Історії героїв цієї війни, наведені в книзі «За Україну, за її волю», охоплюють усю територію України. У книзі, яку автор передав нашій обласній бібліотеці, – 55 історій життя, подвигу та самопожертви героїв, які віддали своє життя за Україну, за її Волю під час російсько-української війни (2014-2025).
Найбільше представництво мають історії рідної для автора – журналіста, історика Миколи Єременка – Чернігівської громади Запорізької області.
ДЕРКАЧ ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ
Герой російсько-української війни Деркач Олександр Васильович, “Кватро”( 13.12.1973 – 12.08.2023), молодший сержант, командир 3-го стрілецького відділення 1-го стрілецького взводу 2-ї стрілецької роти 116-го батальйону 110-ї окремої бригади територіальної оборони.
Олександр Васильович Деркач народився в селі Гнаровське Вільнянського (сьогодні Запорізького) району Запорізької області в родині уродженців села Салтичія Чернігівського району Василя Павловича (07.04.1937-30.05.2002) та Валентини Іванівни (27.03.1937-24.01.2015) Деркач.
Після закінчення навчальних закладів вони почали працювати в селі Верхній Токмак, де в них народилася донька Алла (13.05.1967). Після народження доньки родина переїздить до села Гнаровське Вільнянського району, де тато працює ветлікарем, а мама – бухгалтером у місцевому радгоспі, який носив однакову назву з селом.
13 грудня 1973 року в родині народився син, якого назвали Олександром. Коли хлопцеві виповнилося п’ять років, родина повернулася у Верхній Токмак.
Оскільки роботи за попередніми спеціальностями в селі не було, то батьки стали працювати в місцевій середній школі: тато – керівником початкової військової підготовки, а мама – учителем російської мови та літератури. Заочно здобули педагогічну освіту.
Сестра з братом закінчили Верхньотокмацьку загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. Сашко ріс кмітливим, допитливим хлопцем, любив спорт, грав на гітарі. Був активним у житті школи та села. Після закінчення школи вступив до Обіточненського СПТУ №53, де освоїв професію водія.
Дійсну строкову службу Олександр Деркач проходив у ракетних військах у місті Харків з 20.12.1991 до 12.07.1993 року у військовій частині ХВВКИУ – РВ на посаді водія автомобіля. Олександр був чудовим і підготовленим солдатом, тож підтримав імідж батька і став одним із кращих військовослужбовців частини.
Дорослий період життя юнака проходив у період економічної кризи у країні. Саня змінив багато місць роботи, щоб якось влаштувати своє життя. А тут його кохана дівчина Юля в 1997 році закінчує Верхньотокмацьку загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів, і вони поєднали свої долі шлюбом. 18 січня 1998 року молодята стали батьками, у подружжя народилася донечка, яку назвали Ангеліною, радість батьків зашкалювала.
Юлія Олександрівна Потоцька народилася 24 березня 1980 року в селищі Чернігівка Чернігівського району Запорізької області. У родині її батьків, Олександра Миколайовича (1957) та Ольги Василівни (1958) Потоцьких, крім Юлії, виросли ще чотири доньки: Наталія, Надія, Ірина, Аліна та синок Олександр. Сім’я віруюча, патріотична, дружна, працелюбна. Усі змушені були покинути рідні домівки, сьогодні проживають та працюють у польському місті Сосновець, крім Аліни Бойко, яка з родиною проживає в селі Каплинці Пирятинського району Полтавської області.
У 2000 році Юлія вступила до Мелітопольського училища культури за спеціальністю «Бібліотечна справа». Родина переїхала на проживання до Мелітополя, Олександр там працював на одному з підприємств, а Юля навчалась. Закінчивши училище, Юля отримала кваліфікацію «бібліотекар-бібліограф».
Після закінчення навчання родина повертається в селище Верхній Токмак-Перший, де вони придбали квартиру. 26 серпня 2005 року в родині народжується ще одна донька – Крістіна. Тато працює комбайнером у фермерів, навіть і за межами Запорізької області, старається створити нормальні умови проживання та навчання для своїх дівчат.
