Серед переможців краєзнавчого конкурсу «Літературна мапа рідного краю», проведеного культурним порталом «Експеримент» спільно з Видавничим центром «Академія» – матеріал Ольги Стадніченко про Марину Брацило.
Про це повідомляє сайт https://md-eksperiment.org
“Кожна конкурсна робота стала своєрідною краєзнавчою мандрівкою, що поєднала біографії митців, історію рідного краю та любов до української культури. Завдяки учасникам ми вкотре переконалися, що літературна мапа України складається не лише з добре знаних класиків, а й із сотень талановитих авторів, творчість яких варта ознайомлення та прочитання.
…Віримо, що цей конкурс стане кроком до популяризації маловідомих українських письменників і письменниць, а також надихне ще більше людей відкривати літературні скарби рідного краю”, – пишуть у вітальному тексті організатори.
Та щиро вітають переможниць краєзнавчого конкурсу «Літературна мапа рідного краю». Двох переможниць обрала редакція порталу «Експеримент». Інших двох обрали читачі сайту найбільшою кількістю переглядів і вподобайок. Отже, переможниці конкурсу: Галина Халик, Марта Рахчєєва (переможниці від порталу Експеримент), а також Анастасія Турченюк й Анастасія Лембас (переможниці від читачів). Кожна переможниця отримає сертифікат на придбання будь-яких ТРЬОХ книжок від Видавничого центру «Академія».
Окрім переможниць, портал «Експеримент» і ВЦ «Академія» відзначили 20 призерів.
Серед них Ольга Стадніченко, яка й повідомила про подію: “Літературно-краєзнавча робота про запорізьку поетесу МАРИНУ БРАЦИЛО теж серед призерів конкурсу «Літературна мапа рідного краю».
Наведемо текст повністю, щоб кожен мав можливість знати про неймовірний спадок Марини Брицило та знаходити в її словах силу для життя та любові до рідного краю.
Я САМА СОБІ ВОЛЯ / постать Марини Брацило на Літературній мапі Запорізького краю (авторка – Ольга Стадніченко)
***
Тут для злодія й зайди –
торкнись –
припасовано дзвоники.
Чи існує щось гірше
за безмір сліпої сили?
Я дивилась на небо:
дракони, квіти і коники.
Я так стукала довго.
Чому мені не відкрили?
І стелилась під ноги
загата світу між корчами.
І лягали під ноги
міста і уявлення вічні.
Я сама собі воля.
Сама собі недоторканість.
Я – свій світ.
І здавалось,
немає про що говорити.
Тільки біль – міжреальний.
У ньому доконують безвісті.
Тільки ми – поза межі,
хоч пасма світів гортаєм…
Я сьогодні на той світ
прощала останнього щезника –
Оцього, що крізь мене
тепер між трави проростає
2012
ПЕРЕДМОВА
CАме невідповідність глибини та поетичної вправності Марини Брацило до малої обізнаності широкого читацького загалу про неї спонукала долучитися до конкурсу…
Тож чому непересічна поетеса Марина Брацило є маловідомою на загальноукраїнському рівні?
Ймовірно це сталося через те, що вона надзвичайно рано долучилася до дорослого літературного жанру – поетичної творчості і доросліші за віком колеги могли більш вправно популяризувати свою творчість. А ще, тривалий час, приділяючи значну увагу професійному зростанню (ВИШ, аспірантура), вона не одразу отримала можливість мати власний фінансовий ресурс для видання своїх творів. Вони виходили переважно в межах регіону за підтримки місцевої влади і обласної письменницької організації, а не в центральних видавництвах. До того ж, пік творчості мисткині припав на складний період другу половину першого десятиліття ХХІ століття – період тиску на українську мову та україноцентричних митців. Це відчувалося як в столиці, Львові, так і в регіонах України. І хоча Марина в цей період вже мешкала в Києві, вона писала, що творчо існує між Києвом і Запоріжжям… А оскільки поетеса в запорізьких колах сприймалася як активна поборниця державотворчих процесів, місцевим поборниками компартійної ідеології її, та її чоловіка Юрія Ногу, керівника творчих проєктів видавництва «Смолоскип», на початку 2011 року було втягнуто в одіозний скандал з руйнуванням пам’ятника Сталіну в Запоріжжі. Було очевидно, що політичні сили минулої епохи чіплялися за будь що, аби зберегти живучість своїх ідеологічних постулатів… Згодом статус творчого подружжя в цій справі було перекваліфіковано з «терористів» на якихось свідків, та всеодно ця ситуація потягнула за собою шлейф негативних наслідків. Хоча завдяки таким друзям та письменникам як Олесь Доній, Іван Андрусяк, Сергій Пантюк та ін. всі звинувачення було знято, частина оточення Марини та Юрія відверто відсахнулася від них. До того ж, поки тривало слідство і подружжю було необхідно їздити на зустрічі з представниками силових структур, Марині та Юрку довелося розпрощатися з роботою… Далі, за не встановлених обставин, стається смерть Юрія у квітні 2012 року, а за рік – у червні 2013-го – така ж дивна смерть Марини… Про причини цієї трагедії їх батькам ніхто не сказав і понині…
