Шкільна «Історія України» і «Всесвітня історія» десятиліттями існували паралельно — і так само паралельно в учнів складалося уявлення, що Україна і решта світу живуть ніби в різних вимірах. Подолати цей розрив — ключова ідея інтегрованого курсу «Історія: Україна і світ», де українські події не просто перелічуються, а вписані в загальноєвропейський і світовий контекст: хто з ким воював, що і чому відбувалося одночасно, як Україна формувалася як частина великої карти людства.
Один із авторів цього курсу — Дмитро Секиринський, викладач історії Запорізького багатопрофільного ліцею «Перспектива». За плечима — багаторічний стаж освітнього менеджера: очолював міський науково-методичний центр, Хортицький районний відділ освіти, Запорізьке міське управління освіти та науки. І весь цей час вів уроки в ліцеї: кілька годин на тиждень, за власним бажанням, вважаючи, що «хірург, який кидає оперувати, перестає бути хірургом. Так само і в освіті: посада сьогодні є, завтра її немає, а фаховий рівень треба підтримувати».
Дев’ять років тому він остаточно присвятив себе улюбленій справі — викладанню історії у рідному ліцеї «Перспектива» і написанню підручників з інтегрованого курсу історії. Цю працю перервала велика війна. Дмитро Секиринський став на захист України в лавах тероборони. Та нещодавно «МИГ» дізнався, що Дмитро Олександрович продовжує активну освітню діяльність: увійшов до команди викладачів, які організовують курси поглибленої підготовки для обдарованих юних запоріжців, і завершує свою частину роботи над колективним підручником для 10-го класу.
Більшість хлопців перейшли до ЗСУ, я повернувся до школи
Розмова почалася зі зрозумілого питання:
– Дмитре Олександровичу, у лютому 2022 року Ви пішли до війська…
— З початку повномасштабного вторгнення я служив у підрозділах тероборони, що діяли за законом про цивільний захист — це не були суто військові структури. Підрозділи виконували реальну роботу: патрулювання, блокпости, посилені наряди з поліцією. Починали навіть збивати дрони — зі звичайних кулеметів, з невеликим тоді ефектом, але їздили на виїзди. Тероборона брала на себе чимало функцій, що дозволяло звільнити кадрових військових для інших завдань. Її учасники зберігали робочі місця на попередній роботі, де їм продовжували платити зарплату. Тобто я й продовжував бути викладачем в ліцеї «Перспектива», і мені вдавалося дистанційно проводити уроки — зрозуміло, крім перших півроку, з лютого до вересня 2022-го.
Держава, відверто кажучи, не дуже хотіла мати озброєних і мотивованих людей поза межами військової дисципліни, тому підрозділи почали розформовувати. Ми в Запоріжжі трималися довше за інших, але більшість хлопців зрештою перейшли до ЗСУ. Мене не взяли — тоді ще не брали 58-річних. Так у серпні 2025-го я повернувся до школи.
Дитина просто не бачить, що Русь і королівство Каролінгів — це одночасні держави
– …і до написання підручників. Нагадайте, будь ласка, як це починалося?
— До роботи над підручниками я втягнувся вісім років тому: просто самотужки, без нікого написав посібничок для 10-го класу, для вчителів і учнів, який називався «Велика війна революція 1914–1945 років». Це була спроба створити інтегрований курс історії для 10-го класу.
Я його написав, але це була абсолютно кустарщина. Тобто ніхто мені його не замовляв, ніхто його не фінансував, ніхто його не рецензував навіть і не експертував. Я його сам написав, я його сам видав за свої гроші. В Запоріжжі, в видавництві «Просвіта». Наклад там був тисяча примірників. Він трошечки розійшовся Україною, люди купляли і читали.
І коли він розійшовся, то до мене звернувся з пропозицією мій давній товариш і колега, з яким ми колись навчались на історичному факультеті у Запоріжжі, а потім працювали вчителями перших ліцеїв нашого міста — Щупак Ігор Якович, тепер відомий історик та автор низки якісних шкільних підручників.
Ігор Якович займається взагалі проблемами Голокосту, він є директором Інституту Ткума, живе в Дніпрі (хоча запорізький за походженням) і продовжує справу підручникотворення.
На той момент, а це був 2018 рік, він створював колектив для розробки нових програм і написання нових підручників для Нової української школи і запросив мене. Спочатку ми написали підручники окремі — історію України і всесвітню історію для восьмого класу. Це був перший досвід такий. Паралельно я ще написав навчальний посібник «Величні собори України».
А коли вже все це вдалося, далі ми разом з колегами стали просувати ідею запровадження інтегрованого курсу історії і створення підручників для нього. Всі дуже скептично на це дивилися, казали, що на це не буде попиту, нічого з цього не вийде і так далі. Ну, але ми доводили, що навіть видання невеличких накладів дозволить просувати цей напрямок, а він невдовзі стане стратегічним напрямком розвитку історичної освіти. Ідею підтримало керівництво київського видавництва «Оріон», за що я щиро вдячний його директору Олегу Костенко, головному редактору і головній нашій натхненниці Ірині Красуцькій, пані Ірині Руденко і всім працівникам видавництва.