Старша донька, Ангеліна Деркач, з 2004 року до 2010 навчалася у Верхньотокмацькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. У 2010 році перейшла в Чернігівську спеціалізовану школу І-ІІІ ступенів «Надія» і там засвоїла програму факультативних курсів із лексикографії української мови та ділової української мови. У 2015 році закінчила школу зі срібною медаллю та почала навчання в Економічно-гуманітарній Академії у Варшаві.
У 2019 році здобула ступінь бакалавра, спеціальність – «Політологія», кваліфікація – «Науки про політику та адміністрацію». Того ж року почала заочне навчання в магістратурі, спеціальність – «Науки про управління та якість», кваліфікація – «Управління людським капіталом та психологія в управлінні». Ступінь магістра здобула у 2021 році. Своїм здобуткам у навчанні завдячує батькам, Олександру та Юлії. Ангеліна заміжня, разом із чоловіком проживають у Норвегії. Ангеліна працює з біженцями з України, допомагає їм адаптуватися в новій країні.
Молодша донька, Крістіна Деркач, з 2011 року навчалася в Чернігівській спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів «Надія», завжди була незалежною та знала, чого хотіла в житті.
Після повномасштабного вторгнення країни-агресора в Україну та виїзду родини до Запоріжжя закінчила її дистанційно у 2022 році. Мріяла навчатися в Україні, але, враховуючи небезпеку для життя, батьки настояли на виїзді на навчання до Польщі, де навчалася раніше старша сестра. Вступила до Свєнтокшиського технічного університету м. Кельці на відділ «Управління і компʼютерне моделювання», спеціальність – «Логістика». Навчається на другому курсі.
Юлія після закінчення відпустки по догляду за дитиною у 2007 році влаштовується на роботу до ТОВ «Оптімус», яке базується на місці Верхньотокмацького ХПП. Там вона працює до закриття підприємства у 2022 році на посадах: комерційного агента, бухгалтера, старшого бухгалтера, провідного бухгалтера, за винятком 2014 – 2017 років, коли працювала продавчинею магазину ЧП «Сивак».
Олександр, розуміючи необхідність зайнятися власною справою, перекваліфікувався на роботи з покриття дахів та утеплення приміщень. Діти підросли, тож потрібні були кошти, щоб дати їм гарну освіту. До війни Саша любив пісні Володимира Висоцького, багато з яких знав напам’ять та часто вдало їх цитував. Він завжди говорив у вічі правду та ніколи не падав духом. Проте останнім часом Олександр усе більше слухав українські пісні, серед його улюблених були пісні Skofka – «Додому», «В дорогу» та «Давай начистоту».
Сестра Олександра Деркача, Алла Василівна, згадує: «Брат був дуже комунікабельною та харизматичною людиною. Тільки з’являвся, зразу ставав центром уваги будь-якої компанії. Мав неабияке почуття гумору і заряджав позитивом людей навколо себе. Братом він був таким, про якого можна тільки мріяти. У дитинстві, оскільки я була старшою, вся відповідальність була на мені. А ось із роками він ставав мудрішим і сильнішим, що інколи я задавалася питанням «хто з нас старший». З початком цієї біди, яка навалилася на нашу країну, першими словами брата були «не хвилюйся, все буде добре, ми переможемо». І це були не пусті слова, Саня з перших днів все для себе вирішив. І добровільно, без всяких вагань пішов захищати нашу країну від агресора. Звичайно, я дуже переймалася. Але після його слів «не хвилюйся, я тут в ладу з собою», глянула на ситуацію іншими очима. Слаба втіха, але це архіважливо, коли в людини такі відчуття! Ми поважаємо й пишаємося його рішенням. Складається таке враження, що він все життя готувався до цієї події. На полі бою він підбадьорював і підтримував своїх побратимів. Як сказав Санін шкільний вчитель, Олександр Петрович Бадіон, якщо охарактеризувати Саню одним словом, то це буде «справжній», і він таким був у всьому. Дуже цільна людина. Завжди поважав і чув інших людей. Не передати словами весь біль, яким наповнилися наші серця після втрати Сані. Любий наш, ти назавжди з нами!!!! Пам’ятаємо тебе кожну секунду!!!!! Дуже пишаємося тобою!!!!!! Все обов’язково буде так, як ти сказав!!!!!!».