Після Революції Гідності українським письменникам непросто довелося повертати втрачені набутки і звичайно кожен ішо по висхідній сам… Де вже тут було кому дбати про тих, кого втратили на шляху… Тож потроху Марина стала випадати зі своєї обойми поетів-дев’яностиків, їх колективних збірників та Антологій… І невідомо – чи взагалі б не пішла вона у забуття, якби творчі кола запорізького краю не започаткували меморіальний проєкт її імені – Всеукраїнський конкурс молодої української поезії та авторської пісні імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони», який завдяки організаційній підтримці кафедрі українознавства ЗНУ у 2026 році відбудеться в 12-й раз ( цьогоріч він стане пошануванням пам’яті Марини Брацило з нагоди 50-х роковин від дня її народження)… А трохи згодом, в цьому ж році, сталося справжнє диво – зусиллями колективу видавництва «Наш формат», особисто його тогочасного директора Антона Мартинова було здійснено благодійне видання поетичної збірки «Шовкова держава», яку ще за життя встигла упорядкувати сама авторка, а редагування завершила її подруга-письменниця Олена Степаненко… Книга буквально розлетілася Україною, вона мала наклад лише 500 екземплярів, але видання мало силу вибухової хвилі – зі сторінок однойменного розділу та ще чотирьох – «Пам`ять козацького степу», «Ключі від ранку», Неприкаяний блазень» та «Перепустка у вирій» Марина постала у всій величі її таланту… Принаймні ця збірка мала силу пускового механізму, продемонструвавши що і після відходу автора у Вічність, його дітище – поезія, може жити завдяки небайдужим людям… Тож завдяки цьому поштовху Маринчине слово продовжувало виживати – саме так – виживати, адже все, що вийшло після її смерті, має запорізьку прописку і дуже обмежений тираж. До того ж – все це продукується за кошти місцевої Програми розвитку української мови і розходиться виключно по місцевих бібліотеках… І це викликає величезне занепокоєння, адже таке потужне, сучасне, почасти пророче слово Марини Брацило українська спільнота практично не чує… Лише розголос цієї проблеми «провінційних» письменників, підтримка соціумом та державою видання творів кращих з них зможе допомогти вивести на всеукраїнський рівень талановитих майстрів Слова, таких як Марина Брацило…
2 грудня 2026 року мала б відзначати свій 50-річний ювілей Марина Брацило – мисткиня з неповторним поетичним голосом, українська піснярка, журналістка – якби не її перерваний політ… Віриться, що десь там, у височині Небес, продовжується ї вічне життя, а тут, на землі, згадуємо її за непересічний талант, за яскравий творчий доробок, за присутність у щоденному торенні Україною свого шляху до волі і процвітання…
***
БРАЦИЛО Марина Анатоліївна (Нога), українська поетеса, піснярка, журналістка народилася 2 грудня 1976 року в місті Запоріжжя в родині службовців. Дитячі та юнацькі роки поетеси пройшли на острові Хортиця, який поетеса вважала одним із джерел своєї творчої наснаги. З раннього дитинства відчула потяг до поетичного слова. Середню освіту із золотою медаллю здобула, навчаючись у ЗСШ № 43 та ЗОШ №20 екологічного профілю м. Запоріжжя. Як переможець Всеукраїнських олімпіад юних філологів-знавців української мови і літератури, в 1994 році, за співбесідою, була зарахована до філологічного факультету Запорізького державного університету, який закінчила з відзнакою у 1999 році, здобувши кваліфікацію філолога, викладача української мови та літератури. Представляє літературне покоління дев’яностників, згуртоване навколо видавництва «Смолоскип», підтримане українською діаспорою та Спілкою письменників України. Членський квиток Марина отримала в лютому 1997 року з рук голови СПУ Юрія Мушкетика, ставши наймолодшою членкинею всеукраїнської письменницької організації. Трудовий шлях за фахом розпочала в 1999 році в ЗСШ №89 м. Запоріжжя. У цьому ж році вступила до аспірантури Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Т. Рильського НАНУ, яку закінчила 2004 року за спеціальністю « етнологія». Навчання в університеті, а потім в аспірантурі успішно поєднувала із поетичною та пісенною творчістю. Професійна діяльність – літературний редактор, оскільки перемогло тяжіння до літературного слова. Працювала: коректором у ЗМІ; літредактором у видавництвах “Факт”, “Смолоскип”; редактором у журналах “Пані”, “Вона”, “Даша”; контент-редактором сайту IVONA, випусковим редактором у видавництві «Наш формат». Трагічно загинула з 17 на 18 червня 2013 року в місті Київ, напередодні Революції Гідності, за невідомих обставин.
По собі поетеса залишила 9 поетичних збірок та літературно-художнє видання малої прози, більше ста авторських пісень, численні публікації в періодичних виданнях та літературно-художніх часописах, власний поетичний сайт, який продовжує своє функціонування і до сьогодні.
Всі, з ким доля зводила Марину, відзначали що вона була неординарною особистістю. Інколи здавалося, що вона вже народилася дорослою… Ще зовсім юною, вона мала дружні стосунки з яскравими постатями, своїми вчителями, викладачами і завжди це спілкування відбувалося «на рівних». У всіх ситуаціях вона мала свою думку, однак їй було властиве вроджене почуття такту і вміння вести цивілізовану дискусію. У неї був чоловічий характер – вона віддавала перевагу хлопчачим компанія, любила чоловічі види спорту, легко витримувала довготривалі переїзди, допомагала слабшим, не мирилася з будь-якою несправедливістю… Разом з тим, вона була по-жіночому сонячною…Такою ж сонячною була і її творчість. Це засвідчила вже перша публікація поезії «Україно моя» 14-річної Марини в газеті «Наш город» у червні 1991 року – піднесене віншування, справжній панегірик своїй Батьківщині, на той час поневоленій та сплюндрованій:
Незбагненне і кличне,
Невмируще ім’я –
Моя Мати велична,
Україна моя!
