На роздуми про недовивчену нашу історію мене привела розмова із непересічною пані Романою, удовою художника Володимира Патика, минулого року у Львові.
Володимир Патик прожив складне життя українського інтелігента (роки життя 1926-2016, тож маємо два ювілеї цьогоріч. Пам’ятаю прощання з ним у церкві Святого Юра, весь Львів зібрався…). А його дружина, якій наразі також більше 90 років, провела для мене екскурсію музеєм, створеним заради його пам’яті.
Вона згадувала, як подорожувала з чоловіком по селах та невеликих містах України. Не оминули й Запорожжя – бував Володимир Патик на Хортиці, був учасником пленерів… Та торкнуло мене у саме серце фраза пані Романи про відвідини Чигирина, де для того, щоб уклонитися пам’яті Богдана Хмельницького, треба підійматися чи не на 250 сходинок…
“От нащо такі складнощі робити?” – питала чоловіка пані Романа. – “Щоб кожен, хто йде до Богдана, подумав, як би він зробив, опинившись на його місці…” – відповідав Володимир.
Не скажу зараз точну фразу Володимира Патика, інтерв’ю лежить… Там є про все, що пережите, й що наразі живеться. Й про те, що онук цієї славної родини воює на Запорізькому напрямку.
Для мене особливій і цей факт, і спогади про те, як приймали родину Патиків у наших південних степових селах. Бо це є щоденним підтвердженням того, як різниця у місцевості, що зростила, різниця у звичаях не має бути приводом для непорозуміння – це я ніжно сказала. А має бути тим багатоцвіттям, багатоголоссям, багатством, яким наповнена наша Україна.
Так і думаю коли їду вже не вперше на різні заходи по Україні. Бачила – краєчком ока, щоправда, – Полтаву, декілька разів – Черкаси, Золотоношу… Кропивницький, заблукавши, майже пройшла пішки.
Бачила дорогою вказівник на Чигирин, де саме й стоїть пам’ятник Богдану, до якого веде той довгий підйом у 250 сходинок.
Я не буду сьогодні говорити про Львів та Київ – хоча за останні десять років мої знання стали значно об’ємнішими, і це ще не остаточно.
Хочеться більше знати про Корсунь-Шевченківський, Батурин, Лебедин, Шполу, Чигирин, Умань, Моринці, Канів…
Зазирнувши у список популярних місць Черкащини, наведений у 2016-му, побачила згадки про людей із минулого, які нині стали для нас не просто радянським – а й суто російським минулим. Свідомо обхожу історичні хайпи, які створюються та несуться соцмережами як буревій.
Сама хочу знати місце людей у минулому, транспортувати їхнє значення у сучасне – та бачити за можливості різні прояви особистостей – безоціночно, людяно.
Й про це також ми поговорили на засіданні клубу цікавих зустрічей «Міста та музеї світу» в Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці. Ці заходи тут традиційні. Мій, напередодні Дня Незалежності України – про цікаві місця нашої країни.
Італійська перлина у селі Мошни
До села Мошни на Черкащині я вирушила невипадково. Прочитала восени в новинах, що Свято-Преображенська парафія ПЦУ села Мошни офіційно звільнилася від московського патріархату та перейшла до Православної Церкви України: “30 листопада Свято-Преображенській церкві відбулася перша Божественна літургія українською мовою”.
Ця церква стала в ряд із величним Свято-Михайлівським кафедральним гарнізонним собором у Черкасах та Золотоніським Свято-Успенським собором (долаючи спротив мсоковитів, собори перейшли до ПЦУ в 2024-му).
У новині про Мошни було наведене фото церкви неймовірної архітектури. І прізвище архітектора назване – Джорджо Торрічелі (1800-1843).
Я пошукала довідку й вирушила: “Спасо-Преображенська церква в селі Мошни Черкаського району Черкаської області збудована у 1839 році архітектором Джорджо Торічеллі. Входила до палацово-паркового ансамблю Воронцова”.
Про церкву тут знають усі. Навіть водій міжміського рейсу Черкаси – Канів, який дещо розповів мені незвіданою мені дорогою та зупинився біля входу до храму.
Церква виглядає вражаюче.