Коли країна-агресор здійснила повномасштабне вторгнення в Україну, Олександр не знаходив собі місця, говорив про те, що він не може бути вдома, коли хлопці там захищають країну. Тож тільки з’явилася перша можливість, 30 березня 2022 року родина виїздить до Запоріжжя. Олександр Деркач вступає на службу, а 14 квітня вже приймає присягу на вірність народу України. Захищати Україну Олександр розпочав на посаді водія 3-го стрілецького відділення 1-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти окремого батальйону територіальної оборони (Рубіжне) 111-ї окремої бригади територіальної оборони (Луганської). Підрозділ вів бойові дії на території Луганської області.
Але Олександру Деркачу, «Кватро», хотілося захищати рідну Запорізьку область. Тож він разом із побратимом-земляком Олександром Малачинським, «Малим», із села Інженерне Пологівського району переводяться до 110-ї окремої бригади територіальної оборони (Запорізької). Молодший сержант Олександр Деркач воював на посаді командира 3-го стрілецького відділення 1-го стрілецького взводу 2-ї стрілецької роти 116-го батальйону (Пологи) цієї бригади. Батальйон уже мав свої традиції, однією з них було посвячення в козаки, яке пройшли і «Кватро» з «Малим» та дуже пишалися цим. Олександр, як командир та старший за віком, був для своїх підлеглих і побратимів не лише командиром та старшим товаришем, а й психологом: заспокоював, допомагав, радив. Сам був урівноваженим, мало розмовляв, а робив своє. Особливі стосунки в Олександра були з «Малим», якому 26 років і який був для Олександра як рідний син, та з «Патроном» і «Саничем». З повагою до Олександра ставився і командир роти «Лука» – Василь Васильович, який дуже гарно малював та був справжнім отаманом своїм козакам.
Між важкими боями на території області були нетривалі та нечасті відпустки, коли вдавалося побути з рідними. Дружина Юля згадує, що Саня мало що розповідав, говорив, що все буде добре. Він мріяв купити авто Audi Quattro, навіть позивний взяв такий. Мрія його здійснилася за кілька місяців до війни, але користуватися нею часу не було. Дружина та дівчата Олександра кажуть, що цей автомобіль залишиться з ними як спогад про мрію «Кватро» про «Ауді кватро».
У листопаді побратим Олександра «Малий» під час виконання бойового завдання отримав травму черепа та був демобілізований. Це був дуже тяжкий період для «Кватро», адже з «Малим» вони завжди були пліч-о-пліч, навіть командири дивувалися тому, як вони все робили синхронно та розуміли один одного без слів. Та головне, що «Малий» залишився живим, тому «Кватро» продовжував свою службу.
У серпні, коли почали звільняти території Запорізької області, Олександр зі своїми побратимами пішли у зміну не у свою чергу (адже підмінити не було ким), точилися дуже запеклі бої. Дві доби Олександр із побратимами були на нулі, відпочивати було майже неможливо. 12 серпня 2023 року вони зайшли в «сіру зону» та дістались потрібної позиці. Ворог накривав дуже щільним вогнем артилерії. Один із ворожих снарядів потрапив у їхнє укриття, і саме тоді Олександр Деркач отримав травми, несумісні з життям. Смерть наступила миттєво. Тіло Олександра довго не могли забрати з позицій.
…Молодший сержант Олександр Деркач був чудовим командиром і воїном. Користувався авторитетом і повагою серед побратимів і підлеглих, мав високу оцінку й рівень довіри в командирів. За мужність і героїзм, проявлений під час захисту країни від клятого ворога, відзначений Почесною грамотою командира бригади (12.12.2022); медаллю «Почесна Відзнака Оперативного Угрупування Військ “Запоріжжя”» (05.03.2023); орденом «Слава України» отамана МСК «Запорізька Січ» (29.09.2023).