Проголошення Акту Незалежності України ще більше зміцнило юну поетесу в її світоглядних засадах і стало поштовхом до написання ряду знакових у її творчості зразків громадянської та філософської лірики, як от ця поезія – з використанням алегорії та ментально знакового символу «воля»:
Ну от ти й повернулася. Сідай.
Навряд чи путь твоя була легкою
Тож відпочинь. Чекав тебе цей край
В стражденнім і величнім неспокої.
З цього ж року, завдяки чуттю на молоді таланти Анатолія Рекубрацького, запорізького поета та журналіста, який аж до самого від’їзду Марини в 1999 році до Києва стане її літературним наставником, а постійним майданчиком для спілкування юної поетки зі своїми читачами стала обласна газета «Запорізька правда». Марина не раз зізнавалася – вона не просто писала тексти, а «ловила віршика», що не заважало їй глибоко відчувати істину: « поезія – вино тернове»… Юна авторка з допомогою влучної антитези та сповненої драматизму гіперболи змогла передати всю жертовність цього шляху з усіма його можливими наслідками:
І буде хрестом і криком
По склу босоногий путь.
А прийдеш – брутально і дико
На болю твоїм розіпнуть.
У цей період Марина наполегливо вдосконалює свої поетичні здібності та майстерність у жанрі авторської пісні: закінчує запорізьку музичну школу №3, стає членкинею запорізького обласного літературного об’єднання імені М.Гайдабури, відвідує вокальну студію «Юність» Володимира Артемьєва при ПК «Дніпроспецсталь», студію авторської пісні Олени Алексєєвої при студклубі ЗНУ. На цей час припадають яскраві публікації Маринчиної поезії у місцевих і всеукраїнських ЗМІ та літературних часописах. Ось що про неї в цей час пишуть:
«Марина то по-дитячому наївна, то по-дорослому мудра, вона то традиційна, а то модерна, то «полинева», а то урбаністична, то гордо-незалежна, а то ніжно-інтимна», – Петро Ребро, голова Запорізької обласної організації Національної спілки письменників України. «Такі вірші могла написати тільки українка – степовичка, закохана у свій рідний край, у якому виростала з дитинства», – Роман Кудлик, поет, головний редактор журналу «Дзвін». «Поезія Марини Брацило– це «джерельно чистий поетичний струмінь, свіжість і розкутість думки, а ще глибоко сучасна тематика» – Василь Плющ, головний редактор газети «Літературна Україна». «Поезія це те, заради чого і засвітилась Маринина зірка» – часопис «Час».
Про поетичний хист Марини Брацило засвідчила вже її перша збірка лірики – «Хортицькі дзвони» з програмною поезією «Хортиця», яка на всі часи стала Маринчиною візитівкою.
Яке над нею осiянне плесо,
Якi у серцi спалахи сторiч!
У пам’ятi – iконостас облич,
Я єсмь сама ця пам’ять безтiлеса.
Збірка вийшла у видавництві «Хортиця» в 1995 році завдяки фінансовій підтримці Запорізької обласної ради за ініціативи тогочасного голови Запорізької організації СПУ П.П.Ребра. Як даність національній духовній праматерії, 18-річна поетеса в історію української поезії навічно вписала образ Хортиці, давньоруського княжича, слов’янського волхва, язичницького ідола, лицаря минулого, козака-характерника, гетьмана Богдана Хмельницького, бранку та цілу низку інших яскравих постатей з нашої прадавнини.
Друга поетична збірка поетеси – «Благовіст», вийшла у видавництві «Хортиця» 1996 року завдяки меценату, шанувальнику рідного слова з Бердянщини І.Ф.Черкасову. За задумом авторки, вона мала стати для читацької аудиторії таким собі «камертоном почуттів». І якщо в збірці «Хортицькі дзвони» подібну функцію виконувало історико-культурологічне тло з концептуальною ідеєю «поєднання вічністю», то в «Благовісті» мірилом внутрішнього відбору на «наше» і «чуже» виступає сучасність, що продукує процес «індустріаліНації». Цей, мабуть, один із найяскравіших неологізмів поетки, і сьогодні може слугувати тестом на рівень самоідентифікації сучасної особистості. Чи всі витримають це випробовування, чи чують «дзвони свідомості», а чи запанує «напівцілісність –напівроздвоєність в душах»… Сама авторка відкриває читачу цілий світ яскравих, автентичних народних ознак. Для її ліричної героїні належністю рідної землі є «лебідь» маминої душі, «сонця жовтавий горіх», «мокрі хребти зачарованих гребель», «звичайний подорожник», «вечори чебрецеві», «вітри золоті», «сутінки в бузковім одязі», місяць, що «моститься на дно колодязя», «сінник, немов вітряк безкрилий», пращурів «чубаті тіні», «ставків осиплі голоси»… Вона допитливо вдивляється у «відблиски різних знамень і знамен», їй болить від того, що «попід стріхами вже тихо», а «над пам’яттю чужої прощі вітри регочуть в димарях». Вона відчувається бранкою «Кола Чекання» – «того, що колись настане» – таким собі провідником із минулого у майбутнє… А ще вперше у свій поетичний світ вона впише в «Благовісті» любов до морської стихії, яка ймовірно, віддзеркалила на підсвідомості її генетичну пам’ять.
