Здавалося, що кожен в малій залі театру імені Магара відчував себе на сцені. Бо хтось болісно зітхнув, хтось тихо промовив: “Так…”, хтось притискав руки до серця…
А аплодисменти стоячи й квіти, які передавали актрисі Софії Якименко разом із обіймами та обережними рухами біля очей – щоб сльози були непомітними, – це розуміння, що всі, хто навіть не мав досвіду життя в окупації, розуміли, що відчуває героїня Софії Якименко.
«Птах на горищі» за однойменною п’єсою драматурга Олега Михайлова став голосом українських дітей в окупації. Бо це багатоголосся. До голосу запорізького театру приєдналися голоси театрів Львова, Києва, Харкова, Дніпра, Херсона…
Театральна мова різна, сценографія, музика моновистави дають поліфонічне звучання нашого сучасного спротиву. Є лялькова інтерпретація «Птаха на горищі», – згадала про виставу Полтавського театру ляльок режисерка-постановниця запорізької версії Олеся Плохоткіна.
Впевнені, що ця багатоголоса поліфонія має бути почута у світі. Може, варто додати принаймні англійською?
Вистава за п’єсою вже знаного у Запоріжжі драматурга Олега Михайлова (його ляльковий «Жираф Монс» живе у спогадах про гастролі харків’ян та й у книжках, які тепер читають наші діти) піднімає на рівень трагедії проблему викрадення й депортації росією українських дітей.
Ставка на дітей, яких російська пропаганда відриває від рідного українського коріння, щоб «перевиховати» на слухняних виконавців своєї загарбницької ролі – нам зрозуміла. Бо ми живемо на цій землі, родючість якої й топче російський чобіт, і вже не перше століття.
Тому що ми бачили жінок, які везли з нагло окупованих українських міст та сел своїх дітей. Везли у безхатнє життя, маючи за спиною своє житло – зруйноване чи вкрадене. Везли у 2022-му, везли у 2023-му, зрозумівши, що з нашими дітьми робить російська пропаганда змалечку – з дитячого садочку, з радіо, з телевізора, з перефарбованого у червоно-сині кольори сусіда…
Ця головна робота російської влади перефарбовує мізки й дорослих, як мені здавалося, людей. І подруга, яка росла з тобою в одному дворі, раптом запитує з ростовської області: “А зачем вы володьку нашего дразнили?” І це запитання від неї 24 лютого 2022 року спалює в одну мить все тепло дитячої дружби. І намагання бути почутими – рідними та друзями у росії – здимлює. Розмови марні. Перемовини – теж.
І це я згадала під час вистави. І те, якими я бачила дівчат та хлопців з Донеччини, Луганщини, які перебиралися з окупованої території вже з 2014 року… І розуміння цього рішення йшло не тільки через співчуття, а й через повагу.
Ідентичність у способі життя
Мала у подругах (замість втраченої однокласниці, мабуть) жінку з Антрациту. Люда бачила, як танками росіяни давили позиції наших військових у 2014-му, витримала вісім місяців окупації, вислизнула, виїхала на Мелітопольщину, поховала тата-шахтаря… Та плела шкарпетки й килимки для наших військових. Вона присилала, знайшовши мене через редакцію «МИГу», важелезні посилки, які я несла волонтерам нашим – Маші Хабровій, Галі Ткаченко (до речі, у справжньому волонтерстві залишаються ті самі імена)… І писала мені Люда вірші – російською. Бо шкарпетки плела, як вона мені розповідала – слухаючи радіо Шансон… І коли я запитала, звідки оце її, неймовірне у нашій місцевості по-батькові, – Любомирівна – вона сказала, що тато з Івано-Франківщини. Вивезений на роботи, на шахти, й не єдиний такий. Думаю, сотні, тисячі їх було тоді, після… російського загарбання, у 1939-му, й після 1945-го. Бачила такого, хто повернувся додому, і майстром став, рушники удома ткав…
І подумала про силу тої самої ідентичності, про яку стільки мови йде. А вона у справах. У тому, щоб попри безмовність свою українську плести шкарпетки українським хлопцям в окопах.
Килимок я маю на спогад від Люди, подарувала вона його мені. Та поїхала додому, хотіла будинок свій врятувати, зателефонувала звідти: “Я не могу слушать, что тут говорят по телевизору про Украину!” – “Мовчи, Людо, збережи себе”… Та, зрозуміла я згодом – Людмила Любомирівна не змовчала…
Бажання бути собою, яке не зберегти в окупації
Тому такими сильними є слова, які звучать під час вистави «Птах на горищі». Та вибачте мені мою зневіру, – у 2022-му недовго можна було так кричати, наразі – ні.
Тому що… племінниця моєї подруги, яка у серпні 2022-го таки поїхала з рідного міста, та живе тепер в Ірландії – та подруга тої племінниці, зустрілися нещодавно на пересилці, де одну відправили на 15 років до буцергарні, другу на дев’ять. Навіть не за шкарпетки для українських бійців. За наклеп окупантам від таких, яким «володька» рідніший за рідних в Україні, дорожчий за друзів…
Сучасна драматургія – це біль
Героїня Софії Якименко – красива, дотепна не лише за змістом вистави, а й своєю безпосередністю, пластикою, щирістю кожного руху.
У ній збереження ідентичності, яке я хотіла пояснити своїми спогадами, – це бажання попри все – бути!
Бути собою, не зважувати кожне слово (саме з причин самозбереження зважувати, до чого тут толерантність, про це й мова не йде у сучасному водорозділі українського та російського загарбницього буття).
Тому, може, й уособлення цієї влади зроблене на екрані чортячими обличчями найголовніших дієвих осіб сучасної війни – того самого володьки, тої самої лялькової омбудсменки маші.
Тут кричати треба українській владі – збережіть, підтримайте дітей, які тікають з-під окупаційного мороку!
А всьому світу – почуйте голоси наших дітей. Дізнайтеся про обміни не з вуст тих, хто привів за подарунками на Геловін хлопчиків у російській військовій формі, а з вуст тих, хто кричить: ненавиджу вбивць, і маю на це право…
Навесні, влітку й навіть трохи восени 2022 року ми, новокаховчанки в не окупованій, як наше рідне місто, України, переправляли на загарбану Херсонщину ліки – на адресу дитячого будинку в Олешках. Діти отримували потрібне, а разом з ними мали допомогу ті, хто не зміг виїхати з окупації. Дитячий будинок був «врятований» окупантами, вивезений, діти розчинилися в обіймах умовних благодійниць маш… Це джерело допомоги та спілкування пересохло.
Та ми знаємо, що є наші люди на території, яка називається ТОТ, є діти, які хочуть залишатися українцями…
Чому я думаю про виставу мовами світу?
Скажу словами драматурга Олега Михайлова, який написав «Птаха на горищі».
“На мою думку, драматургія – це не ліки, не доктор. Драматургія – це біль. А про сьогоднішній біль найкраще, мабуть, розкажуть люди, які живуть сьогодні”.
***
Після вистави ми створили свої відгуки онлайн.
А є на сторінці театру й такі. Це архів нашого сьогодення.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА та зі сторінки Запорізького академічного обласного театру імені Володимира Магара