я пригадав, що колись, читаючи роман Юрія Мушкетика «Яса», натрапив на одне зі своїх родових прізвищ – Сироватко. Це теж стало своєрідним поштовхом до пошуку власного родоводу.
Маючи перші відомості, я вирушив до Державного архіву Запорізької області, щоб продовжити дослідження історії своєї родини.
Знаючи із сімейних переказів, що наші предки оселилися на території Олександрівська ще до спорудження Олександрівської фортеці, я розпочав дослідження родоводу по жіночій і чоловічій лінії моєї бабусі – за прізвищами Андрієнко, Сироватко, Христич і Гончаренко.
Я почав із найдавніших доступних джерел – матеріалів перепису населення, відомих як «Ревізькі казки Олександрівського повіту Покровської волості селища Вознесенського за 1811 рік».
На жаль, у цій ревізії моїх основних родових прізвищ не виявилося. Натомість у ревізькій казці за 1816 рік згадуються всі чотири прізвища.
Припускаю, що рід Андрієнків переселився з Полтавської губернії, ймовірно, із сіл Дащенок, Зубівка та Кобеляки.
За №57 записано семейство Івана Артемова Андрієнка, який на той час мав вік 25 років, його дружина Ірина віком 23 роки та донька Анна віком один рік. (Іван Артемович Андрієнко у 1814 році взяв шлюб із донькою удови Марії Ванжули – Іриною Івановою. Першою дитиною й була донька Анна, народжена у тому ж 1814 році. У 1816 році народилася донька Єфимія. На жаль, її подальша доля не простежується, можливо, вона померла маленькою).
Згідно із записом у ревізькій казці 1835 року за №58, родина Івана Андрієнка, якому на той час було 44 роки, зросла. З’явився син Володимир, якому на той час 13 років. Дружині Ірині було 42 роки, доньці Анні – 20, Ксенії – 14 років.
Вдруге Іван одружився у 1847 році у віці 51 рік – із поселянкою села Зубківки Миргородського повіту Полтавської губернії Кристиною Яковлевою Добуховною. Іван Артемович Андрієнко помер десятого квітня 1857 року у віці 65 років.
Володимир Іванович Андрієнко (згідно ревізької казки 1835 року) народився у 1822 році, помер у період з 1880 по 1890 роки. Одружився приблизно у 1843-1844 роки. Дружина Євдокія Власівна (імовірно, її дівоче прізвище – Титова) – селянка з Полтавської губернії володінь поміщика Обоза. На жаль, маю тільки припущення цього факту. Мали 12 детей – сім синів та п’ять дочок. Перша дитина народилася у 1845 році, наймолодша – у 1864 році.
Старший син Федул (Федот) Володимирович Андрієнко (1845 року) мав сім дітей (п’ять синів – Пантелеймон, Павло, Адріан, Андрій та Іван, та дві доньки – Марфа та Ірина).
Савва Володимирович Андрієнко народжений у 1848 році. Більше даних про нього немає.
Васса Володимирівна Андрієнко народилась у 1849-му. Подальша доля невідома.
Тетяна Володимирівна Андрієнко народилась у 1852 році. У 1873-му вийшла заміж за Василія Васильєва Гончаренка.
Анастасія Володимирівна Андрієнко народилася 1853 року. У 1881 році вона вийшла заміж за Йосипа Артемовича Каптюха.
Іван Володимирович Андрієнко народився 1856 року. Його подальша доля невідома.
Меня Володимирович Андрієнко та його брат Леня (близнюки) народилися 1857 року. Меня помер у 1860 році. Подальшу долю Лені встановити не вдалося.
Феодосія Володимирівна Андрієнко народилася 1859 року. Її подальша доля невідома.
Олександр Володимирович Андрієнко (мій прапрадід) народився у 1860 році, помер у 1919-му від тифу. Приблизно в 1893-1894 роках він взяв шлюб із грекинею з Криму Дарією Семенівною Тулос 1870 року народження.