Почали ми працювати разом з чудовими молодими вчителями Наталкою Власовою з Дніпра і Владиславом Кронгаузом з Харкова і під керівництвом Ігоря Щупака створили спочатку абсолютно новаторську програму пропедевтичного курсу «Історія: Україна і світ» для 5–6 класів, а потім написали підручника для 5 класу і успішно його видали.
А от коли шостий клас ми почали писати — почалася війна. Ми навіть не знали, чи будуть підручники взагалі видавати, чи не будуть видавати, чи взагалі ця справа помре. Але держава все ж таки вкладалася в освіту, якісь гроші знайшли на це і видавали підручники.
Я відверто кажу, що в підручнику шостого класу мій внесок найменший. Це переважно робота моїх колег. Це була весна 2022-го року, мені було трошки не до того. Через рік ми написали програму базового курсу «Історія: Україна і світ» для 7–9 класів, при чому навіть у двох варіантах. До колективу авторів долучилися чудові фахівці — Олександр Желіба і Анастасія Посунько. Ми написали підручник для 7 класу, за рік — для 8 класу, в минулому році — для 9-го, все це видано і працює в школах України. Зараз вже затвердили програми для 10–12 класів для профільної школи. Зараз на «фінішній прямій» робота над підручниками для 10-го класу, окремо для історичного профілю і окремо для всіх інших профілів. Сподіваємось, що доведемо курс до 12 класу і буде повна «лінійка».
– Поясніть, будь ласка, на пальцях, що таке інтегрований курс і в чому його особливість? Чому Ви вважаєте, що окреме викладання історії України та світу не працює?
— Поділ на «Історію України» і «Всесвітню історію» — абсолютно штучний, і взятий він із радянського часу, коли засадничими курсами були «Історія СРСР» та «Всесвітня історія». Певна логіка в тому була, аби підкреслити, як тоді казали, величезну різницю між двома світами — капіталістичним та соціалістичним. Коли утворилась незалежна Україна, поділ зберігся за інерцією — просто «СРСР» замінили «Україною». На початку 1990-х це ще мало певний сенс, бо держава проходила етап становлення. Але вже наприкінці 1990-х я почав говорити про необхідність інтеграції.
Бо цей поділ дуже спотворює картину історичного процесу і само вивчення історії. Подивіться: самі назви предметів «Всесвітня історія» і «Історія України» ніби підкреслюють, що Україна не є частиною світу. Але ж це не так! Не було сталої державності, але були очевидні зв’язки з Польщею, Угорщиною, Туреччиною, Румунією, росією. І якщо ми ці зв’язки не будемо бачити, ми нічого не зрозуміємо в історії України, бо дуже багато чого в її історії було породжено саме цими зв’язками. Були взаємовпливи. Не тільки на нас впливали, ми теж впливали. І якщо цього не розуміти, то цілісного бачення історії не буде.
Є і суто технічна проблема: теми з двох курсів не синхронізовані між собою. Скажімо, «Політична роздробленість середньовічної Європи» і «Політична роздробленість Київської Русі» вивчаються в різний час і з різною кількістю годин. Через це дитина просто не бачить, що Русь і королівство Каролінгів — це однотипні, одночасні, ранньосередньовічні держави. Або візьмемо Першу світову війну: вона вивчається двічі — як загальноєвропейська подія і окремо «Перша світова в Україні». На мій погляд, це нонсенс.
– Чула, що інтегрований курс не всім до вподоби…
— Нас часом звинувачують у тому, що ми «розчиняємо» Україну у всесвітній історії, але це не так. Ми не розчиняємо, ми вписуємо в контекст. Звісно, і для викладача, і для автора підручника в центрі уваги завжди Україна — так і має бути. Але взагалі навіщо вивчається історія? Щоб пояснити людині сьогодення. Щоб молода людина виходила зі школи з розумінням себе, свого місця в суспільстві та у світі: звідки він узявся і куди прямує. Самі по собі відомості про те, який король куди ходив, — нікому не потрібні.
– Чому підручник для 9-го класу має іншу, більш розширену назву?
— Перша назва курсу була чудова: «Історія: Україна і світ» — вона добре відбивала суть. А потім Міністерство освіти додало «Громадянську освіту», і підручник 9-го класу її «доотримав». Хто це придумав — незрозуміло. Підручники 5–8-го класів досі називаються «Історія: Україна і світ», і це правильно.
– А як сюди вписується «Громадянська освіта»?