Вона збудована в нехарактерному для православних храмів стилі, що поєднує в собі романтичний стиль з неоготикою (тюдорівською готикою). Цегляна, базиліканського типу, тридільна, потинькована та вибілена.
Шматочок цієї тюдоровської готики я підняла, і, не розуміючи, куди його притулити, забрала на згадку.
В цей день тут хрестили декількох малят.
Довкола церкви облаштований квітник, зручні лавочки у затінку – толоки проводять регулярно.
Архітектурний опис виглядає так: “Над притвором розташована вежа-дзвіниця висотою 44 метри, кути якої підкреслені тонкими пінаклями. Бічні фасади церкви поділені пінаклями на окремі ділянки та завершені зубчастими парапетами. Кожна з ділянок має власну прибудову – імітацію каплиці і прикрашену фігурним дахом. Вівтарна частина церкви акцентована фігурним дахом тої ж форми, лише більшим за розмірами. Церква налічує 24 бані. Перемички віконних і дверних прорізів виконані у вигляді стрілчастих арок. Остання реконструкція закінчена 2009 року…”
Знайшла я й малюнок, підписаний де ля Флізом: Спасо-Преображенська церква. Середина XIX ст.
Від первісного вигляду церква не надто відійшла.
Хоча пережила декілька війн та революцій. 1917 року була здійснена невдала спроба її зруйнувати. Врятувало церкву надання їй 1926 року статусу архітектурної пам’ятки. Та особливості давнього будівництва.
Щодо неможливості руйнації, отримала на це яскраву побутову ілюстрацію від екскурсовода музею, про який мова піде далі. При будівельних роботах, а особливо такого масштабу та релігійних споруд, в яму до вапна клали тіло померлого коня (до декількох років воно перепрівало). Органічний білок повільно взаємодіяв із вапном та карбонізувався, створюючи щільнішу структуру, яка менше тріскалася і не розмивалася водою… А згодом всіх селян довкола закликали везти возами яйця. Вимішували. Так і утворювалося так зване «вічне» давнє вапно. Сучасна хімія такої міцності не дає.
Будівництво Спасо-Преображенської церкви в Мошнах було розпочато 1830 року за наказом Михайла Воронцова, на місці дерев’яної церкви 1709 року зведення (от де маємо підрублене дерево – церква ж козацька була!!!)
Добудували 1839 року. Освячена церква київським митрополитом Філаретом 19 серпня 1840 року.
Після відкриття стала ключовим елементом палацово-паркового ансамблю Воронцова.
Автор сходів, які згодом стали Потьомкінськими
Автор проекту церкви Джорджо Торрічелі – не родич відомого вченого Еванджеліста Торрічелі (1608-1647). Фізик та математик Торрічелі жив на 200 років раніше, та також багато встиг за своє недовге життя.
Джорджо Торрічелі – італійською він Giorgio Torricelli – італо-швейцарський архітектор, проєктувальник і організатор містобудування в Північному Причорномор’ї першої половини XIX сторіччя.
Народився в місті Луґано (Швейцарія). Його батько — Джованні Торрічелі – один із перших живописців-монументалістів Одеси: від 1819 року займався художнім розписом інтер’єрів у новобудовах. Того ж року Джорджо Торрічелі розпочав працювати в Одеському будівельному комітеті.
Згодом він став міським архітектором Одеси, тут його називали Георгієм Івановичем.
Серед його спадку – Спасо-Преображенська церква, Воронцовський палац в Алупці та Храм Святого Іоана Златоуста в Ялті. Збудовані в однаковому архітектурному стилі, з використанням подібних архітектурних елементів.
Є легенда, що архітектор Джорджо Торічеллі створив точну копію храму у Франції, під Парижем. Але на жаль, вона не має підтверджень.
У 1827 обійняв посаду міського архітектора Одеси. Склав генеральний план, за яким відбувався комплексний розвиток міста як економічного і культурного центру Півдня України.
У 1830-х за проєктами Торрічелі розгорнулися масове спорудження житла і приміщень для торгівлі та складування товарів, велася розбудова морського порту, зведення промислових об’єктів (канатна фабрика, млини та інше), закладів громадського призначення.
