Згадаймо героя, який прожив болісно коротке життя…
Сторінки книги «За Україну, за її волю» зберігають пам’ять про наших найкращих.
ДМИТРИЧЕНКО ВАДИМ МИХАЙЛОВИЧ
Герой російсько-української війни Дмитриченко Вадим Михайлович, «Гудвін» (26.01.1982 – 08.12.2022), українець, солдат, мінометник 2-го відділення 3-го взводу 1-ї роти 192-го окремого батальйону 124-ї окремої бригади територіальної оборони (124 ОБр ТрО, в/ч А7360) – військове з’єднання Сил територіальної оборони України в Херсонській області.
Вадим Михайлович Дмитриченко народився 26 січня 1982 року в селі Довге Чернігівського (сьогодні Чернігівської громади Бердянського) району Запорізької області.
Батько, Михайло Михайлович Дмитриченко (01.05.1944 – 01.01.2012), працював механізатором у місцевому колгоспі ім. XXІІ з’їзду КПРС (пізніше СВК «Світанок»). Мати, Людмила Іванівна Дмитриченко (Тригуб) (30.09.1948 – 31.12.2007), працювала головним економістом цього ж агропідприємства. У родині ще була донька Вікторія Дмитрівна Дубова (Дмитриченко) (22.05.1974 – 05.01.2013).
Вадим зростав звичайним сільським хлопцем із характерними для того часу захопленнями. У 1989 році пішов навчатися до першого класу Довгинської ВШ, яку закінчив у 1997 році. Був здібним учнем, активним у шкільному житті. Завжди приходив на допомогу друзям. Один із його товаришів згадує про такий випадок: навчаючись у другому класі, десь у кінці вересня, вони пішли з Вадимом на ставок рибалити. Так сталося, що товариш спіткнувся й повис на трубі водостоку, де була найбільша глибина. Вадим не розгубився, ризикуючи сам, витягнув друга, врятувавши тому життя.
Любив спорт, був чудовим воротарем шкільної команди з мініфутболу. Захоплювався технікою – мопеди, мотоцикли, авто.
У 1999 році закінчив Богданівську середню школу, де проявив себе старанним учнем, надійним товаришем, серед друзів мав псевдо «Місік». Як згадують друзі, Вадим був класним товаришем, чудовою людиною, душею колективу. Фартовий, енергійний, відчайдушний, з різних складних ситуацій завжди, як говорять, «виходив сухим із води». Його мотоцикл «МТ» з коляскою, який дістався йому від батька, знали у всіх навколишніх селах. Він утримував його завжди в ідеальному стані, зробив тюнінг, розвивав на ньому швидкість більше 130 км на годину. Одного разу друзі влаштували мотоперегони на льоду замерзлого ставка, але Вадиму цього було замало, тож він вирішив ще відпрацювати десантування з мотоцикла на лід. Спроба вдалася, але зламав ключицю.
Батьки, які виховували Вадима в суворості, а нерідко й карали, навіть охрестили його у віці 16 років, проте бунтарський характер хлопця не змінився й після цього.
Оскільки Вадим мав хист до технічних робіт, то працевлаштувався учнем газоелектрозварювальника у ВАТ «Владівське РТП». Це підприємство в ті часи було відомим у області та й не тільки, виконувало великі об’єми робіт, тож робітники мали гідну зарплатню. Вадим був старанним учнем, показував значні успіхи в освоєнні обраної професії.
Настав час служити в армії України, Вадим, не роздумуючи, іде виконувати священний обов’язок. За направленням райвійськкомату при Обіточненському СПТУ №53 закінчує курси за спеціальністю «водій».
22 листопада 2000 року призваний на дійсну строкову службу до лав ЗСУ. Служити випало в місті Мелітополь Запорізької області у 25-й бригаді транспортної авіації в/ч А3840 (Ан-26, Іл-76МД), де служив у підрозділі охорони солдатом. Військову присягу прийняв 25.11.2000 року.