Третя збірка поезій Марини Брацило – «Мелодія вічних прощань», видана в 1997 році за сприяння Запорізької міської ради. Її вихід був якоюсь мірою, видавничою «провокацією»… Своєрідною маленькою антологією інтимної лірики охрестив її Петро Ребро. Адже за усталеною традицією, поетичні тексти про кохання зазвичай скромно завершували традиційно укладені збірки поезій. Але надзвичайно яскравий пласт почуттів, який дарує людині кохання дозволив авторці достукатися до всеукраїнського читача та літературної критики: «Бунтом – вагомим і сильним нам видається книжка віршів Марини «Мелодія вічних прощань». Це направду інтимна лірика – зболена і пережита. Авторка вривається у чоловічу свідомість зі стилетом своєї правди і шматує традиційне уявлення про жінку». – Роман Кухарук, Президент Центру свобода слова. Дійсно, авторка, у свої 20 років у змалюванні інтимних почуттів піднімається до справжніх філософських узагальнень: «ти можеш мене розлюбити, але забувати не смій»; « не те, щоб я безсила, – а просто доля не дарує час»; «коханий тут лице омиє – і збагатіє на віки»; «видно все, що у мене було – віра в те, що твій погляд не бреше»; «мій біль стоїть у вечора в очах і разом з ним повільно умирає»; «самотня жінка змушена палити в той час, коли щаслива п»є вино»; «ви телефонуватиме завтра, але мене, на жаль, не буде вдома»…
Потужній Маринчиній громадянській ліриці, з огляду на цілий ряд причин, довелося терпляче чекати свої черги на оприлюднення… Дипломування, вступ до аспірантури, зміни в особистому житті і як завжди, відсутність джерел фінансування, лише 2001 року дозволили Марині, за сприяння Олександрівської райадміністрації м. Запоріжжя, видати збірку поезій «Сонцетяжіння». Її презентації з успіхом відбулися в Запоріжжі та Києві, у Спілці письменників України за участю Олеся Танюка. І якщо в «Хортицьких дзвонах» юна поетеса лише започатковує непроминущну тему родоводу, в «Сонцетяжінні» вона торкається болючих сторінок української минувшини, переповнюючись щему за втраченими етнокультурними здобутками. Поезії відлунюють болісним відчуттям двосутності авторки – полиново-степової та зболено-урбанізованої, що значною мірою передає внутрішній стан більшості її молодих сучасників. Услід за образом «паперових саней» авторка мандрує дорогами пам’яті свого дитинства та з етнографічною точністю закарбовує для вічності знайомі з дитинства образи – баби Оксани, баби Катрі, баби Горпини, бабуні Олі, своїх батьків, земляків-гуляйпільців – «здичавіле пагіння колишньої слави»… Авторка залишає нам навіяні безмежжям махновського степу сюжети із сивої давнини, де місцем дії є «містична земля язичників», а головними героями – «варязькі князі запозичені», «нормандські князівни незрівняні», половецькі воїни, що «сплять на потоптаних травах», потурначка – «обідрана, боса» та ряд ін.. Вражає глибина проникнення юної авторки в духовну місію українського слова та пісні, передчуття трагічних наслідків втрати народом своєї рідної мови, яке вона розкриває коротким поетичним рядком:
«…я родитиму потурнаків,
виростатимуть з них яничари…»
Значним досягненням цього періоду творчості Марини є те, що вона однією з перших перевела свої поетичні збірки в цифровий формат і розмістила їх на тогочасних електронних ресурсах, тим самим ввівши свій поетичний доробок у всеукраїнське поетичне середовище.
П’ята Маринчина збірка поезій «Чотири пори любові» вийшла після Помаранчевої революції у видавництві Сергія Пантюка 2006 року за підтримки громадської організації «Пора!», що відобразилося в її назві. Професійне вивчення в Інституті етнології ментальних засад етносів поглибило в Марини відчуття глибокого закорінення в рідну землю, органічного поєднання соціуму з довкіллям, з природними стихіями, з існуванням особистості у просторі і часі. Завдяки цьому практично вся збірка являє собою зразки досконалої пейзажної лірики. Основні її розділи – це персоніфіковані пори року, де кожен поетичний текст має свій ліричний сюжет, сповнений яскравих поетичних знахідок: Взимку – це «чорно-біла зима», «наїжачений пес», який клянчить «трохи тепла», день, що «медовіє», «шерех сухого снігу», крига, «що пахне вмиранням»… Весна у поетеси це те, що «прокидається теплим бутоном», «вена бурхливої річки», земля, що «пахне терпко», проспект, який «потонув в парасолях», «розтавання снігів» і «тендітні букети», «обійми вишневого цвіту»… Влітку «пахне гріхом пісок», тугою – вітер, спогадом – море, як «сочиться життя зі скошених стебел», «сваряться теплі оси серед опалих груш», «переходять дорогу серпневі пасма холоду уночі»…А восени – тужать «мамині плачі в дощах, невчасних, як дорослість», «перший лист вплітається в багряні карнавали», «догорає багаттями осінь руда»…
У післяслові до цієї збірки поетеса свою багаторічну відданість поезії пояснює тим, що «у ранньому дитинстві захворіла на тексти, хвороба триває і понині». Вона також визначає місця свого натхнення географічно: «Існую між Києвом, Запоріжжям та махновським степом».
