Про бурхливі часи Запоріжжя розповідає учасник подій
Цього дня 30 років тому Костянтин Лямцев з товаришами біля Верховної Ради вимагав і таки зустрів проголошення Незалежності України. Повернувшись до Запоріжжя, поставив крапку в історії комуністичного режиму в області. А задовго до всього цього пан Костянтин послідовно виборював нашу незалежність – одним з перших у Запоріжжі.
Учора він розповів, як у нашому місті утверджувався синьо-жовтий прапор. Сьогодні активного учасника національно-визвольного руху розпитуємо, як він і однодумці перетворювали радянське Запоріжжя на українське.
Костянтин Лямцев
— Пане Костянтине, у СРСР ідеологічний вишкіл був серед пріоритетів. Як тоді у голові могли з’явитися вільні думки?
— Для мене поштовхом став Чорнобиль. Офіційна брехня про те, що сталося і що було насправді. Особливо вразив виступ президента Академії наук СРСР Анатолія Александрова (уродженця Київщини, до слова), де він заявив: «Наука потребує жертв».
Тоді почався процес усвідомлення: «Хто ми такі?», «Чому без нашої згоди вирішують?».
1986 року я побував в інституті Патона, там розказали про ту демонстрацію зі Щербицьким на фоні чорнобильської аварії тощо. Повернувшись до Запоріжжя, попросив на роботі своїх фізиків (працював я в УкрНДІспецсталь), аби «продзвонили» мене. Виявили радіаційне забруднення туфель. Викинув я ті туфлі.
Не лише на мене вплинули реалії тодішнього життя. За горбачовської відлиги інтелігенція, особливо письменники, порушила визначальні проблеми. Ці роздуми почала друкувати газета «Літературна Україна».
А в партію мене затягли в армії.
Коли вже працював, направили до інституту марксизму-ленінізму. Там я перечитав усі 55 томів Леніна.
— Ого! А що це за інститут такий? У Москві?
— Та ні, при будинку політпросвіти у Запоріжжі.
— А, так тоді це, очевидно, не інститут, а беріть вище — університет марксизму-ленінізму. Були такі заклади, куди направляли на політнавчання комуністів і безпартійних без відриву від виробництва.
— Саме так. Отож, прочитав я під час того навчання усього Леніна і зрозумів: там усе брехня.
— Оце так результат «роботи з першоджерелами»!
— Скажімо, читаю, як Ленін у відповідь на звинувачення у тому, що він німецький шпигун і отримав німецькі гроші, сам накинувся на прокурора і написав, що ніяких Парвуса і Ганецького не знає. А в примітках до Повного зібрання творів Леніна вказано, що ці люди були йому добре знайомі. Виходить, набрехав.
Далі я почав відслідковувати ленінські ідеї. І зауважив, що Французька революція для нього недостатньо жорстока. А ще то тут то там «призвать», «воевать», «повязать».
Подумав: куди я вляпався?
— Несподіваний висновок для «студента» в системі політосвіти.
— До того у мене все склалося, як узвичаєно — працював в УкрНДІспецсталь старшим науковим співробітником, був членом партбюро, закінчив університет марксизму-ленінізму.
Правда, у райкомі страх як гуділи, коли я їм про Леніна з цитатами розказував.
Родом я з Донецької області. Мого батька у 1931 році вигнали з колгоспу, бо його батько колись був старостою повіту. Вигнали з сім‘єю без права працевлаштування будь-де. Пішов він у сусіднє село, а там таким роботи немає. Почув, що у Маріуполі беруть на роботу усіх підряд.
Подався туди, запитав:
— Є робота?
— Є.
— У мене, щоправда, довідка: без права працевлаштування.
— Усіх беремо.
Потім навіть ще й зеків туди привезли. Ось така індустріалізація була.
Коли батько 1988 року все це розповів, у мене очі квадратними стали.
— Чому ж ти раніше не розказував? — спитав його.
— Життя помінялося, що там до старого повертатися, — відповів.
А в армії я був відмінником бойової і політичної підготовки. Замполіт мав виконати рознарядку з прийому до КПРС, от мене й агітував.
Земляк мій служив на телефонній станції, а вдома знайомі теж мали стосунок до зв‘язку, тож я передзвонювався з батьками. Промовився татові: агітують в партію, та я замполіту відказую, що не готовий.
— А ти добре подумав? — почув від батька.
А коли я навчався в університеті у Харкові, то історію КПРС викладав Фещенко Михайло Васильович. Його брат був начальником Харківського обласного КДБ, але при цьому сам Михайло Васильович відсидів 4 роки за правдиву дисертацію, а потім реабілітували.