Служба дуже сподобалась, набрався досвіду, змужнів, був гарним солдатом. Демобілізувався 19 квітня 2002 року та продовжив працювати у ВАТ «Владівське РТП». Працював, вдосконалювався, став зварювальником 5-го розряду, віртуозом своєї справи.
Розповідає ще один друг Вадима, з яким вони товаришували з дитинства: “Вадим був крутим, міцним, горою стояв за друзів, бешкетував, був непослух, батьки часто його карали, водночас він був добрим і не жадібним. Мене він завжди слухався, завжди телефонував. Коли ми йшли селом, на нас говорили: «Ідуть кореша». З 2002 року ми працювали в одній Запорізькій охоронній конторі на птахофермі поблизу Енергодара. Вадим відразу став лідером колективу. За любов до роботи з металом та за твердість характеру за ним закріпилося псевдо «Залізяка», під яким його знали й на наступних місцях роботи. Мабуть, на любов до металу вплинуло те, що його батько працював у колгоспі певний час ковалем, а Вадим часто спостерігав за цим чарівним чи навіть чаклунським дійством роботи з металом. Потім ми переїхали до Запоріжжя, де разом винаймали житло. Вадим змінив багато місць роботи (СТО, заводи, приватні підприємства), де працював зварювальником, крім того, мав приватні замовлення, тож не бідував. Вадим дуже любив зброю, а ножі у його виконанні взагалі були шедеврами. Він їх виробляв на продаж, а також дарував друзям”.
У 2007 році Вадим одружився, у шлюбі народилося два синочки: Максим (17.07.2010 року) та Денис (25.07.2012 року). Навчав своїх синів вмінню постояти за себе, бути справжніми чоловіками. Працюючи в Польщі, придбав їм гарні велосипеди.
Був затятим рибалкою з дитинства. Проживаючи вдома, рибалив із друзями на ставках. А переїхавши до Запоріжжя, любили з друзями рибалити на Дніпрі, переважно поблизу села Розумовка та в урвищі Вирва, куди добиралися на «Запорожці», який належав дідусеві дружини. Вадим не був святим, любив добре відпочити: нарди, більярд, палив, вживав спиртні напої, перевищував швидкість на транспорті. Шлюб розпався, але дітям Вадим допомагав.
Часто приїздив у Довге до батьків та до сестри, яка разом із чоловіком усиновили трьох сиріт. Підтримував родину сестри, привозив подарунки дітям. Навіть коли сестра померла, він провідував та допомагав родині.
У Вадима був дуже важкий період у житті, коли за невеликий проміжок часу померли батьки й сестра. Одному з друзів він говорив: “Для мене тепер Святвечір і Новий Рік – поминальні дні”. Саме на ці свята померли його рідні.
Напередодні повномасштабного вторгнення Вадим знову одружився, але й цей шлюб не був міцним.
Після повномасштабного вторгнення військ росії в Україну та здачі практично без бою його малої батьківщини – Чернігівського району – Вадим Дмитриченко розумів, що його бунтарський характер, твердість та відвага найкраще проявлять себе під час захисту України від споконвічного, підступного ворога. А гени захисника Батьківщини передалися йому від пращурів козаків, про яких часто розповідав йому батько, наголошуючи на козацьке походження прізвищ батьків.
Отримавши повістку, Вадим не став ухилятися від служби, тож був мобілізований Заводським РПЦК та СП 13 квітня 2022 року. Захищати Україну Вадиму Дмитриченку випало у 111-й окремій бригаді територіальної оборони – кадровому формуванні Сил територіальної оборони в Луганській області.
Воював солдат Вадим Дмитриченко на посаді командира гранатометного відділення роти вогневої підтримки окремого батальйону територіальної оборони (Лисичанськ). А ще Вадима призначили бойовим медиком взводу, оскільки він за всіма показниками найбільше відповідав вимогам цієї посади: хороша фізична підготовка, готовність працювати в зоні бойових дій, наявність бойового досвіду, вік до 50 років, навички влучної стрільби.