Донька героя, Крістіна Деркач, говорить про тата: «Війна забрала в мене найдорожче, що я мала – мого тата. Я безмежно вдячна долі за те, що саме ти був моїм татом. Насправді ти для мене взірець справжнього чоловіка, адже ти завжди був поруч, підтримував, захищав, допомагав та давав цінні поради, готовий був звернути гори, тільки щоб не бачити моїх сліз.
Знаходячись в таких тяжких умовах війни, ти ніколи не втрачав позитиву й нікому не давав занепадати духом. Відправляв нам відео з Луганської області, де замість будинків були руїни, та не звертав на це уваги, а казав, що такої веселки вже давно не бачив. Ти дав мені приклад незламності, хоробрості та мужності. Я мрію повернутися додому й почути: «Мишка, прийди до мене», побачити тебе, сильно обійняти, усвідомлюючи, що я знаходжусь у найщасливішому для мене місці. Словами не передам, як я тебе люблю, як мені тебе бракує, як я за тобою сумую і як я пишаюся тобою! Такий, як ти, буває раз на все життя та й то із неба, мій янголе. Спочивай з миром, тату. Саня quattro, назавжди твоя мишка… ».
Донька Ангеліна Деркач згадує про свого тата: «Наша остання зустріч. Я памʼятаю його пусті очі. Він був дуже втомлений від війни, пройшовши пекло в Рубіжному, Сєверодонецьку, Запоріжжі. Та навіть попри той жах, що він бачив на війні, тато завжди старався бути на позитиві. Після довгих розмов про війну він говорив: «Усе буде Україна! Ось побачите». У липні 2023-го загинув татів свояк. Тоді тато сказав: «Смерть ще не була так близько». А й справді, вона прийшла до нашої сімʼї у серпні. Знову. Втретє.
Я ніколи не забуду, як він мене обіймав при нашій останній зустрічі. Я й досі памʼятаю цей дотик. Аби знала, що це будуть останні обійми, я б, мабуть, його не відпустила.
Один з його улюблених виразів – «Рабів до раю не пускають». Тату, ти точно в раю, я це знаю, адже в пеклі ти вже побував. Відпочивай, наш Ангеле».
Цивільна панахида та відспівування Олександра Деркача відбулося в «Залі прощання». Поховали Олександра Деркача 17 серпня 2023 року з військовими почестями за присутності рідних, побратимів, друзів та земляків на Кушугумському військовому цвинтарі селища Кушугум поблизу Запоріжжя.
Героїчна смерть Олександра Деркача не була єдиною втратою для родини. 28.01.2023 загинув двоюрідний брат Олександра – Деркач Богдан Вʼячеславович, «Бодя» (30.06.90 – 28.01.23), отримавши смертельне поранення під Бахмутом. З початком повномасштабного вторгнення країни-агресора він добровільно вступив до лав 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені Кошового отамана Костя Гордієнка оперативного командування «Південь» Сухопутних військ Збройних сил України.
Першого липня 2023 року, виконуючи бойове завдання, у районі м. Курахове Покровського району Донецької області загинув свояк Олександра, чоловік Наталії Єрьоменко (Потоцької) – Єрьоменко Вʼячеслав Вікторович, «Єрьома» (04.01.1987 – 01.07. 2023), сержант, командир гармати 8-ї батареї 3-го дивізіону 55-ї артилерійської бригади «Запорізька Січ».
Вічна Світла Пам’ять! Царство Небесне Героям!
Література:
Чернігівська громада Запорізької області. Деркач Олександр Васильович [Електронний ресурс]/ Чернігівська громада Запорізької області // Facebook. – Режим доступу: https://www.facebook.com/chegromada/?locale=uk_UA. – Назва з екрана. – Дата публікації: 14.08.2023. – Дата перегляду: 15.08.2023.
Чернігівська районна газета «Нива». Деркач Олександр Васильович ..[Електронний ресурс] / Чернігівська районна газета «Нива». // Facebook. – Режим доступу: https://www.facebook.com/groups/nivagazeta1934. – Назва з екрана. – Дата публікації : 12.08.2024. – Дата перегляду: 12.08.2024.
Сообщение Справжній воїн із позивним «Кватро» був справжнім у всьому появились сначала на Газета МИГ.