Я його запитав:
— Як зрозуміти думку Леніна «хлібна монополія примусить всіх працювати на владу»?
— Читай і думай, — тільки й сказав він. Розвернувся і пішов.
От я й став читати і, зрештою, додумався.
Тож на час перебудови у мене вже ніяких сумнівів не було. Та і література розмаїта з‘явилась.
— І надійшов час діяти?
— У КПРС почалося сум‘яття, сформувалася Демократична платформа. Запоріжжя не лишилось осторонь — Микола Лебединець, Федір Турченко, Борис Гальперін, я розгортали діяльність.
Представники таких, сказати б, неформальних партклубів зібрались у Харкові (до речі, Кушнарьов теж був у Демплатформі). Нас повезли до Москви, де зустрічалися з Сахаровим, Афанасьєвим (Юрій Афанасьєв — знаний публіцист, громадський діяч часів перебудови. — iz).
Там ми дізналися, що існує 3,5 тисячі документів, які не увійшли до 55 томів Повного зібрання творів Леніна. Там вождь пропонує то куркулів половити і повісити, то церковні цінності вилучати і побільше духовенства при цьому розстріляти. На таких стосунках з церквою Ленін наполягав у листі до Молотова для членів Політбюро. Цей лист у Радянському Союзі опублікували лише 1990 року в «Известиях ЦК КПСС», коли Горбачов намагався пом’якшити соціалізм.
Коли письменник Роман Іваничук організував у Львові Товариство української мови, ми вирішили: треба створити подібне у себе.
Юрій Рожко, котрий в УкрНДІспецсталь працював перекладачем з німецької, запропонував у нашому інституті організувати Товариство шанувальників української мови. Звернулися до директора Георгія Капланова, той був не проти. Ми зобов‘язали заступників Капланова ходити на наші курси української мови. Вони ходили, вивчали — розуміли, що доведеться нею користуватися. Так у Запоріжжі виник перший осередок Товариства шанувальників української мови.
Появу осередку позитивно оцінив письменник і громадський діяч Петро Ребро. «Щоби захищати мову, треба мати мужність», — писав він у листі до членів товариства.
Фундатори першого на Запоріжжі осередку Товариства шанувальників української мови Костянтин Лямцев і Юрій Рожко
Згодом Дмитро Павличко створив Товариство української мови (ТУМ) імені Тараса Шевченка офіційно. Юрій Рожко поїхав до Києва, оформив у Павличка документи.
На базі цих документів заснували обласну і міську організації ТУМу. Обласну на початку 1989 року очолив професор ЗНУ Віктор Чабаненко, міську — історик, вчитель і надзвичайно активна людина Дмитро Симоненко.
Товариство вже мало право висувати кандидатів на виборах. І близько 40 таких кандидатів пройшли до міської та обласної рад.
Компартійці зізнавалися, що ТУМ — незручний для них опонент.
І пішов процес — вибори не лише членів партії, а й, як тоді говорили, неформалів.
Наступним етапом розвитку політичної ситуації стала поява «Меморіалу», Української Гельсінської спілки. Долаючи опір влади, пробивав свій шлях Народний Рух за перебудову. Я очолив запорізький міський осередок НРУ.
Вісник Запорізької крайової організації НРУ. Червень 1990 року
У березні 1990 року на перших радянських виборах на альтернативній основі я йшов до обласної ради під прапором Руху і став депутатом.
Депутати мали обрати голову обласної ради. Основним кандидатом був, звісно, перший секретар обкому Харченко. Але я теж висунувся – ідею підкинув Микола Лебединець. Річ у тім, що коли більше одного кандидата, то, за положенням, голосування мало бути таємним. Таким чином, ми хотіли взнати, наскільки Харченка підтримують.
Були присутніми 180 депутатів, за Харченка виявилось 95 голосів, за мене – 40. Для обрання голови ради мав бути 101 голос (усього 200 депутатів).
Виборча комісія не знає, що робити. Телефонують до Голови Президії Верховної Ради УРСР Валентини Шевченко: як бути?
Рахувати від кількості присутніх, — надійшла відповідь.
Тут підняли ґвалт і, зрештою, Харченко не пройшов. Обрали головою обласної ради Дем’янова.
Компартійцям ми тоді дали під дих.
Влітку 1990 року до нашого міста приїхали до 500 тисяч людей з усієї України. Їхня хода з Хортиці до «Райдуги» під синьо-жовтими прапорами показала, наскільки потужною стала національна ідея.