Солдат Вадим Дмитриченко отримав псевдо «Гудвін», яким дуже пишався і яке означало Великий та Жахливий (Великий воїн, Жахливий для ворогів), а він і справді був таким, що не раз довів у боях.
Наведу характеристику солдата Вадима Дмитриченка, підписану командиром в/ч А7285 майором О. Демченком від 04.07.2022 року: «За час проходження військової служби в ЗСУ зарекомендував себе грамотним, дисциплінованим та відповідальним військовослужбовцем. До виконання своїх службових обов’язків відноситься добросовісно. Службові стосунки з начальством та підлеглими будує правильно. На критику та зауваження реагує вірно, здатний критично оцінювати свою діяльність. Фізичний стан здоров’я задовільний. Працездатність військовослужбовця висока. З квітня 2022 року по теперішній час проходить службу у складі в/ч А7285».
Підрозділ, у якому служив Вадим, вів тяжкі бої з ворогом поблизу населених пунктів між Донецькою та Луганською областями. Бійці набували бойового досвіду, здобували перемоги та, на жаль, втрачали бойових побратимів. У Вадима виявився ще один військовий талант: щоб убезпечувати побратимів, він навчився так фахово встановлювати розтяжки та міни навколо позицій, що не один ворог знайшов там свою смерть. А сапери хотіли бачити його у своїх підрозділах.
3 липня 2022 року за беззаперечної участі Вадима та його підрозділу в бойових діях під час захисту Батьківщини, а саме: під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Верхньокам’янське Бахмутського району Донецької області, авто «Буханка», на якому пересувався підрозділ, підірвалося на міні.
Вадим Дмитриченко отримав опік полум’ям 2 А – Б ступеня 12% обличчя, верхніх кінцівок та контузію. Але ж він бойовий медик, тож, перемагаючи біль, витягує з палаючого авто водія та ще двох побратимів.
Вадим придбав собі німецькі однострої, тож постраждав менше, ніж його побратими, одягнені у вітчизняну форму. Лікування «Гудвін» проходив у Дніпровській лікарні ім. Мечнікова з 4 по 21 липня 022 року. Побратими, земляки, друзі підтримували його, провідували, привозили гостинці. Обличчя та руки Вадима були схожі на суцільну рану, тож персонал і знайомі називали його «Кіборгом». Попри це, він поправився швидко, стверджуючи: «Рани на мені заживають, як на собаці».
Стати до служби Вадиму було необхідно з 5 серпня, тож використав цей час для переводу в територіально ближчу до своєї малої батьківщини бригаду. «Гудвін» стає солдатом, командиром мінометного розрахунку 2-го відділення 3-го взводу 1-ї роти 192-го окремого батальйону територіальної оборони (Херсон) 124-ої окремої бригади територіальної оборони (Херсон). Вадим знову в строю, протистояння з ворогом дуже напружене і кровопролитне.
Вадим любив і оберігав друзів, один з яких повідомив йому, що збирається до лав ЗСУ. «Гудвін» відповів йому так: «Друже! Не смій! Поки я тут, то буду захищати вас, все буде Україна. Обов’язково переможемо». Іншому землякові говорив: «Орки ідуть і йдуть, ми їх тут вже стільки перемололи, що, як говорять, «руки по лікті в крові», тут повна д..а». На бойові позиції мінометна група, якою командував Вадим, висувалася на його автомобілі ВАЗ-2108 (вісімка, зубило), яку він утримував на власні кошти. Добре розуміючи, що його життя, як і життя його групи, дуже залежать від технічного стану «бойового коня», одного разу він відігнав авто на СТО, щоб специ перебрали коробку передач та карбюратор, заплативши купу грошей зокрема й за швидкість виконання замовлення. Забравши машину, він не проїхав і 500 метрів, як у коробці щось загуркотіло. Уявіть, чого лиш не почули горе-майстри, а, можливо, й щось побачили.
