До розмови з Зоєю Казанджи, журналісткою, письменницею, міжнародною медіатренеркою і членкинею наглядової ради Суспільного долучилися журналісти з різних міст України.
Мова в онлайн-етері Українського кризового медіа-центру йшла й про роль журналістики, і про самоцензуру і власну відповідальність.
Й про те, що є певний сенс на детокс – спробу не брати участь в абсолютно всіх суспільних дискусіях, тому що часто не вистачає ресурсу і можливості переконати людей.
Треба знати контекст і розуміти свою відповідальність
Відповідаючи на перше питання про сучасну журналістику, Зоя сказала, що займається жорсткою самоцензурою – що писати і що не писати.
– Фактчекінг, коли ти перевіряєш власне все, що ти транслюєш далі – і є суть журналістської професії. Я давним-давно користуюсь таким правилом, що все, що тебе дуже драконить або викликає сильну емоцію, ти маєш там в десять разів ретельніше перевіряти. Тому я якби, як правило, завжди відповідально ставилась до того, що я розповсюджую.
Я пам’ятаю, як я комусь в коментарях написала: “А моя сторінка, що хочу, то і пишу”. І мені написали дуже правильне зауваження: так, ти можеш писати все, що ти хочеш, але май на увазі, що кількість людей, які тебе читають, – тобі довіряє, і може це сприйняти як якесь там керівництво до дії.
Для мене це була переломна фраза. Я вже не кажу, що моя сторінка, що хочу, тей розповсюджую.
І намагаюся тексти на дражливі теми я все-таки намагаюся перевіряти. Я намагаюсь шукати інформацію, зв’язуватися з тими, хто знає оці джерела. Перевіряю певні джерела і потім, вже потім я пишу.
Локальна ідентичність існує практично у всьому світі
На питання – які настрої в Одесі? – відповіддю може стати підбірка коментарів у Тредс після однієї з тяжких нинішніх ночей під обстрілами, яку пані Зоя навела на своїй сторінці.
«Лежу в метро і розумію, що за кількістю карематів і спорядження, ми – єдина країна в світі, яка може вирушити в похід всією державою».
«І вийти на кордони 91-го з іншого боку».
«Якщо ми з собою ще й свої зарядні станції візьмемо – зможемо невелику країну заживити».
«Судячи по тій гризні, яка в нас сьогодні відбувалась, далеко не дійдем».
«Коли буде треба, ми перестанемо гризтись».
«Після «Лежу в метро…» можна вже країну не писати».
«Ми щоночі майже у якомусь поганому поході».
«А якщо нам надати кораблі, ми можемо емігрувати всією країною в Канаду».
«Краще в похід, аніж в укриття».
– В Одесі існує питання: чи маю я бути меншим одеситом чи одеситкою, щоб бути більшим українцем чи більшою українкою? – розпочала пані Зоя. – І вони досить серйозні. Але якщо говорити про локальну ідентичність, то до великої війни за незалежність до 80 відсотків людей, які живуть в Одесі, говорили, що вони одесити, а потім вже українці. Тут немає нічого страшного.
Але певний перелом у 2022 році відбувся. Я точно бачу це по Фейсбуку: всі ціннісні люди, а їх дуже багато в Одесі, відчули, що це моветон – писати російською мовою.
Одеса дуже змінилася. Якби ми були такими, як про нас іноді думають, то у нас би була ОНР. Ми за крок стояли до того. У нас кілька годин висів російський прапор біля ОДА. І ми його зняли.
Та наразі наші цвинтарі з жовто-блакитними прапорами – не менші, ніж цвинтарі в інших містах. Кожного дня ми хоронимо людей – дуже важливих для Одеси людей.
Тож Одеса дуже-дуже важлива. Одеса – це порт. У нас залишився єдиний вихід до моря.
І тому треба не шукати якісь мінуси, а підтримувати одне одного.
Одеса – українська апріорі. Ми дуже важливі. Це той пазлик, без якого Україна не є Україною повністю в цьому нашому такому незалежному, гарному сенсі слова.
Чому українці більше довіряють Телеграм-каналам, ніж журналістам
– Telegram став для українців головним джерелом новин, а також головним майданчиком для для дезінформації внутрішнього розколу. Чому, на вашу думку, суспільство охочіше вірить анонімному зливу в Telegram, ніж професійним журналістам, перевіреним джерелам інформації? І чому саме Telegram? І як навчити людей критично ставитися до того, що вони бачать і читають у своїх телефонах?
– Ми в 2019 році абсолютно чітко погодилися з тим, що нам не потрібні медіа. Пам’ятаєте, здається, Андрій Богдан це сказав: «Нам не потрібні медіа, ми будемо напряму комунікувати з людьми» І Telegram-канали дали абсолютно колосальний ріст.
Про наслідки можна довго говорити, але я хочу чути інформацію від людей, які несуть відповідальність за все, що відбувається в державі. Я хочу дорослої відповідальної розмови – щоб усвідомлено приймати усвідомлені рішення. Цьому допоможе лише повнота інформації.