Забудова площ і вулиць здійснювалася за принципом формування цілісних архітектурних ансамблів. Визначними творами архітектурного мистецтва Торрічелі стали: Музей Одеського товариства історії та старожитностей (1836), сходи до моря – найбільші в Європі (пізніша назва «Потьомкінські», проєкт Ф. Боффо), Англійський клуб з анфіладою парадних залів (нині Музей морського флоту України; 1842), гостиний двір Пале-Рояль, Свято-Покровський собор (1836), Архангело-Михайлівський і Свято-Успенський монастирі.
У 1830-х за планами Торрічелі в Керчі у співавторстві з архітектором О. Дігбі збудовано в античних традиціях величний ансамбль зі сходами на гору Мітрідат, археологічним музеєм та некрополем.
В Ялті зведено у формах неоготики церкву Святого Іоанна Златоуста.
У Кишиневі за його проєктом зведено тюремний замок.
Кишиневська Бастилія
Про долю тюремного замку у Кишиневі – розслідування видання «Російська кримінальна традиція», 26 лютого 2020 р.
“Тюремний Замок був збудований у період з 1843 по 1856 рік у південній частині Сінної Площі на окраїні Кишинева. …У 1834 році було затверджено генеральний план забудови Кишинева, і хоча Тюремний замок випадав із міського ансамблю, він усе ж отримав схвалення Петербурга.
Замок являв собою квадрат, сторони якого були орієнтовані за сторонами світу. Навіть таке його розташування було незвичним, оскільки проектована на той час мережа вулиць була орієнтована по-іншому. У результаті замок виглядав ще імпозантніше — на кожну з вулиць кварталу, у якому він був розташований, виходило по великій круглій кутовій вежі.
Висота веж становила понад 20 метрів, головна виходила на вулицю Садову (нинішня Бернардацці). Великі круглі вежі доповнювалися меншими прямокутними. Через свій незвичний вигляд тюрму часто називали «кишинівською Бастилією».
…Під час найсильнішого землетрусу 10 листопада 1940 року тюремний замок завалився. Під уламками загинули близько 100 осіб, багато хто був поранений. Вцілілі в’язні не втікали, а допомагали розбирати руїни. Нашвидкуруч спорудили звичайні бараки, нову стіну по периметру та вежі по кутах.
У 1941 році, під час відступу радянських військ, усіх в’язнів було евакуйовано, а будівлю тюрми підірвано та підпалено…”
Отакої…
Про Джорджо Торрічеллі – переклад з італійської
Архівні дослідження, проведені у 2025 році Іриною Балмелі, дали змогу встановити рік народження Джорджо Торрічеллі, який, всупереч деяким бібліографічним джерелам, народився не 1796-го, а 1800 року (у Вікіпедії – помилка, – авт.).
Згідно з церковними записами, Джорджо народився в Лугано в родині Джованні Антоніо Заккарії Торрічеллі та Лючії Маргаріті 23 травня 1800 року (Лугано, єпархіальний архів), тоді як у записах про населення, що зберігаються в Історичному архіві міста Лугано та в Державному архіві кантону Тічино (ASTi), датою його народження зазначено 22 травня.
Джорджо Торрічеллі працював разом із Франческо Боффою (провідним архітектором із Тічино, який працював в Одесі у 1820–1830-х роках). Для сценографа й художника Вітторе Пеллі, який жив у цьому місті з 1824 до 1831 року, «визначною є кількість будівель, зведених із гарним смаком двома швейцарськими архітекторами, панами Боттою [тобто Боффою] і Торрічеллі» (Memorie, 1932, с. 99).
І у випадку Торрічеллі досі належить з’ясувати обставини його освіти, досвід, набутий до переїзду на узбережжя Чорного моря, а також причини, які спонукали його зробити цей крок. Відомо, що він прибув до Одеси приблизно в той самий час, що й Франческо Боффа, з яким спочатку співпрацював як помічник архітектора.
Лише 1826 року (а йому лише 26!) Торрічеллі був прийнятий до складу Одеської будівельної комісії як архітектор, після чого розпочав самостійну проєктну діяльність. Найбільшого розвитку вона набула в наступному десятилітті. Тоді він розробив план облаштування площі Старого базару (1832) та отримав численні приватні замовлення, серед яких – резиденція камергера Миколи Хорвата (1832) та палац (також відомий як «Камо» або «Каліо»), зведений на Тираспольській площі за проєктом від грудня 1834 року.