Тематичні домінанти своєї творчості Марина зазначає на головній сторінці свого поетичного сайту: «…у кожного є місця, де він – вдома. Для мене це Хортиця, Степ і Море. Можливо, саме тому їх так багато у моїх віршах і не тільки. І я їм безмежно вдячна за те, що вони у мене є… А я, своєю чергою, є у них. І почуваюся їхньою маленькою, але невід’ємною часткою». І якщо у попередніх поетичних збірках домінували Хортиця і степ, то свою данину закоханості в море поетеса віддає в шостій поетичній збірці – «Mare amoris. Морю, з любов’ю», виданій власним коштом у найтяжчий період життя… Поетичними рядками Марина ніби тамувала глибинний внутрішній біль втрати коханого чоловіка… Поетичну збірку відкриває ессе «Моєму Морю, без якого мене немає» – справжня Ода морю… Поетеса заглиблюється у значення свого імені «морська» і через свою закоханість у море передає зміст старих і відомих істин, майстерно виписаних простими порівняннями зі сполучниками: «бути – це просто, докупоньки тулиться все, що було, і усе, що минулося», «море, що дасть, і відбере», душі – немов дельфіни», «пам’ять колеться, немов уламки мушель», «море – безмежне, а тупцяєм на мілині»… На завершення свого морського циклу поетеса залишає обіцянку зустрічі зі своїм читачем: «Море мене поверне, як повертає мушлі»…
Таким справжнім поверненням поетеси до свого читача стала «Шовкова держава» Марини Брацило, посмертна поетична збірка, видана благодійно видавництвом «Наш формат», де до свого відходу у Вічність поетеса працювала випусковим редактором. Рукопис було підготовлено до друку ще за життя самою авторкою. Марина розпочала його укладання напередодні Майдану, в останній рік життя, коли відчула на своїй власній родині утиски тогочасної державної машини. Адже в ході наступу антидемократичних сил, Марину Брацило, разом з її чоловіком – керівником молодіжних проектів видавництва «Смолоскип», поетом Юрієм Ногою, було звинувачено в руйнуванні пам’ятника Сталіну в Запоріжжі, звідки поетеса родом, що спочатку позбавило творчу пару роботи, можливості реалізовувати творчі проекти, з згодом – і самого життя… Збірка поетичних текстів обсягом у 322 сторінки створює цілісний образ сучасної української ліричної героїні, свідомість якої всотала генетичну пам’ять свого народу з усіма його поразками та злетами і яка вірить, що на її рідній землі добро обов’язково переможе зло. Алегорія, яку поетеса використала стосовно назви, прийшла з казки, яка зачепила її ще в дитинстві. В ній ішлося про володаря держави, у якого одне око завжди сміялося, а інше – плакало, бо саме такі різні долі – щасливу і нещасливу — мали мешканці цієї країни, оточеної з усіх боків ворогами. Виходячи з того, що переважна більшість поезій, які ввійшли до збірки, написані в останні роки, коли поетів в Україні не жалували, Маринчина бунтівна підсвідомість саме через поезію шукала шляхів до оновлення та очищення українського духу. У вступі до першого, однойменного розділу, вона стверджувально зазначає: «…Нашу казку ще не закінчено… Ми – самі собі герої… І все, що у нас є, – наша шовкова держава, країна мрійних і добрих людей, яким не варто забувати, що вони – саме такі…». Це і сьогодні звучить, як заклик до дії, а примірники книжки, передані в рамках акції «Війна і слово» воякам АТО – і зараз разом з нашими вояками на передовій боронять рідну землю…
Поезії розділу «Пам’ять козацького степу», народжені величчю Хортиці, на якій виросла і змужніла поетеса. Вони також сповнені відчуттями неодноразового перебування в гуляйпільських степах, звідки родом її батьки, де в постатях земляків деінде та й проступають риси козацької та махновської вольниці… У поезіях яскраво окреслено тему степу, у якому нуртувався запорозький дух, де і по сьогодні ятрить серце Богданова «спокута», де залишили свій слід копита коней «лицарів степу» та «кроваві роси» бранок… Автор прагне донести читачу, як їй бентежить душу занепад українського села, понівечені кургани у степу, зречення сучасними «потурнаками» своїх коренів, брак відповідальності перед майбутнім…
Розділом інтимної лірики «Ключі від ранку» автор засвідчує свою данину цій вічній темі, виписуючи своїх ліричних героїв у етнічно рідному і пізнаваному середовищі, декларуючи своє особисте кредо кохання: «Ти –мій вдих. Ти – мій видих. І крапка на тому».
До розділу «Неприкаяний блазень» авторка включає на перший погляд, незвичні для її творчої манери тексти. Вони – продукт роздумів про втрачене покоління, про вплив урбанізованого середовища на хитку юначу особистість, деколи зраду власного «я», а частіше – одягнену маску блазня, щоб не виказати справжні почуття. Через образ «неприкаяного блазня» поетеса також спробувала показати бунтівну суть незадоволеної сучасним життям особистості, яка не може спромогтися на іншу форму бунтарства проти системи і для якої блюзнірство може стати певним засобом існування та самозбереження…
Розділ «Перепустка у вирій» за життя авторки виглядав ніби передчасним для поетеси вікова категорія якої була трохи більше за 30… Та її несподіваний відхід у Вічність, за нез’ясованих до цього часу обставин, багато що прояснив Мабуть, передчуваючи Марина шукала свою перепустку до Вічності… Однак саме в цьому розділі поетеса сягає філософської домінанти своєї невтомної патріотичної місії. Зіставивши долю міфічних Богів та знедоленої України, поетеса з прихованою іронією наголошує: «Ще знаю ціну ревнощі богів:// І заздрять. І вбивають. І не тужать»…
Вона повною мірою розглядає цей руйнівний фактор і як причину розбрату та невдач на шляху нашого державотворення. Та це не заважає автору дати в руки творцям новітньої української історії потужну зброю – переконання у вірності вибраного шляху та надію на перемогу, використавши прийом метонімії та потужні алегорії:
А знаєш, ми і це переживем.
