Він мріяв про навчання у Донецькому державному університеті внутрішніх справ, але через стан здоровʼя не зміг пройти ВЛК та пʼять разів отримував відмову. Він мав величезне бажання допомагати людям та рятувати їх. І воно не зникло. Більше того, тепер це вже не про професію. Порятунок людей став частиною його життя.
Це історія бердянця Олександра Суворова, який чотири років живе у Запоріжжі і вже два роки як працює в команді БО «БФ «Артак». Він відомий у Запоріжжі волонтер, на рахунку якого чимало врятованих життів та знайдених під завалами будинків тіл.

В лютому 2022 року Олександр мав їхати до Маріуполя на день відкритих дверей у Донецькому університеті. На той момент йому було 17 років. Абітурієнтів там чекали 26 лютого, але перед самим виїздом Олександр захворів і лишився вдома. 24 лютого сталося повномасштабне вторгнення.
«Я планував їхати на пару днів, але захворів. Хотів вступати на правоохоронну діяльність. Коли я прокинувся в перший день вторгнення, то моя перша думка була, “а як же я буду вступати до вишу”. Потім я дзвонив в університет, у мене був зв’язок з університетом і мені сказали, якщо хочу вступати, то спершу треба виїхати з окупації. Запевнили, що мене будуть чекати і я зможу проходити всі етапи необхідні для вступу. Питання виїзду навіть не обговорювалось — ми з батьками точно знали, що там залишатись не будемо. В травні ми виїхали до Запоріжжя”, — розповідає Олександр.
З ним ми домовились зустрітись в одній з міських кав’ярень в Олександрівському районі Запоріжжя. Волонтер одразу попереджає, що має бути постійно на зв’язку і раптом буде атака і потрібна буде допомога людям, він одразу їде на місце. Ми говоримо під “булькання” рації, а на телефон постійно приходять повідомлення.
“Раніше дорога з Бердянська до Запоріжжя займала близько трьох годин, але ми їхали три дні. Нас перевіряли і мене також. Питали, а куди ми їдемо і навіщо. Ми відповідали, що я їду вступати до навчального закладу, буду вчитися на кухаря. В травні 2022-го було доволі спекотно і через це дорога також була важкою. У нас було мало їжі, бо ми розраховували на кілька годин, а не днів. Але дякувати Богу, у нас була можливість купити їжу дорогою, місцеві продавали”, — згадує хлопець.
Вночі родина врешт-решт заїхала у Запоріжжя. Перша точка — транзитний центр. Там Олександр та його родина познайомилась з волонтерами, зокрема і Даніїлом Пічікіним — співзасновником БФ “Артак”. Наступного дня родина Олександра поїхала в шелтер, який працював в Хортицькому районі. Його батьки там прожили кілька місяців і переїхали у Дніпро, а Олександр залишився там на два роки.
“На волонтерських засадах я працював в шелтері, умовно, адміністратором. Допомагав таким самим переселенцям, як я. Зустрічав тих, хто виїхав з Енергодару, Бердянська, інших окупованих місць. Я їх реєстрував”, — розповів він.
СТРАШНО ОПИНИТИСЬ НА МІСЦІ ЗАГИБЛИХ ЛЮДЕЙ
Коли у жовтні 2022 року росіяни почали атакувати Запоріжжя “С-300” та ракетами Х-101, Х-22, було багато влучань по житлових багатокварних будинках. Олександр запропонував своєму керівництву виїжджати на місця атак (після обстрілів) та надавати допомогу.
“Я був дуже наляканий, чесно скажу. Втім, я розумів, що ми можемо допомогти простими речами — комусь чай зробити, комусь води дати, зігріти, поговорити, підтримати рятувальників та поліцію. Мий перший виїзд був на Зестафонську (тоді загинуло 19 людей, ще понад 70 — зазнали поранень, — ред.). Я там був досить довго. Бачив страшні кадри, бачив і приємні моменти, коли люди знаходили своїх близьких. Я ще не мав доступу до розбору завалів, до надання домедичної допомоги. Тоді взагалі ще ніхто не знав, що і як треба робити. Було мало досвіду. Але в той момент я відчув, що почав боятися, а потім зрозумів, якщо буду боятись, то значить мене треба просто виїжджати з міста. Саме тоді я прийняв рішення, що треба подивитися страху в очі”, — зізнається Олександр.
Його найбільшим страхом було опинитися на місці людей, які загинули. Хлопець хотів допомагати діставати людей з-під завалів, рятувати їх. В один день, знайома волонтерка запросила його піти на курси вогневої підготовки, домедичної допомоги, яку проводила ГО “Вогник”. Олександр пішов.
“Мені сподобалось і виявилось, що у них було вакантне місце — волонтерське і я до них долучився. Був добровольчий підрозділ, який виїжджав на прильоти. У нас були постійні тренування і я дуже вдячний волонтерам за те, що дали мені базу знань, навчили. Звичайно, важко бачити кров, травми і людські долі, але ось це бажання навчитися — брало верх”, — розповідає співрозмовник.