Настала осінь, на бойових позиція було жарко від запеклих боїв, проте холодно й волого вночі й між боями. Але тільки не на позиції розрахунку «Гудвіна», там завжди була буржуйка, дрова або вугілля, а сам командир варив борщ чи рибну юшку. Вадим був вправним у роботі з металом та й завжди вмів домовитися з місцевими. В одному з боїв цього періоду Вадим Дмитриченко отримав ще одну контузію.
Напруга на фронті все більше зростала, але вояки ЗСУ мужньо захищали свої позиції. Мінометний розрахунок, який очолював Вадим, перебував другу добу на передовій. Вадим був досвідченим, відважним, добре підготовленим воїном. А ще він був відчайдухом і все повторював фразу: «Снаряд два рази в один окоп не потрапляє», і це при тому, що вже мав контузії. 8 грудня 2022 року близько 22:00 ворог вчергове почав обстріл позицій ЗСУ з танків і мінометів. Після того, як ворог припинив вогонь, Вадим разом із побратимом вибралися з укриття, щоб вияснити ситуацію. Ворог знову відкрив вогонь, побратим встиг ускочити в укриття, а Вадим зачепився на мить бронежилетом за гілку, і ця мить вартувала йому життя. Осколки потрапили під бронежилет та нанесли «Гудвіну» рани, не сумісні з життям.
Один із друзів Вадима згадує, що 9 грудня вранці йому зателефонував побратим Вадима і повідомив про обставини його загибелі та про те, що сьогодні вранці вони забрали тіло «Гудвіна» з позиції, витягуючи його на плащ-палатці по нерівному рельєфу замерзлого ґрунту. Невідомо було, куди відвезли тіло, а ще, куди телефонувати для вияснення питання. Залучили земляків, у яких була можливість це дізнатися. Через три години стало відомо, що тіло «Гудвіна» знаходиться в одному з моргів під м. Курахово. Через дві доби героя Вадима Дмитриченка привезли «На Щиті» до Запоріжжя.
Командир мінометного розрахунку Вадим Дмитриченко був сміливим та досвідченим воїном, авторитетним командиром, надійним побратимом, патріотом України. Він любив життя та свої рідних і друзів, був оптимістом попри війну. Вадим мав загострене почуття справедливості, тому був незручним. Головною нагородою для себе вважав повагу та чудове ставлення до нього побратимів та друзів.
Друзі розуміли, що крім них організовувати та проводити поховання Вадима нікому. Тож вони зібрали кошти, запросили священника ПЦУ, замовили мікроавтобуси, кафе, де після поховання організували поминальний обід, та закупили все необхідне для поховання.
16 грудня 2022 року на військовому цвинтарі Святого Миколая, що в Хортицькому районі міста Запоріжжя, відбулася цивільна панахида та відспівування за загиблим Вадимом Дмитриченком. Поховали Вадима Дмитриченка з військовими почестями за присутності побратимів, друзів, земляків на цьому ж цвинтарі.
Вічна Світла Пам’ять та Царство Небесне Герою!
Володимир Єременко, з книги «За Україну, за її волю!»
Література:
Чернігівська громада Запорізької області. Дмитриченко Вадим Михайлович ..[Електронний ресурс] / Чернігівська громада Запорізької області // Facebook. – Режим доступу : https://www.facebook.com/chegromada/?locale=uk_UA. – Назва з екрана. – Дата публікації : 19.12.2022. – Дата перегляду: 20.12.2022.
Чернігівська районна газета «Нива». Дмитриченко Вадим Михайлович ..[Електронний ресурс] / Чернігівська районна газета «Нива». // Facebook. – Режим доступу : https://www.facebook.com/groups/nivagazeta1934. – Назва з екрана. – Дата публікації : 25.08.2024. – Дата перегляду: 25.08.2024.
Сообщение Він був «Залізякою» до війни, став «Гудвіном» – й не раз рятував побратимів появились сначала на Газета МИГ.