Ми й не таке іще переживали –
Байдуже. Вогнепальне. Ножове.
Усі на світі орди і навали.
Завершує рукопис емоційно потужне ессе – «Колиска вічної любові», як нагадування простої істини: невмирущими ми будемо лише тоді, коли в нашій «Шовковій державі» будемо однією згуртованою родиною. Взагалі, вся збірка поезій Марини Брацило «Шовкова держава» є поетичним посібником любові до рідної землі, духовний дороговказ у реаліях гібридної війни, де кожен з нас випробовується на духовну міць. Це видання – свого роду оберіг для тих, хто знає, де його Батьківщина. Збірка наповнена композиційним новаторством та має широку тематичну палітру. Їй властива яскравість образів, народнопоетичне підґрунтя, мовна виразність та енциклопедичність. Цією збіркою поетеса підтвердила, що вона є справжньою українською мисткинею нової генерації, починаючи від самих перших витоків своєї творчості.
Саме оприлюдненню невідомих читачу ранніх поезій Марини та висвітленню маловідомих сторінок її життя та творчої і громадської діяльності присвячене восьме видання творчого доробку поетеси «Я зроду тут живу» (видавництво «Дике поле», 2018.) Воно знайомить шанувальників літературної творчості Марини з поезіями її першого творчого десятиліття – з 1989 по 1999 роки, які через добре відому фінансову скруту в державі у 90-ті роки 20 ст.. залишилися поза увагою сучасників. Видання заповнює цю прогалину, подаючи в тому числі, біографічні нариси та спогади про поетку.
Вже тоді, з самих витоків своєї творчості, Марина серед трьох літературних родів, завдяки можливості вести емоційний діалог із читачем, вибрала саме лірику, хоча є в її творчому доробку прозові замальовки, міні-поема та велика тека пісенних текстів. Рівню мірою виявилися до снаги всі види лірики – громадянська, філософська, пейзажна, інтимна. Поезія Марини переважно тяжіє до класичної традиції. Однак, вже на початку Маринчиного віршотворення була відчутна жанрово-стильова своєрідність її творчості. Їй властиве глибоко народне світосприйняття, державницьке бачення шляху України «на шляху в безкінечність», віра в безсмертя українського родового дерева… Одним із вживаних для цього прийомів є розмаїття давніх українських слів, як от: пташка, мережка, криниця, осоння, лоно, одновірці, брати, рать, збруя, підкова, благодать, колисанка, ворожба, сон-зілля, мара та ін.. Її поезії властива виняткова увага до довершеності рим, вони в неї зазвичай неочікувано свіжі, почасти внутрішні, а не традиційно-заїжджені і неймовірно мелодійні…Саме це слугувало захопленню Мариною авторською піснею, адже практично кожен її поетичний текст надзвичайно легко лягає на ноти. Доволі часто для поглиблення традиційної народності твору поетеса використовує образи матері, сина, доньки у формі колискової або сповідального діалогу:
Що скажу, дитино моя,
Що я можу тобі відповісти?
Ми приречені – ти і я-
Хліб гіркий споконвіку їсти.
Поетка, використовуючи такі художні засоби, як градація та образне порівняння, ділиться з читачем сокровенним – вона живе зболілою долею своєї материзни:
…Бо б’ється два серця в грудях:
моє і моєї Вкраїни.
Хоча Маринчина творчість переважно оповита смутком, їй властива віра в вічне життя, в утвердження перемоги світлих сил. Ось як вона передає шляхом гіперболізованого порівняння цю думку:
Та дзвенить мов проста колискова
Ця забута сплюндрована мова –
Наче голос скорботний благає:
Оживи, зачарований краю!
Почасти порівняння виступають в художньому тексті авторки як джерело поетичної експресії. Особливо потужно це виглядає при використанні тропів, які підсилюють його образність. Цим не лише підсилюється індивідуальність письменниці, а й дух епохи, характер народу:
Земляки мої! Хай. І такими, як є
Я приймаю вас. Сумніву – тіні не знайдеш.
Я приймаю вас всіх. Але серце моє
Видивляється в вас чи то Гонту, чи Байду…
Як ніхто інший, поетеса системно використовує, як канву для свого віршування, навколишнє природнє тло, тим самим утверджуючи істину про взаємопроникнення людини і природи, їх цілісний зв’язок.
Мені не сестра, не мати –
Життя моє, подих, біль –
Земля моя. Чисто і свято
Кохаю її в собі.
Діалектичність віршування поетеси простежується у плинності змін природи, буття її ліричних героїв, часових та суспільних змін. Сама вона теж перебуває у вічному русі:
Я іду у країну пломінного пізнання
По слідах, ще гарячих тих, хто вчора полинув,
Хто майбутнє світання у минулім побачив.
