П’ятнадцять років тому у Запоріжжі прощалися з Іриною Миколаївною Ласкою.
Я пам’ятаю, як чи не кожен художник у місті хотів, щоб вона сказала про нього своє слово. Вона була у цьому досконала й неповторна. Мала для цього освіту львівську філологічну й пітерську – мистецтвознавчу. Та мала свій неповторний, глибокий та уважний стиль – вміла зазирнути у творчу душу.
“Співчуваю художникам, – говорила мені вона. – Дав Бога талант, і живи з ним…”
Скільки мистецьких доль, відповідних цьому філософському вислову, вона зрозуміла, створила й зафіксувала у прес-релізах численних виставок, презентувала у натхненних промовах…
Ірина Миколаївна Ласка почала працювати в Запорізькому художньому музеї восьмого вересня 1972 році і безперервно була тут все життя, до восьмого вересня 2011 року.
Наш з нею творчий зв’язок розпочався з роботи у редакції «МИГ» по выходным», де я набирала, а вона невтомно продовжувала редагувати написані вздовж та поперек на папері її мистецтвознавчі тексти.
У 2008-му вона без можливості заперечити запросила на розмову із Григорієм Соколенком. “Хапайте диктофон та приходьте, це треба зробити, це наш перший директор…”
І художник ввів мене у джерело імен, які потім допомогли сформувати ширше бачення справжньої української культури.
З того спілкування кристалізувалася виставка пам’яті художників кола Михайла Бойчука – у 2017-му, каталогізація та опис робіт співробітниками музею, запрошення до Київського Арсеналу…
У 2008-му Ірина Миколаївна надала мистецтвознавчої основи приватному музею, присвяченому творчості братів Бурлаїв.
Вона була різноманітна та неупереджена у всіх можливих проявах мистецтва.
Вдячна їй за щасливі мандри містом: “Ми давно не були у галереях. Сьогодні після роботи вирушаємо…”
І ми вирушали: від Artzebs до галереї Юрія Баранніка, в Art L… та й в художній салон.
Наша єдина з нею розмова, коли вона вирішила розповісти саме про себе, про власну родину, залишилася незаписаною.
Ірина Миколаївна Ласка народилася в лемківському селі Устя Руське (нині – Усьце-Ґорлицьке, пол. Uście Gorlickie) – на півдні сучасної Польщі, в Малопольському воєводстві.
Тут я побувала у грудні 2024 року.
Знаючи, куди я їду, я написала доньці Ірини Миколаївни, Марті. відіслала й фото: “Були сьогодні у лемківській церкві. Святої Параскеви, у Квятоні”. Її інтер’єр з іконостасом, настінними розписами, іконами й хоругвами зберігся дуже добре.
Ця церква – одна з тих пам’яток дерев’яного зодчества Лемківщини, що входять до спадщини ЮНЕСКО. Після примусового переселення лемків тарновський єпископ наказав римо-католицьким священникам взяти під опіку покинуті греко-католицькі храми, зберігши їхній первинний вигляд і традиційне убранство без жодних змін. І наразі тут лежать на полиці речі, які б втішили Ірину Миколаївну: альбом наївного маляра Никифора з Криниці, кулінарні видання про лемківську кухню, історичні монографії…
Село, де вона народилася та звідки у 1947 році назавжди була вимушена виїхати її родина – у дев’яти кілометрах, поруч.
Я думала, що її бачила моя старша подруга, коли була дитиною.
Я думала, про те, що вона її згадувала.
А зараз, у день її пам’яті, прочитала, що квятонська церква деякий час після виселень, стояла пустою – поки її не перейняла римо-католицька парафія в селі Устя (організована в 1951 році).
Устя – то рідне село Ірини Миколаївни Ласки, в якому вона народилася 17 серпня 1939 року.
Сьогодні у моїй душі ніби звучать дзвони – як вдячна пам’ять про Людину, яка служила Мистецтву, Музею, любила творчість та життя.
Інеса АТАМАНЧУК, фото з архіву авторки та сторінки https://nasze-slowo.pl/kvyaton-etalon-krasi-lemkivskoї-czerkovnoї-arhitekturi/
Сообщение Музейний шлях розпочався восьмого вересня 1972-го, й обірвався у цей день, у 2011-му появились сначала на Газета МИГ.