У 1838 році Торрічеллі долучився до роботи над будівлею Біржі, спроєктованою Франческо Боффою, а також розробив нову колонаду Михайлівської церкви, взявши за взірець церкву Казанської ікони Божої Матері в Санкт-Петербурзі – роботу архітектора Андрія Вороніхіна.
До наступного десятиліття належать Англійський клуб (1841–1842) та торговельний комплекс «Пале-Рояль» (1842–1844).
Поки повний каталог творів Торрічеллі ще належить укласти, його графічні та фотографічні матеріали свідчать про те, що він був талановитим архітектором. Попри передчасну смерть у 1843 році, важливість внеску Торрічеллі, як і його довголітнього колеги Боффи, у формування архітектурного обличчя Одеси безперечно заслуговує на особливе відзначення.
У 1840 в селі Мошни (нині село Черкаського району Черкаської обл.) Торрічелі збудував Спасо-Преображенську церкву – архітектура якої поєднує православні, католицькі та мусульманські риси…
Цю церкву бачив Тарас Шевченко
Музей Тараса Шевченка к Мошнах – ідеальна українська хата. Велика і без долівки (підлога не земляна), дерев’яна й обмазана глиною, із гарною призьбою (то дуб), чудовими віконницями. Хаті вже понад 170 років. Стоїть вона у селі Мошни, на Черкащині. Зберіглася якимось дивом.
У селі Мошни у 1859 року, після звільнення після арешту, певний час перебував Тарас Григорович Шевченко. Будинок і заїзджий двір належав міщанину поляку Нагановському. За переказами, саме у цьому будинку зупинявся Тарас Шевченко..
На початку 2013 року придбали будинок у його власниці Гончар Марії Сергіївни (до одруження Маринковської) і передали на баланс Черкаського обласного краєзнавчого музею для організації відділу.
Сталося це напередодні 200-літнього ювілею поета. Тож, у вересні-грудні 2013 р. були проведені ремонтно-будівельні та реставраційні роботи: відремонтовано і реставровано будинок і погріб, споруджено стайню і криницю. У будинку всі стіни, пороги, перекриття, піч з лежанкою залишилися у автентичному вигляді. Також були підібрані меблі середини XIX сторіччя для інтер’єру будинку. Очолив реставрацію черкаський архітектор Сергій Туренко. Відновлювальні роботи тривали з жовтня до кінця 2013 року. Відкриття музею відбулося шостого січня 2014 року. Споруди на подвір’ї були відтворені за малюнками Тараса Григоровича Шевченка.
Не залишились осторонь і мешканці села, які передали до музею вишиті рушники та ікони; вироби ткацтва; народні картини тощо. І досі несуть.
Місцевий житель та краєзнавець Сергій Гречуха віддав музею ліжко середини XIX століття. Очевидно, з цього самого будинку заїжджого двору Нагановських. На стінах музею висять роботи черкаських художників В. Крючкова, Неоніли і Лева Недосєко, І. Бондаря, які розповідають про перебування Шевченка у Мошнах. У музеї зберігаються копії малюнків та записи з щоденника Тараса Шевченка.
Щемним виглядає портрет поета, створений чоловіком, який через окупацію покинув рідні місця на Луганщині та перебрався до Мошнів. Зібрав він Шевченка з нашого збіжжя.
Так виглядає церква, помітна з кожного куточка Мошнів.Подорожуючи Україною, починаєш особливо відчувати свою вкоріненість. Поїздки дарують враження та нові знайомства. Кожне місто нарешті отримує візуальний портрет, а не тільки назву на історичній та літературній мапі країни. Інші міста стають зрозумілішими. А Запоріжжя, до якого повертаєшся щоразу, – ще ріднішим.
Бо цікавинок, за які оком зачепишся, й шукай, дивуйся новій інформації, іменам, співпадінням – в нашім краю безліч. Болить душа за Василівку, Приморськ, Гуляйполе, Пологи…
Долучайтеся до засідання клубу цікавих зустрічей «Міста та музеї світу»! Та до історії кожного українського села, містечка, міста.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
* За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією
Сообщение Подорожі Україною як порозуміння з історією появились сначала на Газета МИГ.