“У прифронтовому місті це не дуже просто, але точно можливо”, – сказала, коментуючи проведення цьогорічного «Читай форуму» директорка Запорізького департаменту культури та туризму Катерина Прокоф’єва.
І Запоріжжя останніми вихідними літа підтримало свою роль у мистецькому просторі нашої країни. Одночасно літературні події відбувалися в Харкові (деякі гості форуму встигли й туди потрапити), а у Львові презентовано симфонію Івана Остаповича…
Велике коло шанувальників має у нашому місті Тамара Горіха-Зерня – українська письменниця, волонтерка та лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року.
Любов до неї почалася з презентації на одній з Книжкових толок у Запоріжжі її першого твору у 2019-му. Дебютний роман «Доця» – про події на сході України у 2014 році, відзначений як книга року BBC та Шевченківською премією. Наразі авторка має продовження літературної діяльності, романи «Принцип втручання» та «Шептуха» також були представлені на столиках видавництва «Білка». Та ті, хто ще не має, хотіли прочитати саме «Доцю» та отримати автограф авторки.
Пані Тамара розповіла, як в її житті сталося письменництво: “бо реальність і вигадка абсолютно змішувалися в моїй голові”.
А зрозумівши себе, вона сіла писати усвідомлено: “Кожен день я сідала і писала цю книгу, доводячи її від початку до кінця. Тільки тому, що я вважала, що це потрібно зробити. А не тому, що в мене раптом виникла амбіція письменниці.
Я уявлення не мала, що письменники такі публічні люди, що вони так багато їздять, постійно спілкуються, що… Я цього всього не знала. Це для мене став сюрпризом вже потім після видання книги.
А до того я була впевнена, що моя робота закінчиться на тому, що я віддам рукопис у видавництво і скажу, що я цю справу зробила.
А в процесі з’ясувалося, що мені подобається писати, що мені подобається частину тих історій, які досі в моїй голові з’являються і розважають мене, мені подобається ці історії викладати на папір і потім дивитися, як їх читають інші люди і обговорювати”.
З посміхом нагадала діалог із Іриною Білоцерковською (саме в її видавництві «Білка» виходять її книги): “Ір, у мене така підозра, що усі люди перед сном із своєї голови виймають вигадані фільми, а потім вночі їх дивляться”. – “Не всі люди так роблять” – “Отакої, а, може, й усі”.
Про історії на межі уяви та реальності
“Тамара Горіха-Зерня як магніт – притягує на свою орбіту простими цікавими розповідями. І закохує)) Смілива, працьовита, енергійна, людяна. І безмежно талановита”, – написала Людмила Волох після зустрічі з письменницею.
І сама пані Тамара розчулена: “Яка сьогодні тепла зустріч була у Запоріжжі. Як людям хочеться виговоритися, як важливо бути почутими і проговорити те, що на душі. Скільки світла, бачили б ви, скільки світла… У мене стільки подарунків з собою, стільки всього, зробленого власними руками жінок, стільки солодощів…
І це відчуття, коли по периметру зали стоять ятки, посередині сцена і стільці для глядачів. Як завжди на таких відкритих майданчиках хтось слухає спікера, а решта займаються своїми справами, купують книги, ніхто нікому не заважає.
А потім голоси по периметру затихають, і ось за якийсь час слухають усі, навіть продавці.
Тому що люди ставили дуже важливі запитання, на які я відповідала у міру свого розуміння”.
– Чого бракує нашій сучасній українській літературі, яких книг і тем?
– Нічого не бракує, у нас живий, бурхливий літературний процес, ми всі молодці і приклад для інших країн. Єдине, можемо тільки сподіватися, що люди на війні, які зараз не мають часу писати, зможуть це зробити пізніше. Вони у буквальному сенсі захищають свого читача. А ми, зі свого боку, тримаємо для них місце і формуємо ринок і попит, щоб їм було до кого повернутися.
– Як залучити сучасних дітей до читання?
– Змусити? Ніяк. Ви бачили наших дітей? Їх неможливо ні до чого змусити. Тільки писати і видавати якомога більше цікавих книжок.
– Є таке враження, що багато українських письменників, мовознавців, авторів в цей критичний момент воюють, перебувають на фронті. А ми навіть в часи відносної свободи лінуємось читати, часто ігноруємо наявність своїх письменників.
– У мене склалося враження, що нам бракує українських романів про нашу сучасну війну. Нам бракує романів про війну взагалі.
Кожна історія безцінна. От, наприклад, Був у моєму житті хлопець, який сидів зі мною за однією партою і з яким ми дуже дружили. Це Максим Буткевич, правозахисник, військовий, колишній полонений російських правоохоронних органів, який наразі допомагає визволяти наших людей із полону.
Щодо відмови у 1990-ті від своєчасної українізації освіти
– Те, що в незалежній Україні не була забезпечена повністю україномовна освіта від початкової школи до вишу, вважаю абсолютно свідомим злочином і диверсією, яку за наслідками і впливом на нашу реальність можна порівняти з тим, як Хрущов віддав ядерну зброю, і як завів сюди російську православну церкву.
Відмова від українізації освіти – така сама міна підривної дії, закладена під нашу незалежність. Така сама, як і те, що віддали гроші Ощадбанку, як всі збереження українців вивезли, залишивши незалежну Україну ще на старті з величезними боргами, з колосальними непідйомними переданими активами.