— Так, я був учасником того незабутнього підйому і поділився спогадами тут
— Такої демонстрації національного духу Запоріжжя ще не бачило. Мені дорога фотографія, де я 5 серпня 1990 року йду на чолі колони з прапором, з яким потім зустрів і проголошення Незалежності України.
5 серпня 1990 року. Костянтин Лямцев (з прапором) разом з депутатами-рухівцями попереду грандіозної колони з сотень тисяч українців, що йдуть Запоріжжям
Через рік Запоріжжя приймало «Червону руту». Анатолій Сердюк на заключному концерті на стадіоні співав «Вставай, Україно!». Десятки тисяч людей слухали його стоячи.
Плакат на стадіоні під час концерту «Червоної рути»-1991
Одне з гасел під час ходи у дні «Червоної рути». Ви, либонь, уже і не пам‘ятаєте, хто такий Гуренко 
Я входив до оргкомітету «Червоної рути», занурився цілком у фестивальні клопоти. Син все чекав, коли ми підемо на рибалку, снасті вже були закуплені. На всі його запитання я відповідав: «Після «Червоної рути».
І от, нарешті, настало «після». О 5-й ранку йдемо у Гадючу балку. Тут же хлопець проходить з радіоприймачем: «Ви чули? У Москві переворот».
— А що там Москва говорить? – запитуємо. – Ану, ввімкни.
— Та у мене батарейки сіли.
Проходив там ще один з музикою, попросили його налаштуватись на іншу станцію, аби почути, що там передають про ГКЧП.
Почувши, я кинув усе і помчав на Фестивальну. Там уже був очільник обласного руху Юрій Василенко. Доки їздили за рухівським мегафоном, активіст Євген Костенко добув через народного депутата СРСР від Запоріжжя Віталія Челишева звернення Єльцина. У ньому йшлося, що стався заколот, будемо чинити спротив.
Костенко почав зачитувати звернення Єльцина. А кругом же агенти, мало що могло статися. Тому звернення зачитав я — як депутат обласної ради, оскільки недоторканість тоді мали депутати усіх рівнів.
Ніхто не знав, куди воно повернеться.
По телебаченню Кравчук сказав: події відбуваються у Москві, нас це не стосується, ми самі по собі.
Я зрозумів, що не все так просто.
А час іде. 22 серпня, коли ГКЧП у Москві вже провалився, кажу Гарію Калайді з обласного Руху:
— Давай підемо у КДБ, дізнаємось їхню позицію.
У КДБ нас зустріли молоді хлопці, пригостили кавою, цукерками.
Ми зрозуміли, що все скінчилось.
Тодішній голова обласної ради Володимир Дем‘янов згодом розповідав: «Я у перший день, 19 серпня, зібрав увесь актив, у тому числі начальника обласного КДБ генерала Федосова. Сиділи, дивились телевізор. Побачивши на екрані керівника ГКЧП Янаєва, Федосов заявив: «Е, хлопці, я умиваю руки. Янаєва я знаю з комсомолу. Уміє організувати пиятику і баб. На більше не здатен. Я у відпустці і цього року підходить мій пенсійний вік».
Тим часом до запорізького Руху подзвонили з Києва: «24 серпня — засідання Верховної Ради, приїздіть туди».
Близько сотні запорізьких рухівців поїхали. А там вже юрба, не менше десяти тисяч. Постійно скандували: «Не-за-леж-ність!», «Прапор — на Раду!».
Депутат Іван Заєць був таким собі транслятором інформації — бігав туди-сюди і розповідав надворі, що діється у Верховній Раді. Нарешті, вибіг: «Проголосували!».
Газета «Запорізька правда», 27 серпня 1991 року
Перед дверима Верховної Ради стояли рухівці з величезним прапором, підготовленим для підняття над цією будівлею. І коли Акт проголошення незалежності України ухвалили, депутати взяли цей прапор і занесли до Ради. Його потім і підняли.
Уже згодом, на зустрічі з нагоди 20-річчя НРУ, я мав розмову з Володимиром Пилипишиним, депутатом того скликання. Він розказав, як агітували комуністів проголосувати за Незалежність. Мовляв, Єльцин пообіцяв, що всі, хто підтримав ГКЧП, буде покараний, а ви проголосуйте за Незалежність, зробимо по-іншому, буде своя держава, своїх не здамо.
Після проголошення Незалежності я їхав з Києва з Іваном Шуликом – головою Дніпропетровського крайового проводу Руху. Вирішили, що приїжджаємо і закриваємо обкоми. Адже під Верховною Радою ми дізналися, що у Львові захопили документи з КДБ, де були списки активістів-рухівців на арешт. Тобто, КПУ стала на антиконституційний шлях.