Олександр завжди знав, що від того, наскільки швидко вони зможуть зорієнтуватися та спрацювати на місці атаки, може залежати навіть життя людини.
“Знаю, що маю багато знань, але ми маємо собі чесно говорити, що є різні обставини і не в кожній ситуації можемо допомогти. Завжди пам’ятаємо, що що власна безпека має бути на першому місці”, — пояснює.
ЯКЩО ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТРЕБА РОБИТИ, ТО ПОВИНЕН СТАТИ ЛІДЕРОМ
Два роки Олександр працював у приватному охоронному агентстві. Йому доводилось часто працювати разом з поліцейськими — разм патрулювали місто. Саме в цей період він зрозумів, що це, нехай і віддалено, але наближене до того, що він хотів спробувати, коли намагався вступити до університету внутрішніх справ.
“І знаєте що? Я зрозумів, що це не моє. Тоді я вже захопився домедичною допомогою, мені це подобалось і продовжує захоплювати зараз. Не було такого дня, щоби я сказав «все, більше не хочу цим займатись». Я завжди вчусь із задоволенням, відвідую вебінари, тренінги, читаю багато літератури. Маю багато знайомих, які мені говорять про мої помилки, кажуть, як треба правильно робити”, — каже Саша.
На питання, а чи не думав він вступити в медичний університет, відповідає:
“Думав про це. Вік дозволяє вчитися завжди, але зараз часу не вистачає. Бувають такі ситуації, коли я можу асистентувати лікарям швидкої допомоги. Я роблю виключно те, що мені можна згідно з протоколів. Ми неодноразово разом рятували життя. Але є і таке, що мені заборонено робити, бо я не медик”.

В команді БФ “Артак” він працює вже два роки. На місцях ворожих атак Олександр не рідко є лідером, коли йдеться саме про надання домедичної допомоги. До нього дослухаються колеги та інші волонтери, які так само залучені до робіт.

“Це досвід. Я розумію, що треба робити саме в цій ситуації. Мене навчили так, якщо ти тут і ти знаєш, що треба робити, то ти повинен стати лідером. Якщо ти знаєш, що можеш допомогти, знаєш що робиш, то маєш взяти ситуацію під свій контроль а інші — мають допомагати”, — пояснює він.
В такі моменти не можна дозволяти собі бути емоційним чи надто емпатичним. Має бути лише одна мета в голові — зробити все, що можна, а емоцій прийдуть потім.
МАЄ БУТИ ВІДПОЧИНОК
На сьогоднішній день Олександр може сказати, що пишається тим, що дотичний до порятунку 22-річної Аліни, яку дістали з-під завалів через вісім годин після влучання КАБ у будинок.

Александр провідував дівчину у лікарні, відвозив квіти від волонтерського фонду, говорив з нею та її мамою.
Втім, траплялися і такі історії, коли волонтери рятували людей, говорили з ними, але отримані травми були важкими і якби не старалися медики, врятувати життя не вдавалося.
“Багато всього було і чимало історій на мені відбиток лишають, на моєму психічному стані. Мені доводиться бачити загиблих людей, діставати їх з-під завалів. Важко, але підтримка колег, батьків, коханої людини, робота з психологом — не побоюсь цієї фрази — все це важливо і допомагає триматися. Ми не роботи, ми люди”, — каже він.

Олександр додає, що на місцях атак вони борються за кожну людину. Пояснює також, що важливо знайти тіла всіх загиблих, адже родичі загиблих можуть гідно поховати їх.

“Коли був прильот на Карпенко-Карого (будинок, де врятували Аліну, — ред.), то ми працювали з перших хвилин і зупинились лише тоді, коли відчули, що сили вже вичерпані і більше не можемо. Ми провели там понад 12 годин. Я вже більше не міг, ні фізично ні морально. Важливо дослухатись до себе, бо якщо не дай Бог зараз буде ще один прильот, то я не зможу допомогти іншим, мої знання будуть сплутані, я буду виснажений. Тому треба, щоби був відпочинок”, — каже.
“ФЕНІКС”
На куртці Олександра є патч з позивним «Фелікс». Також у нього є тату на руці, яке символізує цього птаха.
Волонтер розповів, що в квітні 2024 року він працював на місці ракетного удару у Шевченківському районі міста і сталася повторна атака. Він тоді дивом лишився живим.