Це було абсолютно свідомо зроблено.
Тому що держава не може впливати на те, якою мовою говорять люди на вулиці і говорять в сім’ях. Але вона абсолютно точно зобов’язана впливати на те, якою мовою говорять державні службовці і бюджетники, які отримують зарплату з державного бюджету.
І зробити українські підручники для всіх шкіл можна було. І налагодити процес викладання українською мовою в усіх школах.
Бо інакше траплялося таке, як-от, у 2014 році, реальний хлопець з Горлівки, ровесник Незалежності, слухає мене і каже: “Боже, як красиво ви говорите. Я ничего не понимаю, но це так красиво українською”. Я питаю: “А що, ви ніколи не чули, як говорять українською?” – “Ні”. – “Та ви ж ходили до школи, у вас же освіта є”. – “Ні, – каже, – у нас все російською”.
То що це, якщо не свідомий злочин перед нашими людьми?
росія доклала безліч зусиль, щоб позбавити українців гордості за себе, позбавити тяглості, пам’яті, спадку. Вони знищували наші архіви, стирали нашу історію, дискретували наших людей…
Це не тільки з Україною трапилося.
Мені донька розповідала історію, як хлопець в Ірландії щодня дзвонить у місцеві кафе і говорить гальською ірландською мовою, намагаючись зробити замовлення. Саме місцевою їхньою гальською мовою! І ще жодного разу люди його не зрозуміли. Він кожен день уже багато тижнів викладає цей челендж, і йому так і не вдалося знайти людину, яка в Ірландії говорить старою ірландською мовою.
І донька каже: “Боже, ця нація пережила геноцид по суті”. Так, у них теж був голодомор, відбувалось відчайдушна війна. Але у підсумку є країна Ірландія, але у них немає мови. І що ж у них з мовою відбувається? Як довго протримається така країна, якщо у них немає мови???
“Мене часто запитують, чому люди не переходять на українську, навіть коли нас обстрілюють і бомблять, а вони все одно говорять українською”.
– Так от, для людей, які все життя були російськомовними або так само, як для нас, україномовних людей, бомба сама по собі не приносить в голову знання іншої мови.
Навіть коли тебе обстрілюють, це не відкриває якусь чакру, яка тебе автоматично робить україномовною людиною. Потрібне зусилля для того, щоб заговорити українською мовою.
Та з того, як я спостерігала дорослих людей, які приймали рішення переходити на українську мову, таких дуже багато.
Перші півроку вони говорили дуже важко. Це був стрес, це було болісно. Це ніби постійно в голові працює Google-перекладач. А якщо твоя робота пов’язана із спілкуванням, і ти перекладаєш на іншу мову – тобі важко. Для того, щоб заговорити вільно, потрібен десь рік, можливо. Ну, для кого як.
Для того, щоб почати думати українською і бачити сни українською, потрібен принаймні рік.
І це не питання часу, це шлях. Що ми можемо зробити в цій ситуації? Ми можемо всіма силами підтримувати людей, які стали на цей шлях. Бути терплячими, бути позитивними, не вказувати на помилки, не казати, що ти там неправильно написав, а позитивно і терпляче слухати і відповідати далі українською, розуміючи, що для того, щоб люди заговорили українською, має бути україномовне середовище.
Хто може зробити україномовне середовище?
– Ми. Ті, хто вміє, ті, кому пощастило з дитинства знати українську. Ті, хто знає мову і може підтримати тих, хто тільки починає переходити.
Але вину в тому, що люди говорять російською, покласти на радянську історію, на радянську владу, на росію, на російську пропаганду, і на проросійську владу, яка зробила все можливе для того, щоб в Україні заговорили російською.
Щодо того, чи це пов’язано з війною і яким чином війна пов’язана з мовним питанням – це різні речі, які йдуть паралельними курсами. Війна пов’язана з тим, що росія послідовно, багато десятиліть і століть, намагається вбивати, асимілювати і знищувати Україну. Це їхня ідея фікс, яка передається з покоління в покоління.
Ненависть до українців, заздрість до нашого побуту, до нашого життя, до наших манер і до нашої зовнішності, до всього абсолютно. Це їхній глибоко вкорінений комплекс неповноцінності і їхнє несамовите бажання нас знищити.
Різні причини є, але ці злі люди атакують Україну, щоразу обираючи момент, коли їм здається, що Україна слабша і лишається буквально крок два для того, щоб її здолати.
Це повторюється з певною періодичністю, і ми з вами розуміємо, що це питання буде знято з порядку денного тільки тоді, коли росія як імперія не існуватиме.
Про те, якою ціною ми втримали українську книгу
Підсумком спілкування під час форуму можуть стати слова Ірини Білоцерковської: “…Я не думаю, що хтось з наших нащадків зрозуміє, якою ціною ми втримали українську книгу, бо кожний має свою особисту історію, яка повʼязана з цим. І кожна наша історія є частиною вашої, бо саме до вас ми деремось крізь тривоги, обстріли, блекаути.
Дякую всім, хто читає та купує, завдяки вам ми можемо створювати сучасну українську літературу!”
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та учасників події
* За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією
Сообщение Як зробити, щоб cни дo тебе пpиходили мoвoю появились сначала на Газета МИГ.