Їхні діти: син Яків 1903 року народження, Іван 1906 року народження, Марфа (моя прабабуся) 1902 року народження, Васса – 1895 року народження, Ксенія – 1907 року народження, Віра – 1908 року народження.
Корній Володимирович Андрієнко народився у 1860-му, помер у 1932 році. У 1883-му одружився із Марією Лук’яновою Кропивкиною. У них з’явилися діти: Михайло – у 1889-1890 роки, Меланія – у 1891-1892 роки, Ілларион у 1901 році, Карпо у 1899 році.
Іустина Володимирівна Андрієнко народилася в 1864 році. В 1888-му вийшла заміж за Григорія Яковлєва Сироватку.
Васса Олександрівна Андрієнко, 1895 року народження, вийшла заміж в 1918 році за Терентія Василєва Горового.
Марфа Олександрівна Андрієнко (моя прабабуся) у 1928 році вийшла заміж за Івана Кононовича Сироватку (це мій прадід). У них з’явилися діти: син Яков в 1932 році, у 1938-му народилася донька Алла (моя бабуся).
Ксенія Олександрівна Андрієнко вийшла заміж за Петра Кондратовича Христича. У них з’явилися діти: Валентина (народжена 30 березня 1933 року), Віктор (25 березня 1945 року), Любов (25 березня 1945 року). Це двоюрідні родичі моєї бабусі.
Майно у діда Олександра Олександровича Андрієнка було таке: хата з конюшнею й клуня. Є відомості, скільки скота й живності залишилося на сімох членів родини по смерті діда: дойних корів – одна, свиней – одна, ялового скота – одне, волів – два.
Мій родовід по лінії Сироватків.
У ревізькій казці за 1816 рік є запис за №142 про сім’ю поселянина Івана Тимофеєва, сына Сироватки, віком 66 років, та його сина Семена, віком 37 років. А також Іванової дружини Устини віком 60 років та його доньки Тетяни віком 25 років.
У ревізькій казці за 1835 рік за №142 є запис, що Іван Тимофеєв, син Сироватки, помер у 1820 році, його син Семен помер у 1824 році, і що у Семена на той час були два сини: Фома віком 17 років та Єфим віком 15 років. Дружина Івана Устина, можливо, померла, а його донька Тетяна вийшла заміж, бо записи про них у графі «Женский пол» відсутні.
У ревізії за 1858 рік за №137 записаний Филимон Фомін Сироватка віком 14 років та його сестра Марія. Так я спомігся побачити основну інформацію про склад родин моїх предків. А також приблизно дізнався їхні дати народження й смерті, тож можу припустити, що вони переїхали із Дащенок, Зубовки, Кобеляк чи Миргорода.
Фома Семенов Сироватка оженився у 1841 році із Пелагеєю Никитиною Гайдашовою. Помер Фома Семенов Сироватка у 1848 році під час епідемії.
Филимон Фомін Сироватка народився у 1841 році, побрався із Олександрою Козьминою Бойченко, помер у 1882 році.
Наталія Филимонова Сироватка народилась у 1864 році, в 1884-му вийшла заміж за Герасима Федорова Рябченка.
Іван Филимонович 1-й Сироватка мав роки життя з 1873-го по 1911-й. У 1894 році оженився із Пелагеєю Іоакимовою Собакаревою.
Феодора Филимоновна Сироватка народилась у 1876 році.
Олена Филимоновна Сироватка народилася в 1879 році.
Конон Филимонович Сироватка (мій прапрапрадід) народился в 1865 році, помер у 1920 році.
Іван Филимонович Сироватка 2-й народився в 1865 році.
Конон Филимонович Сироватка в 1887 році взяв шлюб із Анною Констянтиновою Гайдашевою. У них народився син Артем приблизно у 1888-1889 роки, донька Іустина народилася в 1892 році.
Іван Кононович Сироватка (мій прапрадід) народився в 1891-му, помер в 1947 році.