Газета «Индустриальное Запорожье», 31 серпня 1991 року
У Запоріжжі я поїхав на Фестивальну. Там сказали, що в обкомі палять документи. Я, депутат обласної ради, пішов туди. Дорогою зустрічаю сантехніків, вони кажуть: перший секретар обкому Валерій Малєв тут.
Захожу, питаю у постового міліціонера:
— Малєв тут?
— Немає.
Аж ось сам Малєв спускається сходами. Кажу йому:
— Я вашу установу закриваю.
— Пішли до мене.
Пішли. Він говорить:
— Треба зробити законно, подзвонимо обласному прокурору.
Подзвонили, а його немає (була неділя). Тоді Малєв зателефонував голові обласної ради Дем‘янову. Той питає:
— Де зараз Лямцев?
— Тут, біля мене.
— Дай йому слухавку.
— Збираєш депутатів, — каже мені, — давайте їм завдання про закриття райкомів. Є рішення Президії Верховної Ради.
Тим часом Малєв почав збиратися:
— Мені треба в аеропорт — передати Харченку деякі документи. Через годину-півтори повернуся.
Коли він виходив, наша активістка Марія Іванівна Лихварь кинулася до мене: «Забирай у нього документи».
— Я маю статус недоторканості, — відповідаю, — він має статус. Не буду цього робити.
Лаяла вона мене потім за таку позицію.
Коли Малєв повернувся, натовп почав його шпиляти.
Депутатам я дав доручення, і вони поїхали закривати райкоми, а мені комісія доручила розбиратися з обкомом. Пристав до мене Женя Костенко і виділили на допомогу Євгена Житницького. Ми удвох опечатували обком — я ставив свій підпис, а Євген Житницький ставив печатку.
Якщо працівники хотіли забрати особисті речі, то вони у нашій присутності їх забирали, і ми знову опечатували кабінети.
Переглядав записники, документи. Виявилося, що на 23 серпня планували зібрати актив і виступити на підтримку ГКЧП.
На сходах стояла паперорізна машина, а поруч 6 мішків недорізаних документів. Був і мішок з досьє на активістів. Ці мішки ми закрили у приймальні першого секретаря обкому Малєва. Коли прийшов керуючий справами обкому Петров, я хотів забрати досьє собі. Та Петров категорично заперечив і не дозволив.
Втім, Женя Житницький сказав: «Увечері, коли тут нікого не буде, прийдемо і заберемо».
Так і зробили.
Пізніше передали те досьє історику Федору Турченку. У мішку знаходилась і своєрідна політична карта Запорізької області. Склав її секретар з ідеології обкому партії Віктор Понеділко за вказівкою з Києва. Це фактично була підготовка до арештів.
Рішення Запорізького облвиконкому від 26 серпня 1991 року
Потім, десь 27 серпня, Дем‘янов зібрав актив. Я пішов туди. Я ж вважав себе героєм — таку титанічну справу зробив, вважай, епохальну.
Дем’янов виходить і каже:
— Від сьогодні закінчилось двовладдя, від сьогодні ви — єдині можновладці.
Я зрозумів, що контроль партії скінчився. І думав, що вони мене тут же з‘їдять! Адже я провів гігантську роботу – відправив в історію компартію у Запорізькій області!
А вони зааплодували.
Виходив я, як побитий собака. Виявилося, зробив їм послугу, вони цього і чекали. Раніше Горбачов закликав партійців пересідати у ради. От вони і легалізувалися у новому форматі.
А далі вже була інша історія.
— Пане Костянтине, днями у Запоріжжі провели урочисті збори до 30-річчя Незалежності України? Вас запросили?
— Так, зателефонували, запросили. Я пішов.
— Вітали вас там?
— Ні, здебільшого звучали прізвища тих, хто уже був при владі протягом цих 30 років. З моїх побратимів згадали лише Віталія Пилипенка, який створив герб Запорізької області.
Автор: Володимир Фризько
Фото: Олександр Прилепа, архів «Індустріалки», facebook, archivzp.gov.ua, youtube.com
Читайте також: Поет із Запорізької області зберігає сенсаційні рукописи про життя за Сталіна
Сообщение Той, хто закрив обком: як радянське Запоріжжя стало українським появились сначала на Индустриалка — новости Запорожья.
Источник: http://iz.com.ua/zaporoje/toy-hto-zakriv-obkom-yak-radyanske-zaporizhzhya-stalo-ukrayinskim
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