— Треба розуміти, що це таке взагалі. За радянських часів існував предмет «Суспільствознавство» — його викладали тільки в 10-му класі, на завершення школи. Зараз «Громадянська освіта» — це курс з 7-го по 12-й клас, і сам по собі він досить проблемний. Бо вводити абстрактні поняття про націю, стратифікацію, гендер у сьомому класі важко: або заняття стає занадто сухим і нікому не цікавим, або вчителі йдуть в іншу крайність — рольові ігри й малюнки. Як елемент це непогано, але не як самостійний курс.
Інтегрований підхід вирішує це інакше: теоретичні поняття з’являються точково, на конкретному матеріалі. Наприклад, розглядаємо утворення держав у стародавньому світі — ось і «ознаки держави». Дійшли до сьогодення — поговорили про становище жінок, зачепили гендер. На темі націєтворення розібрали, що таке нація і які шляхи її формування. Тобто теорія засвоюється на живому прикладі, а не абстрактно.
– Інтегрованість, мені здається, витає у повітрі. Взяти хоча б книгу братів Капранових «Історія Європи. Український погляд». Як Ви, до речі, ставитеся до таких популярних форматів?
— До братів Капранових ставлюся з повагою, і такі проекти мають право на існування. Але тут є два застереження. По-перше, популярна література не має замінювати навчальну — треба просто добре розуміти жанр і його межі: зокрема, короткі відео на 10–15 хвилин під конкретну тему дуже добре інтегруються в урок, особливо в 6–7-му класі.
А по-друге, не варто занадто захоплюватися етноцентризмом — мовляв, «українці найкращі». Патріотизм — це добре, але є межа. До таких матеріалів треба ставитися, як до ліків: у правильному дозуванні користь є, а якщо вважати це єдиним джерелом — ні знань, ні справжнього розуміння не буде.
– Чи відчуваєте вже якийсь результат від поширення інтегрованого курсу?
— Так, і він цілком відчутний. У базовій школі вже близько 20–22% учнів по Україні навчаються за інтегрованим курсом, а в старшій школі — 10–12 класи — він тепер безальтернативний, виняток лишився тільки для шкіл з історичним профілем. Це вже не експеримент ентузіастів — це реальна частина системи. І підручник для 10-го класу вже на фінальній стадії.
У Запоріжжі навчання — стабільне і передбачуване
– Не можу не спитати про більш загальні речі. У ковідні часи Ви були найактивнішим творцем шкільних відео уроків з історії для електронної освітньої платформи School_Z. Чи виправдала себе онлайн освіта і чи успішно, на Вашу думку, зараз організоване навчання у Запоріжжі?
— На той момент онлайн навчання дозволило втримати освіту й стало певним досвідом, яким ми користаємося і зараз. Але не тільки ним. Завдяки спільній роботі над підручниками я спілкуюся з колегами по всій Україні — Київ, Харків, Черкаси, Дніпро, Львів… Київ через постійні обстріли зараз переживає те, через що ми пройшли два-три роки тому: шок і нерозуміння, як організувати навчальний процес. Я колегам кажу: через півтора-два роки звикнете.
Згадаймо, як у нас було на початку: повна розгубленість. Навчальний процес частково був, частково не був, то зв’язку нема, то світла нема, то ще чогось нема. От пройшов час, і незважаючи на все те, що відбувається, я вважаю, в місті Запоріжжя ситуація — ну, я не можу її назвати нормальною, бо війна сама по собі ненормальна. Але вона передбачувана, вона впорядкована і ми розуміємо, що до чого.
У нас є укриття. У когось гірше трошки, у когось трошки краще, але вони є. Тобто, принаймні, якась первісна безпека, якийсь елементарний захист вони забезпечують.
Ще одна добра справа — це так звані «підземні школи». Я дуже скептично, до речі, ставився, коли вони почали будуватися. Радий, що в судженні помилився. Те, що в Запоріжжі вже під два десятки цих підземок, — це дуже добре. І те, що сталося в Комишувасі, цього не змінює. Ясна річ, сталася страшна трагедія, але пряме попадання КАБів — це є пряме попадання. І від нього, на жаль, ніщо не рятує.
В багатьох школах збудували укриття, і це вже не просто підвали, а приміщення, в яких можна працювати, де є інтернет, техніка, дошки інтерактивні і так далі. Тобто навчання зараз реально змішане: одні паралелі виходять на очне, інші в цей час сидять онлайн, потім міняються. Тривога не перериває процес, бо весь навчальний процес відбувається в укриттях.
Для порівняння: харків’яни в схожій ситуації не наважуються виходити на змішане навчання — у них повний онлайн, а це суттєво знижує якість.
Те, що відбулося, починаючи з ковіду і за сім років загалом, — це об’єктивне зниження загального рівня знань. З цим неможливо сперечатися. Утім, у Запоріжжі освітній процес, як на мене, один із найкраще організованих на сході України.
— Дякую за розмову!
Ганна ЧУПРИНА
* За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією