Працювати з людьми, травмованими війною, завжди непросто. Коли ж громадські діячі роблять це безперервно протягом кількох років, причому з максимально можливою ефективністю, неможливо не писати про їхню роботу знову і знову.
Нещодавно завершився проєкт «Простір підтримки жінок ветеранської спільноти», який з 1 січня по 1 вересня 2026 року впроваджувала Громадська організація «УкрПростір» за технічної підтримки ООН Жінки та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). Зараз проєкт продовжується, але власним коштом організації. І не тільки).
Нагадаємо, що ГО «УкрПростір» працює у Запорізькій області з 2008 року. Після початку повномасштабного вторгнення команда передавала медикаменти жителям окупованих територій, допомагала переселенцям, а від другої половини 2022 року реалізувала кілька проєктів зі створення і налагодження ефективної роботи безпечних просторів для жінок і дівчат. У цих проєктах людей послідовно супроводжували фахівці, надаючи різноманітну підтримку – від психологічної стабілізації до здобуття фінансової незалежності.
«УкрПростір» усі проєкти будує за одним принципом: спочатку дослідження — потім впровадження. За виявленими дійсними потребами. Тому проєкти й демонструють високу ефективність.
Зокрема, коли у межах двох програм 2024-2025 років організація надала 139 грантів (89 — на започаткування або розвиток бізнесу, ще 50 — на навчання), 100 % грантерок, які самостійно обґрунтували і сформулювали свою мотивацію, — пройшли навчання й отримали сертифікати. А в області з’явилися кав’ярні, крафтові виробництва різноманітних смаколиків та свічок, вальдорфська школа, іпоцентр, клінінгові компанії та інші невеликі бізнеси.
Паралельно минулого року «УкрПростір» реалізував ініціативу з вивчення потреб жінок ветеранської спільноти — ветеранок, жінок із сімей ветеранів та загиблих захисників — за принципом «нічого для нас без нас». І з’ясувалося, зокрема, що жінки ветеранської спільноти через стигму в суспільстві ізолюються, але мають велику потребу в комунікації між рівними. Саме з цього запиту виріс проєкт «Простір підтримки жінок ветеранської спільноти». Про його особливості «МИГ» розпитав координаторку, директорку «УкрПростору», експертку з діалогу, медіації, управління конфліктами та миробудування Наталю Селюкову.
ЧОТИРИ ОПОРИ МОСТУ ДО ЖИТТЯ
Пані Наталя розповіла, що проєкт охопив спільноту, яка складалася з багатьох категорій: жінок-ветеранок, жінок (матерів, дружин, доньок, сестер) із родин загиблих захисників, безвісти зниклих, військовополонених, діючих військових та ветеранів. За кожною з них стояла інша травма та інший запит.
За звичаєм, перед стартом провели фокус-групи по цих категоріях і з’ясовували, у якому вигляді людям потрібна підтримка і чому вони не йдуть туди, де її вже надають. Це дослідження стало основою моделі простору спільноти, яка складається з чотирьох компонентів. Вони всі взаємопов’язані і один без одного б не спрацювали.
Ліс, коні, ритми і фарби: як шукати ресурси без слів
Першим компонентом стала психологічна підтримка. Розпочали з чотирьох п’ятиденних ретритів — окремо для жінок-ветеранок, для жінок із родин безвісти зниклих, для родин військовополонених та для родин ветеранів і діючих військових. Вони відбулися у селі Маньківці Черкаської області, що стоїть серед лісу, а в комплексі відпочинку наявне чудове СПА. Тож пів дня відводилося на психологічні групові консультації різних форматів, а пів дня жінки мали змогу просто відпочити, помилуватися чудовою природою, поплавати в басейні, відвідати в сауну й отримати індивідуальні консультації.
«Жінки могли їхати з дітьми — це навіть не обговорювалось, бо ми практикуємо гендерно-інклюзивний підхід і не можемо не врахувати дітей. При цьому під кожний ретрит складалась абсолютно різна програма, бо кожна з цих груп потребує зовсім різних підходів.
Ми чітко розуміли: за п’ять днів травму не подолаєш. Її можна лише розворушити і залишити людину наодинці з цим — а таке робити точно не можна. Тому для жінок із родин безвісти зниклих і військовополонених ретрит був про пошук ресурсу: що мені потрібно, де я можу взяти сили, щоб продовжувати жити?
Група жінок з родин безвісти зниклих була найбільш складною – невизначена втрата є найболючішою… Мали болісний випадок: одна з учасниць прямо під час ретриту отримала повідомлення про ідентифікацію ДНК… що її рідна людина вже не серед безвісти зниклих, а серед загиблих… Важливо, що поряд була психологиня і жінки з цієї самої групи, які могли її підтримати», – розповідає пані Наталя.
Для жінок-ветеранок і жінок з родин ветеранів та діючих військових застосовували коучинговий підхід (коли людина не отримує готових порад чи вказівок від експерта, а знаходить власні рішення завдяки партнерському діалогу та правильним запитанням – авт.), бо і за дослідженням, і в ході роботи з’ясували, що в обох групах є втрата власного «я».
«Коли ми не відчуваємо себе, ми не можемо ані допомогти іншим, ані допомогти собі. Через коучинг ми заходили саме в цей вимір.
Загалом ретрити стали і відправною точкою для залучення жінок безпосередньо до нашого простору», — каже Наталя Селюкова.
У самому просторі відбувалися групові та індивідуальні психологічні консультації. Входом були саме групові консультації. Адже для багатьох жінок це був перший досвід роботи з психологом. І через спільні заходи вже формувалась довіра до психолога як до фахівця і зникав страх ділитися з іншими своїм болем. Потім вже звертались за індивідуальними консультаціями. Їх провели у два з половиною рази більше від запланованого, бо людям треба було проговорити і свою особисту історію. А от сімейні консультації, які планувалися, виходячи з дослідження, не зайшли.
«Над цим треба ще попрацювати. Сімейні психологічні консультації відбуваються за згодою двох сторін — не можна притягнути людину на аркані. Тому потрібно проводити додаткові заходи для чоловіків, для дітей і для підлітків від 14 років, щоб вони могли налагодити відносини з дружинами, матерями», – пояснює пані Наталя.
Групові психологічні консультації проводились в різних форматах. Що зайшло «на ура» – це іпотерапія. Настільки, що дві жінки після занять стали їздити до іпоцентру «НіКо» (розвиток якого був підтриманий «УкрПростором» в рамках одного із попередніх проєктів – авт.) самостійно.
Ідеальним форматом для «входу» до простору виявилися музикотерапія і ритмотерапія, які знімають напругу, а також арттерапія й нейрографіка, які дали можливість пропрацювати свої болі без проговорювання вголос. Ефективним інструментом стала і фототерапія.
У психологічному блоці закладалася основа для подальшої роботи.
«Групові психологічні консультації починають створювати певну спільноту: формується довіра, коли кожен висловлюється і може почути інших без засудження. І це основне», ؘ – говорить Наталя Селюкова.
В учасниць ніхто нічого не вимагав: ні говорити, ні малювати. Були такі, хто просто сидів мовчки. Місяцями. Як пояснювала одна жінка: «Я відчуваю, що мені потрібно тут бути, але зараз у мене недостатньо ресурсу». Потім, коли її стан змінився, — включилася.
Рівний рівному: як передача досвіду будує спільноту
Другим блоком моделі простору стало створення спільноти і згуртування. Тут теж дотримувались логіки поступової вибудови довіри. Зокрема, через творчі майстер-класи: це і психологічне розвантаження через дрібну моторику, і реальна взаємодія між жінками. Але найбільшого ефекту досягли «шведські гуртки»: формат, де самі учасниці виявляли ініціативу і проводили заняття для інших. Поступово сформувалась група активісток, які почали ділитися своїми знаннями — і дивлячись на них, інші відчули бажання чимось поділитися. Одна з учасниць розповіла, що спеціально шукала в YouTube майстер-клас, бо теж захотіла щось провести.