Олександра Кононовна Сироватка народилася в 1907 році.
Григорій Кононович Сироватко народився в 1909-му.
Іван Кононович Сироватко одружувався тричі. Перша дружина померла у квітні 1917-го, й у жовтні того ж року він одружився з Єкатериною Васильєвою Міняйло. Народився син Іван (1919-1996). Втретє Іван Кононович взяв шлюб із моєю прабабусею Марфою Олександрівною Андрієнко. У 1932 році народився син Яков (1932-2004), у 1938-му – моя бабуся Алла.
Документи Сироватків. Нерухоме майно Конона Филимоновича Сироватки: хата с конюшнею, старий сарай. Нерухоме майно Івана Филимоновича Сироватки: хата з двох половин з сараєм і курник. Дід Конон мав землю, де сіяв жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, кукурудзу, картоплю.
Родовід за прізвищем Христич.
Історія появи Христичей у Вознесенівці доволі цікава. Родина Христичей походить із Сербії. Та на Вознесенівці вони – з первопоселян. За родинною легендою, Христичі опинилися тут, коли ще не було Олександрівської фортеці. У поселенні на той час було всього три хати. Тоді на цих землях й з’явився військовий поселянин Матвій Гаврилов Христич.
Можливо, що перебралися вони зі Слов’яно-Сербських поселень Малоросії, а до України потрапили під час Першої Балканської війни, або ж із полками генерала Милорадовича.
Перший запис у метричній книзі про родину Матвія Христича датований 1808 роком. Згідно ревізької казки за 1816 рік, запис про сім’ю Матвія Гаврилова Христича за №52 такий: Матвій Гаврилов Христич, віком 61 рік, його сини Василій – 14 років, Павел – 12 років, Наум – вісім років. За №46 – дружина Матвія Христича Уляна, їй 48 років та їхня донька Параскева чотирьох років.
У ревізькій казці за 1835 рік – запис №53 про сім’ю Матвія Христича. Матвій Гаврилов Христич помер у 1828 році. Його сину Василію 33 роки, Павлу – 31 рік, Наум був відданий в погонщики у 1828 році.
Діти Василія: Яків 1-й, йому дев’ять років, Яков 2-й, сім років, Павел – чотири роки.
Діти Павла Матвеєва Христича: Семен – сім років, Іван – чотири роки.
Запис за №44: дружина Василія Матвеєва Христича Наталія – 20 років, та його донька Ксенія – один рік. Павла Матвеєва Христича дружина Єфросинія та донька Анна – їй дев’ять років.
Як бачимо, родина Матвія Христича дала дві гілки. Таким чином завдяки ревізьким казкам я отримав можливість виявити потрібні мені гілки моєї родини.
З 1800 до 1920 роки родина зросла – майже до 200 осіб. Тому в цій статті я вирішив написати тільки про родовід своєї гілки Христичів.
Мій родовід Христичів йде від старшого сина Василія Матвеєва Христича. Він у 1822 році одружився із дочкою Максима Федорова Олійника. У них з’явилися діти: 1-й син Яков (1823-1830), Павел (1830-1891), доньки Ксенія 1833 року народження, Єкатерина (1835-1840), Зиновія (1838-1856). Другий син Яков 1827 року народження – це і є моя гілка.
Василій Матвеєв Христич одружився вдруге у 1841 році із донькою дворянина Григория Хвастова, Онисією.
Яков Василів Христич народився у 1827 році. На жаль, свідоцтво про перший шлюб не збереглося. Дружину звали Харитина Макарова, перша дитина – донька Єкатерина – народилася в 1846 році.
Яков Яковлевич Христич народився у 1848 році. Єфим Яковлевич Христич – у 1849 році. Олексій Яковлев Христич – у 1855 році, у 1875-му у віці 20 років взяв шлюб із 19-річною Любов’ю Васильєвою Тихоновською.
У них народилися діти.
Петро Олексійович Христич – у 1876 році.
