У Запорізькому фотоклубі працює виставка пам’яті Сергія Лаврова. Першого вересня минулого року фотомайстра не стало.
Виставка прекрасно закомпонована – її зібрав син Ігор Лавров, він теж фотохудожник як і його батько.
Ось лише частина монологу, в якому Ігор згадує дорогу людину.
“Дивлячись через скло, я бачу тигра.
Цей портрет він полюбив одразу, а я отримав першу зірочку від нього у 2016 році.
Добро не любить коли його ображають, тому ця маска лише для злодіїв.
В його характері було багато чого. Цей ураган ємоцій він передавав через фотоплівку, а з часом перейшов на цифру.
Все життя він дружив з фотіком. Це був його життєво необхідний прийомник, через нього він випромінював свій світ, своє бачення реальності. Завдяки фотографії він якось потрапив у полон, будучі ще молодим.
Журналістика в 90-ті на Запоріжжі – це був культ фотографії. Ринки, закапелки старого міста, різні персонажі потрапляли в «живий» кадр. В дитинстві я його майже не бачив. Він уходив рано вранці, а повертався пізно ввечері.
Потім – наш Крим, він присвятив півострову декілька років. Повернувся з грижою в спині. Здавалось, що йому потрібно було відпочити. А він як скажений почав знімати Хортицю. Вночі, повертаючись пішки з острова, о третій ранку, запевняв нас, що все добре, а ми вже хотіли викликати поліцію. Було страшно.
Потім вийшла його перша книга «Віковічна Хортиця». Тоді мені було вже 20 років. Ще чотири роки він чекав, коли я візьму в руки камеру. І дочекався. Ми стали разом досліджувати острів. Він дав мені об’єктив 300 мм для зйомки диких тварин, а сам в той час почав застосовувати мануальні лінзи. Так в його жанрі з’явився «тонкий світ»…
В день відкриття виставки звучали спогади людей, які перебувають у щирому сумі, що Сергія Лаврова більше нема з нами.
“Двадцять років співпрацювали, – сказав видавець Олександр Лазутін. Та зізнався. – Мені пощастило в комп’ютері переглядати тисячі його кадрів – для путівників, для книг, які ми робили…
І коли ти вдивляєшся довго-довго в цю красу, мабуть, і сам змінюєшся.
Мені здається, що Сергій багатьох людей навчив дивитися на природу, на явища, на людей, на місто – своїми очима. І у цьому погляді значно більше, ніж звичайно бачить людина.
Сергій завжди шукав сутність. Він не просто знімав Хортицю. він шукав Хортицю справжню, запредєльну, первісну. Таку, якою вона була за народження Всесвіту…
Він шукав велике явище. Та він шукав і поезію в найменшому – у краплі роси, у павутинці, у найменшій точці кадру. І він це знаходив”, – розповів Олександр.
Голова Запорізького фотоклубу Олег Бурбовський, сумуючи про втрату співця нашого краю, згадав, як сорок років тому, у 1986 році Сергій Лавров до цього творчого об’єднання: “і з того часу вся його творча діяльність пройшла разом з нами”.
Його запрошували, залучали у всі сфери творчого життя міста – це було й охопити важко.
Та роботи Сергія завжди відрізнялися надзвичайним баченням: “Він бачив. Бачив місто, людей. Ми створювали книги, фотоальбоми районів Запоріжжя. Він незвичайні ракурси знаходив у старовинних будівлях нашого краю, вмів передати перші плани, гру природи… Як красиво працював його ширококутний об’єктив! Як він оспівував Хортицю, як він її любив!”
«Віковічна Хортиця» – це відомий фотоальбом 2008/2009 років та цикл робіт Сергія Лаврова, присвячений острову Хортиця.
Творчість Сергія була мала підтримку та розуміння в родині. Саме тому квіти Наталі Лавровій приніс фотожурналіст Дмитро Смольєнко, який вдячний своєму вчителю.
“Та… без вас би нічого не сталося, – сказав він пані Наталі. – Все, що він передав нам, це завдяки вам”.
Посміхнувшись, муза Сергія Лаврова нагадала його девіз: фотографувати серцем.
“Тож, всі його картини передають стан його серця…”
Завітайте у Фотоклуб, вдивіться у кожну масштабну фотокартину та кожен увічнений Сергієм Лавровим мікросвіт.
Тут бачиш й майстра в роботі, й те, що ось-ось ніби з’явиться в його об’єктиві.
ЩО ВІН БАЧИВ.
Виставка триватиме до 17 вересня.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
Сообщение Вистaвка фотoкартин Сepгія Лaврова: “Він вчив нас бачити” появились сначала на Газета МИГ.