Це передача знань рівного рівному. Жінки бачать, що вони теж можуть. Це і додатковий досвід — вчити інших і намагатися бути зрозумілим. І це самопроявленість: я вмію, я можу, я тут серед своїх і можу показати, що я вмію.
— підкреслює Наталя Селюкова.
«Шведські гуртки» зайшли на ура, і їх у нас було дуже багато — якщо не помиляюсь, 74 заходи. Абсолютно різні, переважна більшість пов’язана з творчістю.
З ними пов’язано багато приємних моментів. Наприклад, одна жінка каже: «Я після гуртка приходжу кожного разу додому і показую чоловіку, що я змогла зробити. Він дивується, хвалить мене, і у нас з’явились додаткові теми для розмов». Це вже не тільки про горе, а й про те, що є зараз.
Я згадую перші дні… Реально було страшно: стільки болю, стільки горя, стільки напруги, кожна жінка сама по собі, дуже напружена атмосфера… Але сьогодні вони між собою спілкуються. Для мене найбільш зворушливо, що вони спілкуються і поза простором, обмінюються інформацією, приходять і обіймаються. Важко сказати, що вони вже «на позитиві», бо людина з втратою — це не про позитив, але вони приходять з життям. Вони живуть».
Будь-якому насильству – нульова толерантність
Ще один блок був спрямований на протидію гендерно зумовленому та домашньому насильству. Це тема, про яку намагаються не говорити публічно, але вона дуже актуальна. І до війни була, а зараз ще більше загострилася.
На інформаційних сесіях фахівці та експерти «УкрПростору» спрямовували увагу на те, як розпізнати будь-які прояви насильства на самому початку, побачити причинно-наслідкові зв’язки і зрозуміти, як цього не допустити.
«Жінки знають контакти, куди звернутися, знають алгоритми дій, розуміють, що це точно не треба терпіти, і формують нульову толерантність до будь-якого прояву насильства. І вже спостерігаєш, як вони починають відстоювати власні кордони.
Тобто створення спільноти, психологічна підтримка і протидія насильству йдуть по одній лінії — протидіяти насильству, в тому числі, можна тоді, коли у тебе є підтримка. При більш-менш стабільному психологічному стані вже можливі якісь дії»,
– переконана пані Наталя.
Впевненість плюс підтримка: формула успішної адвокації
Четвертий блок був присвячений адвокації. Кожен у будь-яких умовах має вміти відстоювати свої права, а жінкам з ветеранської спільноти є що відстоювати. Основним напрямком було створення адвокаційних кампаній, але велику увагу у просторі приділяли і тому, як вирішувати особисті питання. Багато говорили про інструменти локальної демократії: звернення, петиції, запити на інформацію, нагадували, що жоден документ не віддаємо без розписок, все подаємо тільки в письмовому вигляді.
«За результатами тренінгів жінки самостійно, без нашого втручання провели сім адвокаційних дій. Це були і звернення до міськради, і долучення до надання рекомендацій до відповідного законопроєкту, і листи до прокуратури, і навіть лист до Папи Римського щодо звільнення військовополонених.
Адвокація може працювати лише тоді, коли жінка впевнена в своїх силах і відчуває підтримку інших».
Цікаво, що на заняття з адвокації відвідували й чоловіки-ветерани (жінок спочатку спитали, чи вони не проти, і вони не заперечували).
«Для ветеранів проводиться багато різних заходів, але адвокації чомусь не вчать. Це прогалина», — констатує Наталя Селюкова.
