Історія трапляється з кожним і мало не щодня. Бо це похід до магазину. Нібі за насущними потребами, а насправді, за емоціями, які ми не надто контролюємо.
Так колись ми з подругою ходили до найбільшого в Запоріжжі супермаркету, світла йому пам’ять, щоб обійматися з іграшками. Ну, по-перше, у нас не було таких у дитинстві. А по-друге, діти поїхали – заміж, вчитися, працювати… А ми скучили за ними.
Наразі, скоріше, ми йдемо до супермаркету наче в ліс по гриби – шукаємо знижок, таких собі дарунків до гаманця. Хтось, бува, йде поспілкуватися. А хтось – посваритися… Чи довести свою значущість. Ну, наприклад, на касі.
З такими думками я живу вже більше тижня – після повернення на запорізьку сцену форум-театру , яким опікується Лариса Головко. Вона – практичний психолог, джокерка Театру змін, практикиня спільноти джокерок України.
Театр «Я тебе чую» працює з 2017 року, і вистави бачили не тільки у Запоріжжі, встиг театр побувати в Бахмуті й у Маріуполі – ще до повномасштабної війни.
На сторінках та на сайті нашої газети були матеріали про вистави в рідній для Лариси бібліотеці для юнацтва. Бібліотеку також втрачено (написалося – Страчено, авт.) для запорізької спільноти, та не через російські обстріли, а через так звану оптимізацію бібліотечної системи міста.
Тож, наразі виставу прийняв у себе Молодіжний центр Запоріжжя, вдячні йому щиро за таку гостинність (там, на Фанатській, 11і, відбувається багато корисних подій, тож, звертаймо увагу на https://web.telegram.org/k/#@molcenterzp зокрема).
І на виставі глядачі опинилися в супермаркеті, бо вистава й назву має «Магазин».
“Про цю виставу ми довго думали… – розповіла пані Лариса. – Вона достатньо метафорична. Ви побачите на сцені покупців, ніби працює й каса… Та це алегорія нашого щоденного буття”.
Лариса запрошує до своєї спільноти – в театрі можуть грати всі бажаючі. А ще форум-театр «Я тебе чую» завжди відгукується на запрошення зіграти свої вистави – аби був простір, який це дозволяє. Музика (її модерувала пані Лариса), костюми, актори – у форум-театру все своє.
Розпочинаючи виставу, присутні мають тричі сплеснути в долоні. І голосно промовити: «Один, два, три, дія!».
Так і розпочався «Магазин».
Пакет? Картка? Фішки?
Актриси форум-театру такі яскраві, що ситуація, яка ніби й повторюється, виглядає серіалом.
До каси підходить покупець з товаром.
– Пакет треба? Картка є? Фішки збираєте? Інші гроші маєте? – та виявилося, що пані з незначною покупкою простягає касирці 500 гривень. На касі нема чим дати решту.
І ситуація, яка для когось стає купівлею булочки для перекусу, стає для жінки за касовим апаратом задачкою, яку треба вирішувати в різних варіаціях десятки разів за день.
А відвідувачки які різні!
– Інших грошей немає, оце банкомат видав по 500 гривень пенсію, і більше нема нічого.
– Охорона, розмін!
– Та що там так довго? Відкрийте ще одну касу, я поспішаю.
– Ви серйозно? За пачку печива 500?
– Ну, я не спеціально.
– Таке відчуття, що ви над нами приколюєтесь. Я вам що, банкомат чи якийсь обмінник?
– Та я не спеціально.
– Звичайно, ото приходите з крупними купюрами зранку.
І тут покупця накриває:
– Та що це за магазин такий? Людей в черзі понабирали! Стоїмо зранку!
А тут ще наступна пані, кинувши продукти на касі, згадує, що вона ще щось забулася взяти…
– Ой, я зараз, зараз, я швидко, швидко.
– Жіночко, ви тут або не тут? Куди ви біжите???
І знову:
– Добрий день. Картка є? Фішки збираєте?
– Жіночко, а з собаками тут не можна.
