Сергій із позивним Моряк ніколи не уявляв себе релігійною людиною. Але один епізод під час російського обстрілу змінив його життя.
Дев’ять років на флоті, робота головним інженером, служба на передовій у майже 57 років і несподіваний шлях до священництва — історію захисника України розповіли у 128 окремій важкій механізованій бригаді «Дике Поле».
Сергій приєднався до 232-го стрілецького батальйону бригади у березні 2022 року. На той момент йому було майже 57 років.
За плечима чоловіка вже був військовий досвід: уперше він служив ще у 1980-х, а згодом дев’ять років провів на флоті.
Після цього працював головним інженером будівельного управління. Тож побратими жартома могли називати його морським вовком, але для військового позивного обрали коротше — Моряк.
У батальйоні з огляду на досвід Сергія призначили сержантом стрілецької роти. Саме на передовій почався його шлях до віри.
«Коли ти на передньому краї під обстрілом, то питання брендових авто й кількості поверхів у будинку відходять на дуже далекий план. Війна дуже змінює пріоритети. Набагато важливішим стає те, що у тебе в душі», — каже Сергій.
Момент, коли скептичне ставлення до релігії змінилося, чоловік пам’ятає досі. Вони перебували в траншеї у лісосмузі разом із побратимом Мішанею — досвідченим розвідником, якого Сергій називає наставником для всього підрозділу.
Бійці почули російський вертоліт, який заходив на бойовий курс, щоб обстріляти позиції вздовж окопу.
«Мішаня каже: “Давай помолимось”. А у мене дев’ять років флоту і тридцять на будівництві — не релігійний лексикон, м’яко кажучи. Тож він почав читати молитву. Єдину. Іншої не знав.
Вертоліт відкрив вогонь, але щось у нього заклинило, бо він не витратив увесь боєзапас і повернув назад. Метрах у тридцяти від нас викосило посадку.
А за кілька хвилин — другий вертоліт. Ми всі зіщулились. Я, мабуть, став як кошенятко розміром. Вертоліт підлітає і весь боєзапас вгатив — метрів триста посадки виніс. Але пішло метрів на тридцять за нами.
А побратим каже: “От бачиш, молитва таки допомогла”. І ніби переключилося щось у мені в той момент», — розповідає Сергій.
Бойова служба Сергія тривала близько двох років. Він виводив бійців поповнення на позиції, а одного разу на зворотному шляху потрапив під сильний обстріл.
«Я там і джейранчиком скакав, і колобком котився, і вужиком повз. Під час цих перегонів зламав ногу в коліні. Ледве вибрався», — згадує військовий.
Після травми Сергій уже не міг повноцінно виконувати обов’язки головного сержанта роти: ця робота вимагала бути поруч із підлеглими на навчаннях і водночас виконувати бойові завдання на передовій.
Йому запропонували стати помічником капелана. Так почався новий етап життя. Сергій вступив до духовної семінарії, отримав дияконське рукоположення, а за рік його висвятили на священика. Згодом він став капеланом батальйону.
У 60 років чоловікові довелося звільнитися з військової служби: після реорганізації бригади його посаду скоротили.
Тепер Сергій служить у храмі в Орлівщині та в лікарні міста Самар. Його служіння не залежить від погоди — дощ, мороз чи спека не стають перешкодою, коли людям потрібна підтримка.
Колись у траншеї поруч із ним молився побратим. Тепер Сергій сам підтримує тих, хто переживає важкі часи.
Він не мріяв стати священиком і не планував такого повороту долі. Але тепер вважає, що допомогти хоча б одній людині — вже достатня причина продовжувати цей шлях.