ЗАПОРІЖЖЯ-ЛЮЦЕРНА: ОДНА МОДЕЛЬ НА ДВОХ ЛОКАЦІЯХ
Проєкт працював у двох локаціях: у Запоріжжі та в селі Люцерна Михайлівської сільської громади. Люцерну обрали цілеспрямовано.
«У самій Михайлівці є центр, де збираються жінки, а от у Люцерні були слабкі ознаки громадянської активності. Ми якраз і хотіли попрацювати там, де людей потрібно трошки розворушити, де їм потрібна підтримка», — пояснює Наталя Селюкова.
Зустрічі в обох локаціях відбувалися двічі на тиждень. Перед стартом опитали жінок, у які дні та з якого часу їм зручно відвідувати заходи. Пізніше, коли російські літаки, що скидають КАБи на мирних жителів, почали літати як за годинником, графік трохи скоригували — щоб не піддавати додатковій небезпеці учасниць.
Регулярність була однією з вагомих складових проєкту. «Людина знає, що потрібно їхати в простір о такій-то годині. Хочу — не хочу, але якщо хочу — себе зібрала і понесла. Це вибудовування певного графіку життя, яке стабілізує психологічно», — пояснює Наталя Селюкова.
Загалом за сім місяців простори відвідала 241 жінка: 37 — у Люцерні, решта — у Запоріжжі.
У Запоріжжі кістяк склали 15–20 жінок, які відвідували простір майже з першого дня. Та щоразу приходили одна-дві новеньких, яким рекомендували простір знайомі. На «шведські гуртки» регулярно збирається близько 20 учасниць.
Активність у Люцерні була меншою — у цьому не було несподіванки. Люди в сільській місцевості більше звикли довіряти тим, хто живе поруч. З іншого боку, є опасіння, що скажуть люди, тому не готові щось висловлювати на групових консультаціях. Та й до того ще є городи, господарство, якому приділяють багато часу. Але й там сформувався свій кістяк з 10 жінок, які ходили майже на всі заходи протягом семи місяців.
Якщо порівнювати з відвідуваністю у попередніх проєктах, активність була трохи меншою. Цьому є об’єктивні пояснення. Ветеранська спільнота більш закрита. Людям цієї категорії важче довіритись, і звикають вони дуже поступово. Окрім того, серед жіночої ветеранської спільноти багато жінок ВПО. Це додаткові травми, які не сприяють відкритості. Одна справа, коли ти вдома і є близькі люди, які можуть підтримати, інша — коли опиняєшся в зовсім чужому суспільстві, коли порушені всі зв’язки.
«Були й додаткові складнощі, коли в одній родині є і діючий військовий, і загиблий. Тут завдання з зірочкою — пропрацювати, як підтримати людину настільки, щоб вона мала змогу жити для того, хто ще зараз воює, і не втратити при цьому себе».
ЖІНКИ У ФОРМІ: ЕНЕРГЕТИКА, ЯКУ СКЛАДНО ОПИСАТИ СЛОВАМИ
…Жінки-ветеранки до спільних заходів долучалися неохоче. З ними фахівці працювали більше на формування спільноти і через психологічну роботу: декілька заходів з іпотерапією, декілька — з фототерапією, окремий ретрит. Для них ця спільнота відігравала дуже гарну роль. І тут трапився один із найяскравіших результатів проекту: за ініціативою волонтерки Юлії Матвієнко жінки створили кліп — щоб підвищити видимість жінки у війську.
Передісторія така. Ветерани відкрили на Хортиці ветеранський курінь, і запросили лише… чоловіків. Кліп жінок став своєрідною відповіддю. Адже жінки на нашій території воювали здавна. Нарівні з чоловіками, а не просто «підносили ядра до гармати». Й ідея була показати і скіфські часи, і жінок у військовій формі сьогодення.