І палаючим сяйвом освітив мов стежку…
Вустами свої ліричної героїні поетеса інтонує до підсвідомості свого читача, підживлює його прагнення до оновлення себе самого та оточуючого світу, спонукає до втілення віковічних прагнень:
Зринай, шаленій. Мій народе,
Щоб сплавом води і блакиті,
І полум’ям сонця залити
Жертовник Свободи
Для творчості Марини притаманний широкий спектр літературних прийомів, які надають поетичному тексту довершеності та гармонійності. Зокрема, для неї характерне використання лексичних повторів, завдяки яким єдинопочаток тексту надає йому потужного та виразного звучання:
Будь. Не треба ні слів, ні порад.
Просто будь. Бо мені вже нічого не треба –
Ні пророцтва ромашки, ні сонця, ні неба
Ні зусилля води, ні скелястих громад
Просто будь. За буття я прощаю і зраду..»
Марина часто вдається до алітерації, що надає творам більшої емоційної поглибленості:
Межи людьми, машинами –
Звідки і взялася? –
В’ється пісня вишúвана
Вужиком атласним».
Поезія віршарки багата також на словосполучення, які додають глибокої самобутності її художнім текстам: «чорна й пристрасна кров амазонки», «невблаганна повінь, «вишивані льолі», «напівклякле тіло», «останній щезник», «медовий світ», «неба блакитна емаль»…
Не залишають байдужими художні словесні композиції авторки:
Ми падали. У весну – як у прірву.
Ми проліски. Просто-про-і ліси.
І зірве нас – той, хто надибає. Зірве –
Тендітне пагіння глибіні, коріння, краси…
Окремого дослідження варте питання форм Маринчиного віршування. Поетка на всіх етапах творчості сміливо йде на експерименти і демонструє їх неповторне розмаїття. Їй з легкістю підкорилися навіть японські хайку: «Мовчання, можливо і золото. Куди б його срібло дівати? Контракт з ювелірним заводом?»
Для Марини структурування звуку, рими, ритму, інтонації, співзвучності і т.п. є стабілізуючими факторами, які фіксують і призупиняють минущість слова, що поривається за свої межі, констатуючи таким чином єдність твору. Для такої поезії вкрай важливе вдумливе, без поспіху прочитання текстів, завдяки чому кожне окреме слово, ніби відстоюючи самого себе, стає ніби ближчим і яснішим. Не можливо оминути також питання періодизації творчості Марини, яку слід умовно поділити на 3 періоди:
1989 – 1999 – запорізький період становлення, як поетеси та авторки– виконавиці;
2000 – 2013 – київський період самоствердження та розквіту;
2011 – 2013 – київський період соціальної ізоляції.
Адже події січня 2011 року – переслідування силовими структурами та безпідставні звинувачення у тероризмі негативно відбилися на здоров’ї поетеси, її професійній діяльності та творчості. Вилучені на півроку електронні носії буквально паралізували творчу діяльність. Часті відвідування силових кабінетів стали на заваді професійній діяльності, ізолювали поетесу та її чоловіка Юрія Ногу від звичного кола друзів та знайомих, поставили хрест на головному творчому проекті Юрія та Марини – всеукраїнському конкурсі живої поезії «Молоде вино». Все це, а за тим дочасна смерть чоловіка, напружена суспільно-політична ситуація в країні напередодні Революції гідності, аж до самої смерті не дозволили повернутися Марині до активного творчого життя. У цей період створення персонального поетичного сайту та спілкування з однодумцями в інтернет спільноті дозволили їй доносити своє поетичне слово до людей. На цьому етапі життя Марина привносить у свою творчість богошукальницькі мотиви, які віддзеркалюють її глибоку духовну православну сутність.
А от тепер мені, Боже, справді
Треба твоєї ради
Чи то добирати на рани трави
Чи то так пересяде.
Ця поезія, написана за півроку до подій Другого майдану, а також цілий ряд подібних поетичних текстів, є наочним підтвердженням того, що віршування Марини Брацило почасти були пророчими, у тому числі і щодо її власного передчасного відходу у Вічність…
Отак взяла і померла:
Ну, знаєте, так буває.
Тужили в місті за нею
Тролейбуси і трамваї…
Залишається сподіватися, що історія з часом відкриє завісу достеменних причин цієї болісної втрати… Але як свідчать реалії, поезія Марини Брацило продовжує жити і виконувати високу духовну місію попри закінчення земного шляху авторки. Спостерігаючи за високим летом її поетичних текстів, підсвідомо розумієш, що Марина виправдала всі сподівання, які покладали на неї люди і Небеса…Вона залишалася простою і щирою, як скуштувавши слави та зібравши купу нагород, так і в хвилини нерозуміння і розпачу…
Можна відзначити такі визначальні віхи у творчому житті Марини Брацило:
1993 та подальші роки: Марина – переможець багатьох літературних та пісенних обласних, Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів і фестивалів;
1998–1999 роки: голова Запорізького обласного літературного об’єднання імені М.Гайдабури;
1998 рік: учасник Всеукраїнського збору молодих літераторів;
1999 рік: учасник наради «Молода література і державність України»;
1999 рік: включена Біографічним інститутом США до номінації «Жінка року»,
1999 рік: включена до Міжнародного словника видатних особистостей,
1999 рік: включена до «Енциклопедії сучасної України.
1999 – 2012 роки: одна з організаторів Ірпінських семінарів для літераторів-початківців при видавництві «Смолоскип», член журі Всеукраїнського фестивалю живої поезії «Молоде вино»;
2011 – 2013 роки: творча діяльність в умовах самоізоляції через політичні утиски за часів президентства В. Януковича.