«Мене врятував бронежилет. На той момент я ще працював в охоронній фірмі і був на вулиці Круговій, коли неподалік вдарила третя російська ракета. Уламки розробили зброю, яку я мав, бронежилет, розірвали одежу, але не залетіли в тулуб. Я був поранений, але оцінивши стан свій, побіг допомагати іншим. Памʼятаю, що допоміг врятувати ногу, пораненій жінці. Пізніше ми з нею зустрілися в лікарні, бо мені все ж знадобилась допомога лікарів. Вона мене побачила і сказала, що я її янгол охоронець. Мені було приємно. У мене тоді була дуже велика злість на росіян, але у той же час я згадав вислів «вогонь запеклих не пече». Так і народився «Фенікс».
ЕВАКУАЦІЯ — ЦЕ МІСІЯ З БАГАТЬМА НЕВІДОМИМИ
Команда «Артака» також виїжджає на евакуацію людей з прифронтових громад. Олександр зізнається, що в таких поїздах ти ніколи не знаєш, що на тебе чекає. Згадує, як приїжджали забирати людину, але за адресою, вказаною у заявці на евакуацію, нікого не було. Повертаюсь додому їхня команда потрапила під дронову атаку.
«В такі моменти виходить, що ми ризикуємо життям не зрозуміло задля чого. Було і таке, що ми приїхали у Кушугум, а людина відмовилась виїжджати. Нас знову атакували дрону і ми були не ушкоджені виключно завдяки групі прикриття, яка стежила за небом. Були ситуації, коли ми їхали за людиною і дізнавались, що її вже вивозили не раз і навіть не два, а вона знову і знову поверталась. В такі момент моральна планка падає. Ми ризикуємо життям задля людини, яка цього не цінує. Але ми все одно їдемо», — каже Олександр.

Він розповідає і про і ситуації, коли ті, кого вони вивозили в безпечні місця, говорили, що волонтери не можуть зрозуміти їхнього стану. Мовляв, ми лишаємо тут все своє життя. В такі ситуації Олександр говорив людям, що він, як ніхто, розуміє їх, бо є переселенцем. Більше того, знає, наскільки страшно жити в окупації і виїжджати звідти. Після цього люди замовкали.
Я ЗАВЖДИ ПЕРЕСЕЛЕНЕЦЬ
Попри те, що хлопець вже пʼять років живе у Запоріжжі, знайшов тут житло, роботу, зустрів кохання, він ніколи не переставав відчувати себе переселенцем.
«Я завжди переселенець. Я ніколи нікуди не виїжджав з рідного Бердянська на довгий час. Запоріжжя — це мій другий дім, який мене прийняв, захищає, дає змогу рухатись далі, але я назавжди бердянець і завжди памʼятатиму свій дім. Дуже сподіваюся, що зможу туди повернутися, хоча б просто подивитись на місто, де народився і виріс», — говорить співрозмовник.
Його улюблене місце — Набережна. Саме там влітку, будучи ще школярем, він підпрацьовував на атракціонах. Він знає, наскільки складно заробляти гроші і ніколи не цурався жодної роботи.
Зараз Олександр впевнено каже, що не хотів змінити професію чи місце проживання.
«Я залишають у Запоріжжі доки, поки знаю, що тут потрібен».
На питання, а як часто він чує слова подяки, відповідає:
«Люди дякують, але я не завжди можу це почути через роботу. Але на правду, хочеться це чути і відповідати взаємністю».
Батьки Олександра неймовірно пишаються ним.
«Вони завжди хвилюються за мене, цікавляться моїм життям, дивляться всі мої інтерв’ю, читають матеріали та знаходять сюжетах, в яких можу бути я і наша команда. Вони примудряються впізнавати мене там, де я сам себе не впізнаю», — посміхаючись говорить.

У Запоріжжі Олександр зустрів своє кохання. Його дівчина також ВПО, виїхала з Токмака. Вона так само як і він — волонтерка. Олександр говорить, що вони «на одній хвилі» і тому завжди розуміють один одного.
Він іноді дозволяє мріяти собі про те, що буде після війни. Зізнається, що буває страшно від думок, що колись волонтери будуть не потрібні і тоді треба зрозуміти, а чим же далі займатись по життю.
А ще він точно знає, як тільки буде можливість, то воно разом з коханою обов’язково поїдуть у відпустку.
«Хочу у відпустку і мрію побачити Грузію», — сказав наостанок Олександр.
Наша розмова закінчилась в акурат з оголошеннями повітряної тривоги. В одному з районів міста пролунали вибухи і «Фенікс» разом з командою не роздумуючи сів в автівку та поїхав на місце атаки, адже там можуть бути ті, кому потрібна допомога.
Джерело: 061.ua