«Мені була приємна саме ініціативність ветеранок, бо ними все було зроблено від початку до кінця: слова, музика, підбір костюмів, сценарій. Навіть на зйомки збирали жінок-військових і ветеранок самі жінки. Коли знімали кліп, була якась неймовірна енергетика.
Взагалі жінки-ветеранки мене дуже надихають. Спілкуючись з ними під час проєкту, я побачила, які вони щирі, добрі, готові підтримати, і водночас вразливі. Але коли вони вдягають форму — таке відчуття, що вони змінюються моментально. В цивільному це одні люди, у військовій формі — зовсім інші. Не більш войовничі, ні. Вони залишаються тими самими, але мають зовсім інший блиск в очах»,
— розповідає Наталя Селюкова.
Жінки-ветеранки — це добровільниці, які самі зробили свій вибір. Мають безпосереднє відношення до бойових дій і дуже травматичний досвід. Попри це знаходять в собі сили працювати чи вести власну справу. Вони успішні, але я б, мабуть, не сказала про повну інтеграцію. Можливо, треба більше часу. А може, і тому, що ветеранська політика досі переважно спрямована на чоловіків. А в чоловіків і жінок різна психологія, різні способи прояву і різні інструменти адаптації. «Тут треба ще попрацювати. Сподіваюся, ми проведемо ще одне дослідження, щоб зрозуміти, у який спосіб потрібно підходити до інтеграції саме жінок-ветеранок — тих, хто самі обрали цей шлях», — підсумовує пані Наталя.
ТОРТИК. КАВА. ЧИСТИЙ СТІЛ. – «Я В СПІЛЬНОТІ… ЙДЕМО ДАЛІ»
Проєкт офіційно за підтримки донорської структури завершився 1 вересня. Але зустрічі — ні. Вони відбуваються по суботах в обласній бібліотеці, яка за укладеним меморандумом безкоштовно надає приміщення «УкрПростору», який узяв на себе інші оргвитрати.
А було так. За місяць до кінця проєкту організатори спитали в жінок: «Чи це вам потрібно далі?». Усі в один голос сказали: «Так». Більше того: від жінок пішла ініціатива: «Ми готові на майстер-класи матеріали купувати самі. І на каву скидатися».
«Для мене це про важливість проєкту, – говорить Наталя Селюкова. – Я переконана, що людина за те, що їй треба, готова платити. Те, що людина отримує безкоштовно, вона не так цінує — може бути вдячна, але відчуття цінності трохи інше.
І тут важливий момент, за яким ми відстежуємо, наскільки відбувається спільність і згуртованість.
Коли жінки починають приносити до кави якісь смаколики, щоб пригостити інших, — це означає: «Я вже у спільноті». Коли після майстер-класів починають прибирати за собою робочі місця — це говорить про те, що вони відчувають себе як вдома, це їм треба, вони готові повертатися».
На питання «МИГа», чи не збирається «УкрПростір» масштабувати цей проєкт, пані Наталя відповіла зважено: «Я не бачу сенсу відкривати одне й те саме по різних місцях. Модель як така спрацює будь-де. Але на кожній території є свої нюанси — традиція, культура, менталітет. І ми маємо бути переконані, що модель працює саме так, як вона має працювати, з урахуванням цих нюансів. Ми готові ділитися досвідом, навчити координаторів. Але не готові брати на себе відповідальність, якщо у когось не спрацює через те, що не врахували специфіку. Тут основний принцип «не нашкодь».
Замість епілогу
– Ти бачиш і в цих людях, і в жінках з родин, і в самих ветеранках — з одного боку травму, вразливість, а з іншого – неймовірну силу. І ти розумієш, що людина здатна все це винести і залишитися при цьому людиною, не проклинати всіх на світі. Для мене це дуже важливо,
– Наталя СЕЛЮКОВА, координаторка проєкту «Простір підтримки жінок ветеранської спільноти».
Сообщение Простір, де довіру не квапили появились сначала на Газета МИГ.