Іван Олексійович Христич народився у 1879 році. У 1901-му одружився із Марією Василівною Гаркушею.
Лусія Олексіївна Христич народилася в 1881 році.
Акулина Олексіївна Христич народилася в 1885 році. У 1904 році вона вийшла заміж за Сергія Васильєва Сенька.
Кондрат Олексійович Христич народився у 1887 році. У 1905 році взяв шлюб із Наталією Ананьєвною Ахинько, також 1887 року народження. Помер на висилці, у Сибіру. Їхні діти: Наталія Кондратовна Христич народилася у 1908 році. Семен Кондратович Христич, народжений у 1912-му, у цьому році й помер.
Петро Кондратович Христич (двоюрідний прадід) народився 18 травня 1906 року, помер у 1991 році. Петро Кондратович Христич мав шлюб із Ксенією Олександрівною Андрієнко.
Ось Петра Кондратовича Христича діти:
Валентина Петрівна Христич, народилася 30.03.1933 року;
Віктор Петрович Христич народився 25.03.1945 року;
Любов Петрівна Христич народилася 25.03.1945 року.
Таким чином, я побачив, як від одного поселянина розрослося величезне та потужне родинне дерево.
У списку жителів тринадцятого кварталу Вознесенівки є запис шодо кількості посівних земель у Кондрата Христича: кількість посівів – 6 ½ десятини, ячменя – 4 десятини, просо – 1 десятина, кукурудза – 1 десятина, картопля – ½, соняшник – 1 с. Число душ – сім осіб. Про нерухоме майно Кондрата Христича маємо запис: “Хата о двох половинах, з конюшнею й сажем, не закінчена”.
У справі «Ревизские сказки Александровского уезда волости Покровской селения Вознесенского за 1811 год» я побачив запис про поселян чоловічої статі, переселених із села Дащенок Лохвицького повіту Полтавської губернії.
За №328 записаний Тит Марков Гончаренко, віком 30 років, та Іван Григорієв Гончаренко, віком 86 років (ДАЗО, Ф-12, спр.33, стор.3). На звороті четвертого аркуша я знайшов запис «Об отставших от воинской службы и податями необлагаемых», де за №343 мова йде про родину Кирила Іванова Гончаренка, віком 65 років, та його синів: Павла – 16 років, Семена 12 років, и Осипа дев’яти років. Таким чином можу припустити, звідки могли з’явитися родини Гончаренків, які згодом стали мешканцями Вознесенівки.
У ревізькій казці 1816 року до раніше записаних Гончаренків додається за №13 Афанасій Григор’єв Гончаренко, віком 33 років, зі своєю родиною. Його сини Трохим (помер у 1815 році) й Андрій, що має вік три роки. А також Афанасьєва дружина Лукер’я віком 25 років та донька Марія, їй один рік.
За №16 записана родина Захарія Іванова Гончаренка віком 66 років, його син Семен, 36 років, з дружиною Євдокиєю, 39 років, й трирічною донькою Євдокією. А також його сини Стефан, 14 років (від нього піде ще одна гілка Гончаренків, пов’язаних із моїм родом), и Самійло, 12 років.
У додатковій ревізькій казці за 1816 год – ще один переселенець Гончаренко: «Малоросийской Полтавской губернии Лохвицкого повета села Дащенок козак Мирон Григориев Гончаренко». У 1816 році Мирону було 36 років. У подальшому від нього також пішло велике потомство. А ще в цей час у Вознесенівці з’являються й інші родини Гончаренків. За ревізією 1835 року за №13 записана родина Афанасія Гончаренка, 52 роки, в якій троє синів: Андрій віком 22 роки, Василій, 16 років (від нього піде ще одна гілка, пов’язана з моїм родоводом), й Єфрем, якому на той час один рік. За ревізією за 1858 год за №17 згадана родина Андрія Афанасьєва Гончаренка.
Як бачимо за ревізькими казками, від декількох братів, переселених до Вознесенівки, выросла велика родина вже на середині XIX сторіччя. Тому я обмежуся лише своїми Гончаренками.