Telegram-канали не модеруються. Туди можна писати все, що завгодно. І було б добре, якби люди, які ведуть ці Telegram-канали, відповідали за тональність дискусії, відслідковували настрої. Мені не подобається діяльність багатьох Telegram-каналів. Багато хто наразі в WhatsApp попереходив, і там читає новини. Або робить групи в месенджері Фейсбука. Але конкурувати досить тяжко. Тому дивно, коли чи всі державні органи знаходяться в Telegram, починаючи від СБУ і ГУР… Це, мені здається, не окей.
Як не вестися? Знову ж таки, просте правило. Якщо не впевнені, не розповсюджуйте. Якщо викликає щось сильну емоцію, дуже сильну, то сто разів подумайте, або хоча б спробуйте погугліть, щоб перевірити.
Зараз допомагають й асистенти. Вони досить добре шукають інформацію, і одразу напишуть, що такого підтвердження немає.
Відповідальність звичайного поширювача інформації
– Сьогодні кожна людина стала фактично маленьким медіа. Ми поширюємо новини, пишемо дописи, коментуємо події. Якою, на вашу думку, є відповідальність звичайної людини, звичайного користувача за те, що він поширює?
– Ми маємо дуже багато проблем, і ментального характеру в тому числі, – сказала Зоя Казанджи. – Бо коли люди виснажені, зневірені, коли вони втомлені, то дуже легко сприймають інформацію, яка їх додатково демотивує. Й готові ще й транслювати її, в тому числі цю дичину.
Тому треба слідкувати за контекстом і контентом. Це є в американській традиції та в європейській традиції – споживати якісні медіа. Знайдіть собі зареєстровані медіа – ті, які вам найближчі, або читайте кілька медіа. Лівий берег, Українська правда, НВ, Український кризовий центр… Я недавно для себе відкрила Telegram-канал Суспільного – один із небагатьох Telegram-каналів, де мені повідомляють факти і залишають посилання, якщо я хочу подробиць. Це дуже оперативно.
І мені образливо, що якраз Суспільне, яке фінансується за кошт платників податків, – фінансується погано, за остаточним принципом. Та якщо ми не будемо підтримувати суспільного мовника – то й будемо споживати оцю жуйку: кров, гроші та любов.
Правила для журналістів під час війни
– Якщо у нас є війна, то у нас є цензура чи немає цензури? І коли ми говоримо про цензуру, то у нас одразу постає питання: у нас цензура військова чи політична?
– Так. У нас є цензура, й військова, і політична, і ми це знаємо. Спочатку дуже активно експлуатувалась фраза, що під час війни уряди своїх країн не критикують. І наводився приклад досить відомий – Ізраїль. Та Ізраїль наразі критикує свою владу. І нам не треба лицемірити.
Якщо ми говоримо, що є певні обмеження, пов’язані із воєнним характером інформації, то має бути воєнна цензура, де має бути чіткий перелік. Бо інакше ми можемо втратити демократію. І це справді один із серйозних викликів.
Як навчитись говорити одне з одним
– Як висвітлювати болісні і гостро суперечливі події, не посилюючи взаємної агресії? Як спрямовувати нервові реакції на порозуміння, а не словесну бійку?
– Нам треба, можливо, бути трохи трохи терплячішим. Можливо нам треба трохи зупиняти свою емоційність. Бо ми зараз всі з одного боку барикади, і нам треба не просто вижити, нам треба втриматися і втримати країну.
Світ не чорно-білий. І люди не чорно-білі, напевно. Та і це дуже важка думка для того, щоби її прийняти. Тому на сам кінець нашої
Пам’ятаючи, що суспільство зранене, я почала ловити себе на тому, що починати розмову треба усміхненим. Знаєте, якщо ви посміхаєтесь, ви ніколи не зможете роздратовано кричати. Тобто є моменти, які зупиняють агресію.
Наразі наша країна – як підліток 13-тирічний. А які підлітки в цей час з оцими гормональними бурями? Так, у нас нема авторитетів, ми кричимо, щоб нас почули – одне, друге, третє. Тому знаю, що коли починаєш заводитися, що треба от просто треба зробити крок назад.
І тут немає рецептів. Це залежить від певної дорослості.
Є хороша фраза: поводься так, як ти хочеш, щоб ставилися до тебе.
Можливо, треба просто контролювати себе, в тому числі контролювати, що ти пишеш, що ти кажеш. Це ніби дуже тяжко. Я собі іноді кажу: «Мовчи, мовчи, мовчи». І бачу, що є речі, які ти маєш сказати саме мовчанням.
Тому іноді мовчання – це є твоя позиція, а іноді мовчання – це є якраз можливість не посилювати певні негативні речі. Це вибір. Ми маємо стати дорослими людьми у своїй дорослій країні.
Підготувала Інеса АТАМАНЧУК
Сообщение Пpo eмоції, інформаційний детокс і мовчання – poзмова в Укpaїнському мeдia-центpi появились сначала на Газета МИГ.