9 листопада в Україні відзначається День української мови та писемності. Традиційно в честь свята більшість ЗМІ переходять на українську. «Заноза» теж приєднувалась до акції в минулі роки.
В цьому ми вирішили поспілкуватися з запоріжцями, які розмовляють рідною мовою не тільки раз на рік, запитавши що саме їх змусило відмовитись від російської і як їм живеться в російськомовному середовищі.
Ми також зібрали поради для тих, хто, може, й хоче перейти на українську, але вагається.
Антін Коваленко — працює в прес-службі політичної партії:
Розмовляю українською з 2006 року. В російськомовному місті жити цілком комфортно. Раніше були випадки агресії, але вже доволі давно не стикався з таким взагалі.
Єдина складність – це мовне средовище, через яке все одно приходиться часто переходити на російське, або підбирати правильні слова українською)
Курйозні ситуації не для ЗМІ) Змусив перейти на українську якийсь патріотичний порив) Можливо, частково вплинула діяльність Ющенка по популяризації української мови, культури і т.ін.
Не сумніватись та сміливіше брати, і переходити. Спочатку може бути дещо дискомфортно та незвично, але з часом це все дуже швидко проходить, А знайомі та коло спілкування,здебільшого, буде тільки підтримувати таку ініціативу.
Анатолій Демченко – активіст:
В мене родина суржикомовна. А в 2009 році в мене зявився друг афроУкраїнець він нас дуже сильно підстьогував через російську мову, типу він приїхав в нашу країну поважає нашу культуру мову а ми і українською не спілкуємося. З того часу повність перйшов на українські фільми, мову.
Різні бували ситуації, зачасту пенсіонеру кажуть «»у нас так не говорят», але ми маємо розуміти що ми Українці нащадки козаків і взагалі нам треба привчати молодь повністю до укр.мови та культури історії.»
Як перейти, хм просто мати бажання. Дивитися фільми українською читати українською та оточувати себе україномовними людьми. Так і в нашому місті таких багато).
Олександра Сергієнко: засновниця творчої групи «Своєрідне Коло» — педагог та поетеса:
«Я перейшла на українську у далекому 2008 році. Відновити історичну справедливість”, “випєндрітся”… — це, звісно, поважні причини. Але одна з головних була в тому, що я втомилась почуватись неповноцінною. Бо злоязике “та вы даже языка своего не знаете! та даже название своей валюты выучить не в состоянии! Самостийни хахаха бл… муха хахха”. І чуєш ти таке, і розумієш, шо справді не можеш нічого протиставити.
Якийсь там конгрес колись визначив українську другою за милозвучністю мовою на планеті (якщо визнав, та це справи не міняє)? І чьо? Через плєчо! Яка там країна? яка нація? чуваки, ви просто загубились, трошки загрались.
Давайте, вертайтесь, побігали і годі. Мамка їсти кличе, щі стинут! А ще недавно я сама вважала, що цілком можна бути російськомовним патріотом України. Ну, от же, я плачу податки, ну, от же, я не плюю в ліфті, ну, от же, я бабушку через дорогу перевела. Та до лампочки все це! У вас мовою тільки кобзар говорив, та і те 200 років тому. Всьо. Ви недонація… І мені це набридло. І я зробила свій вибір. І пазл склався.
Одразу зазначу. Я тут кажу навіть не про зміст, а лише про обгортку. Обкладинку. Про презентацію. Про назви. Про вивіски. Наприклад, я маю крамницю, розмовляю в побуті російською, але зроблю вивіску і всі меню українською. От я про що.
Це ж не важко. Це не потребує ніяких надзусиль. Не треба “рожать по-украінскі”, як радистці Кет німецькою. Говорите російською – говоріть собі! Співайте! Малюйте! Танцюйте! Але ХОЧА БИ почніть презентувати себе українською. Це ж небагато… Для чого? Та для того, щоб не бути неповноцінними.
Щоб не чути на свою адресу “недострана”, “младшие дурные братики”, “один народ”. Не знаю, як вам, а мені від того гидко на душі стає».
Микола Ралик – активіст, бореться з амрозією у місті, маркетолог у Приватному підприємстві Метизи-94:
Приблизно 60% користуюсь українською. В близькому оточенні використовую, здебільшо, російську, робота інові контакти – українська. Незручностей нема зовсім.
Якщо я з людиною спікувався раніше російсько і перейшов на українську, то це має викликати нерозуміння. Тому з такими я спілкують російською, поступово збільшуючи кількість українських фрах, а листування на 100% україномовне. Нові контакти мене сприймають як україномовного і їм в голову не приходить неадекват. Іноді просять дозволу спілкуватись російською.
Але в мене нема начальників російськомовних.