2014 рік: у пам’ять про мисткиню в Запоріжжі започатковано Всеукраїнський конкурс молодої української поезії та авторської пісні імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони». Він не лише ставить на меті підтримку юних обдарувань в їхньому творчому становленні, а є також даниною пам’яті талановитій поетесі, чий голос із легкістю можна виокремити в хорі потужних поетичних голосів сучасності. Адже він ні на кого не схожий, своєрідний, пізнаваний. Його не спотворило тривале існування в бетонних кварталах зрусифікованого металургійного мегаполісу, а пізніше доволі суворої і непривітної столиці, бо він – справжній. Він – з народних глибин. Він всотав у себе соковитість лугової трави і вагу налитого колосу, духмяність степової квітки і сонцедайність медової соти. Він генетично віддзеркалився постатями прадавньої міфології та степового лицарства. Він сповнений стійкістю, працелюбством, святою вірою, тужливою піснею прабатьків, пам’яттю родоводу. І все це тонкою струною бринить у кожнім рядку, у кожній римі поезій Марини Брацило, як нагадування, як засторога, як заклинання – не зраджувати своїм витокам, адже саме в цьому запорука безперервності існування на землі кожного етносу, який прагне себе прописати у Вічність…
Лихоліття, яке прийшло на нашу землю разом з ворожою навалою в ході російсько-української війни, випробувало на міцність поетичне слово мисткині. Патріотична поезія Марини Брацило, почасти до болю пророча, органічно вписалася в поезію українського спротиву. Творчий доробок Марини продовжує свій земний шлях як повноправна складова сучасного літературного процесу, бо її слово філігранне, актуальне, востребуване…
Тож сьогодні рядки Маринчиної поезії з присвятою Лесі Українці, прочитуються дещо з новим підтекстом: « I хай вогонь обпалить вiти…// А я жива – i буду жити!»
Творчість:
Збірки поезій
“Хортицькі дзвони” (1995),
“Благовіст” (1996),
“Мелодія вічних прощань” (1997),
“Сонцетяжіння” (2001),
“Чотири пори любові” (2006),
“Mare amoris” (2011),
“Шовкова держава” (2014) – посмертно,
«Я зроду тут живу» (2018) ) – посмертно.
«Зоряна криця» (2019) – посмертно.
Літературно-художнє видання « У пошуках себе. Мадрівки (нотатки). Есеї» (2021) – посмертно.
«Ти йдеш з мого життя…».Поезія. Післяслово Олеся Ульяненка: – «Березіль»,№7-8 1993;
«Скелі оживають на Дніпрі». Добірка віршів. – «Дзвін».-№9 1994;
Антологія молодої поезії. Початки: – К., 1998;
Добірка пісень/Сучасна запорозька козацька пісня. – Запоріжжя: Дніпровський металург, 2001.
Альманах поезії. Колекція: – К., 2002
Есеї переможців конкурсу «Поборник душевного миру»: – Х., 2015.
Не міліють джерела Дніпрові… Твори письменників запорізького краю: – З., 2016
Основні статті та рецензії:
Маринина зірка: Час-time. – грудень 1995;
«Представляємо твори учасників наради «Молода література і державність України. Марина Брацило». Добірка віршів:«Літературна Україна» – 24.12.1998;
Література рідного краю. Запорізька область. Методичний посібник: – З., 1999;
Світлана Ремжина. Пісні від Марини Брацило – це її українська душа: – музично-теоретичний альманах «Октава», 2015 рік;
Сергій Пантюк. Сталінщина повертається! Псевдо-влада вже прагне залякувати письменників: – Юрій В.Нога. Я завжди знаходжу світло». – К, 2016;
Ольга Стадніченко. У свічаді слова: література, письменник, час: – З., 2017;
Ганна Черкаська. Лелітка: – блог UAHISTORY.COM;
Юлія Ємець-Доброносова. Голос степу 2016
Штейнбук Ф. «Дзвінкі голоси вже напівожіночених мавок», або «Сонячні письмена» Марини Брацило. Зоряна криця. Вибране. Лірика] / Ф. Штейнбук // Слово і Час. 2020. №7. С.80-86
***
Гранослов запалює зірки. Ювілейний альманах 1991-2002: – К., 2003;
Письменники Запорізького краю (20-90-ті роки ХХ століття). – З.. 2002;
Сучасні письменники України: Біобібліографічний довідник. – К., 2012;
Письменники запорізького краю. Антологія творів кінця ХХ-початку ХХІ ст.: – З., 2017
З творчістю Марини Брацило можна ознайомитися у повному обсязі в Запорізькій обласній універсальній бібліотеці, у відділі краєзнавства зокрема. А також у всіх бібліотеках м.Запоріжжя, шкільних, відомчих бібліотеках, у вищих навчальних закладах та коледжах, куди ми давали книги і які зараз на підконтрольній території України, бо ж багато книг залишилися на тимчасово окупованій території.
Ознайомитися з усіма учасниками конкурсу «Літературна мапа рідного краю» можна за посиланням:
https://md-eksperiment.org/category/konkursy/literaturna-mapa-ridnoho-kraju
Умови участі: https://md-eksperiment.org/post/20260514-krayeznavchyj-konkurs-literaturna-mapa-ridnoho-kraju
Сообщение Ім’я Марини Брацило позначене та увічнене на літературній мапі Запорізького краю появились сначала на Газета МИГ.