У метричній книзі за 1820 рік є запис про шлюб Стефана Семенова, сина Гончаренка, з казачкою Феодосією Уласовой, донькою Прильтченковою, що походить із села Дащенок Лохвицького повіту Малоросійської Полтавської губернії (додаток 4.0). Та ймовірніше, що у 1823 році Феодосія померла, бо у 1824 році у Стефана народилася перша дитина (донька Агафія, померла у 1824 році, прожила два тижні), та як мати вказана Олена Аврамова.
У 1825 році у Стефана Гончаренка народилась донька Агафія (умерла в 1831 році).
В 1826 році у Стефана Гончаренка народилась донька Ірина.
В 1828 році у Стефана Гончаренка народилась донька Варвара.
В 1830 році у Стефана Гончаренка народився син Федор (умер в 1831 році).
В 1832 році народився син Тимофій (умер в 1833 році).
В 1835 році народився син Мойсей (умер в 1837 році).
В 1837 році народився Тимофій (умер 1913 чи 1914 року). Він є прямим предком моїх Гончаренків.
У 1839 році народився син Михайло (умер в 1881 році).
Тимофій Степанов Гончаренко у 1858 році, у віці 20 років, одружився із Агафією Андреєвою Тихоновською.
Никифор Тимофеєв Гончаренко народився у 1860 році. У 1882-му Никифор взяв шлюб із Дарією Дмитриєвою Дмитренко, помер приблизно з 1925-го по 1930 роки.
Андрій Никифорович Гончаренко народився у 1882 році.
Савва Никифорович Гончаренко народився у 1891 році, був убитий під час Першої світової війни з німцями у 1915 році. Він у 1913 році одружився із Марією Кондратовою Ткаченко. Марія отримала з військової частини довідку, яка підтверджувала смерть її чоловіка.
Маю відповідь на запит до Белоцерковного військового правління Павлодарського повіту Семипалатинської області про склад родини Никифора Тимофеєва Гончаренка.
Никифор Никифорович Гончаренко народився у 1904 році. Є документи про нерухоме майно Никифора Тимофеєва Гончаренка.
Дослідивши свій родовід, я й сам здивувався, наскільки пов’язаний родинними зв’язками з багатьма мешканцями нашого міста. У своєму пошуку я вирішив не обмежуватися тільки дослідженням родоводу, мене цікавило й виникнення назви села.
Спочатку я прийняв за версію, що село отримало назву завдяки церкві Вознесіння. Та в дійсності це було не так. Слобода утворена приблизно у 1780 році, мала назву Нескребівка на честь козака Нескреби, що мав тут земельний наділ. Та вже у 1790 році слобода має назву Вознесенська, а церква Вознесіння була побудована в 1824 році (тобто через 34 роки після отримання нової назви). То звідки з’явилася ця назва?
А відповідь виявляється доволі простою. Справа у тім, що раніше при переселенні назви давали за природною місцевістю, звідки переселялися. Таким чином я зробив припущення, що назву слободі дали за місцем переселення. Згідно ревізьким казкам й метричним книгам всі першопоселяни – з Малоросійської Полтавської губернії. А ще точніше – з чотирьох її повітів: Лохвицького, Миргородського, Золотоніського й Кобиляцького. Та лише в одному з цих повітів присутнє селище Вознесенське. Воно знаходиться в Золотоніському повіті (наразі в Золотоніському районі Черкаської області). Засноване село приблизно в XVI сторіччі, існує й зараз. Я припускаю, що саме завдяки поселянам із цього села ми й отримали назву Вознесенівка.
Ігорь Павелко, Світла йому пам’ять
Підготувала Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА з екскурсії Ігоря ПАВЕЛКА 2023 року для переселенців із Запорізької області
Сообщение “Де пролягають стежки, якими ходили скіфи, козаки, а нині ходимо ми…” появились сначала на Газета МИГ.