– Та дівчатка, ви тільки подивіться, яка у мене гарна собачка. Вона в мене така розумна! Така розумна, все-все розуміє. Дивіться, як гарна. Ми ж її не покинули, ми ж її зі собою забрали. Ми візьмемо у вас оцей корм, тільки скажіть, чи можна нам одну штучку дати собачці спробувати? Ну, щоб вона скуштувала. Бо вона у нас нічого не їстиме, якщо їй не сподобається.
– Так не можна, у нас так не дозволяють, – касирка не дає розкрити пакет собачого корму.
– Ой, та ладно. Їй буквально треба одну штучку, щоб зрозуміти, чи їстиме. Бо якщо ні, то ми не будемо брати цей пакетик. Ні?
– Ні. Жіночко, це ж магазин, а не якась… дегустація для тварин!
– Та я ж нормально питаю. Я ж тільки хочу спробувати цей маленький шматочок…
Черга:
– Та відпустіть її вже швидше.
І знову:
– Картка є? Пакет вам потрібен?..
– І картка є. І пакет нам потрібний хороший, великий, міцний. Не такий. Треба, щоб він не порвався.
– Та може ще вам окрему касу відкрити з пакетами???
– Та я ж нормально питаю. Я хочу зрозуміти, щоб потім він не порвався.
І так цілий день:
– Добрий день, пакет треба? Картка є?
– Ой. Я думала, що грошей вистачить. Трошки не вистачає.
Ох…
З черги, втрачаючи терпець:
– Ну і давайте я вам дам 20 гривень.
– Дякую, я віддам. Дякую.
– Та не треба, Нічого страшного, буває.
І тут звучить фраза, підслухана авторкою Ларисою Головко в черзі на маршрутку, коли забувши дома гаманець, хтось не міг заплатити, та йому назбирали (не бачила я ще такого, – авт.).
І побачивши це, водій сказав:
– Це жесть. Колективна економіка якась… Може, ми тут касу взаємодопомоги відкриємо.
***
Так, взаємодопомога треба. Та для людини на касі це випробування на витривалість. Тим більш, що на таку роботу йдуть часто жінки, які виїхали з окупованих територій, які втратили там і майно, і житло. Намагаються вижити, оплатити житло в іншому місті. “Ох, як мене все це задавило. Дихнути ніколи. То з собаками, то зранку з тисячами, то з якимось претензіями. Ніби ми щось всім винні”.
То хто винний, і як вийти з десятків подібних ситуацій?
Форум-театр і покликаний дати учасникам можливість спробувати різні варіанти розв’язання проблем на сцені, у нейтральному просторі, перш ніж застосовувати їх у реальному житті.
Сідай за касу – і пропонуй рішення
Тож, через кілька хвилин після завершення вистави (вона, до речі, була доповнена енергійною музикою, відповідною кожній ситуації), я неочікувано опинилася за касовим апаратом. Хочеш допомогти – спробуй!
І в ситуації, коли пані прийшла на касу з купюрою, з якої неможливо було дати їй здачу, я спробувала пошукати допомоги різними способами. І на сусідній касі – нема! І у наступного покупця – ні! “Спитайте в охоронця, раптом у нього є”, – поміч залу. Знайшлося, обійшлося, хоча часу забрало немало.
Та я чесно зізналася пані Ларисі, яка вела нашу виставу, що я не впевнена, що зможу бути такою ж уважною 12 годин робочої зміни…
І більш доречний та зважений варіант поведінки запропонувала інша молода пані із залу.
Не міняючи спокійного виразу обличчя та голосу, вона відмовила покупцю з 500-ма гривнями, бо справді, не може зібрати решту від ціни пачки печива. В жодні суперечки вона не вступала, відмовляючи та не розширюючи до сварки діалог.
І так можна. І так легше.
Бо якщо за кожну ситуацію брати відповідальність, сил не виставить ані на роботу, ані на власне життя.
То на роботі поводимося тільки в межах норм професійної відповідальності.
А в житті, впевнена, енергообмін потрібен. В родині, в дружбі, в любові.
Може, й про це буда вистава форум-театру «Я тебе чую»?
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
Сообщение Пакет? Картка? Фішки? – як відмовити, не посварившись в «Магазині» життя появились сначала на Газета МИГ.