Пам’ятати, що шлях до українськох лежить через погану українську. Тому не соромитись якщо початок буде азіровський.
Спочатку повністю перейти на письмову українську і на спілкування українською з україномовними. Це легше. Потім з новими знайомими, в магазинах і в сфері послуг перейти на українську, а потім вже вирішувати чи варто міняти мову спілкування з російськомовними старими знайомими і родичами.
І не варто вимагати обов’язкового спілкування українською від простих людей.
Якщо я з людиною спікувався раніше російсько і перейшов на українську то це має викликати нерозуміння. Тому з такими я спілкують російською, поступово збільшуючи кількість українських фрах, а листування на 100% украномовне.
Нові контакти мене сприймають як україномовного і їм в голову не приходить неадекват. Іноді, просять дозволу спілкуватись російською. І не варто вимагати обов’язкового спілкування українською від простих людей.
Владислав Мороко – директор Департаменту культури, туризму, національностей та релігій:
«Давно. Років двадцять як. До того частково спілкувався в університеті та в дитинстві, бо народився в Оріхові. Нормально живеться)) у нас всі володіють українською. Порада? Проста — поважайте себе і традиції своєї країни. Спілкуйтеся українською — це відкриває нові обрії як в Україні, так і за кордоном. Слава Україні!»
Євгенія Назарова: журналіст «Радіо Свободи»:
«Українська – це моя письмова мова та мова публічного виступу, робочого спілкування. Я з поліетнічної російськомовної родини, з рідними розмовляю російською: мати – українка, а батько – зі змішаної татарсько-узбецької родини. Хоч в побуті користуюсь російською, але на сьогодні писати нею вже практично не можу, періодично виникають складнощі з формулюванням думок у письмовій мові. Як так склалось? Власне відповідь – освіта. Я навчалась на історичному факультеті ЗНУ – практично всі лекції у нас були українською мовою.
Згодом була аспірантура на цьому факультеті – а це написання наукових статей і дисертації українською мовою. Відповідно просто звикла писати українською мовою, не знаю, як деякі терміни суспільно-політичного змісту перекладаються російською.
Коли почала працювати в 13-му році журналістом новин на місцевому телеканалі ТВ-5, програми якого тоді виходили виключно російською, то доходило до смішного: доводилося тримати російсько-український словник на робочому столі, бо спочатку формулювала текст репортажів українською, а потім перекладала їх російською. Також взимку 13-го- навесні 14ого почала вести більш-менш активно свою сторінку у фейсбук і вирішила, що писатиму українською, бо по-перше, мені так легше формулювати свою думку, а по-друге, для мене тоді українська була маркером моєї громадянської позиції«.
Анна Курнацька: Член українського дитячого мовного клубу «Солов’ята»:
Закінчивши школу в далекі 90-ті, українською мовою, на жаль, володіла геть погано. Якщо намагалася щось сказати, виходило не дуже. Це був, навіть, не суржик, а явний російський акцент, з «аканням» і «ґеканням». Після школи потрапила в україномовний робочий колектив, де працювало багато вихідців з західних регіонів. Згодом вступила на філфак. І української мови і літератури в житті стало набагато більше. Остаточне рішення перейти на спілкування рідною мовою прийняла, коли сама стала викладати. Відчула, що буду нещирою зі студентами, якщо говоритиму українською на парах, а на перервах переходитиму на російську. До того ж дуже хотіла, щоб мої власні діти теж говорили рідною мовою, тому розуміла, що маю вдосконалювати її володіння.
Спочатку відчувала дискомфорт. Бо доволі часто люди питали, звідки я приїхала до Запоріжжя, або «Ви зі Львова?». Інколи такі питання дратували. Ще був випадок, коли перехожий напідпитку, зробивши зауваження, що треба говорити не «зараз», а «сейчас», замахнувся, намагаючись ударити. Сьогодні такого уже не має. Здається, більшості байдуже, як хто розмовляє, і українська мова стала звичною для вулиць Запоріжжя.
Тим, хто збирається перейти на повсякденне спілкування українською, хотіла б побажати успіху і порадити, в першу чергу, зламати внутрішні бар’єри. Можна починати з маленьких кроків: розмовляти українською 1 раз на тиждень, або почати говорити українською в крамницях, в транспорті, з друзями, дивитися серіали і фільми лише українською, читати книжки в якісному українському перекладі, вести власні сторінки в соцмережах і коментити виключно українською. Поступово дискомфорт зникне. І спілкування українською стане природнім.
Если вы нашли ошибку – выделите текст и нажмите сочетание клавиш Shift + Enter или кликните сюда. Спасибо!
comments powered by HyperComments
Другие новости
Источник: https://zanoza-news.com/?p=132497
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
