«Це все стало можливим завдяки фотографії»: історія запорізької фотографки-волонтерки, що розповідає про хроніки війни в Україні

Запорізька фотографка Олена Тіта з початку війни почала волонтерити у центрі Паляниця , а також годувала людей у міському центрі для біженців з окупованих територій. Завдяки її фотографіям у різних частинах світу дізналися про війну в Україні, невтомних добровольців, втрати переселенців, справжніх воїнів та біль наших людей. Фотографіями Олени ділиться президент України Володимир Зеленський, Ukra iuml;ner, UAnimals, різноманітні українські та західні видання. Олена розповіла свою історію, де розказала про фотомистецтво, моральний вибір, міжнародні виставки та справжнє покликання. Як волонтерство змінило життя і чому фотографія має велике значення Взагалі-то я фотограф з не дуже великим досвідом. У мене навіть комерційних зйомок було всього 2 чи 3, а фотографією я почала займатися лише два роки тому. До цього працювала в маркетингу, була регіональним маркетологом в мережі Сільпо . Я дуже креативна людина, я завжди цікавилася творчими сферами ndash; намагалася малювати, але нічого в мене не виходило. Мій батько був художником, мій брат художник і він навіть входить до об rsquo;єднання митців Колорит . Я зацікавилися фотографією і просто десь рік лише навчалася. Майже без зйомок, це було таке художнє виховання естетики. Коли почалася війна, то майже усі ми сиділи перші дні в Telegram-каналах, скролили новини і я шукала якесь заняття. Ми з чоловіком почали возити речі до Туристичного інформаційного центру, які збирали у сусідів. Знімати я почала з першого дня. Тоді 24 лютого майже всі поїхали по супермаркетах, стояли в чергах. Я дістала телефон і знімала на нього все, що бачила. Мене майже не побили тоді в перший день. Люди були розлючені. Мій чоловік казав, що всі тоді робили щось одне, а я робила зовсім не те, що всі. Я повернулася додому і взяла фотокамеру. В перший день люди були не готові до цього ndash; на обличчях був страх, але в мене було нестерпне бажання це все фіксувати. Я не розуміла навіщо, але я відчула, що маю це робити. Це було так машинально, без певної мети. Десь вже на п rsquo;ятий день війни я побачила у Васі Бушарова повідомлення, що у волонтерський штаб потрібні люди. Я до цього не була з ним особисто знайома. Бачила його одного разу у бібліотеці, де він проводив поетичні вечори Читай-Кохай . Я просто знала, що він така відома людина, весела. Я побачила, що він написав, що штабу потрібен фотограф, і вже наступного дня о восьмій я приїхала і почала знімати. Тоді я фіксувала протитанкові їжаки, як їх варили та якийсь побут в штабі. Якщо порівняти фотографії першого тижня і зараз, то різниця вас шокує. В перші тижні люди були настільки перелякані, вони намагалися триматися ближче один до одного, навіть фізично, щоб якось відчути цю підтримку тілом. Спочатку, все було досить сумбурно ndash; багато фотографів, відеографів, журналістів. Не було ніякої схеми. Потім в команду прийшла Таня Дроботя [зараз вона відповідає за медійний напрямок штабу] і у нас з rsquo;явився план вже на декілька днів. Мені пощастило, що штаб знаходиться недалеко від того місця, де я живу. Коли розпочалися проблеми з бензином, то стало важче пересуватися містом. Зараз я не їжджу туди кожен день, у мене є певні завдання на зйомки, якщо відбуваються якісь події, але це не на рівні обов rsquo;язків. На початку було декілька фотографів, але я якось там затрималася. Ми з Васею зійшлися в тому, що те, що я роблю дуже підходить штабу по стилю. Коли я зрозуміла, що я для зйомок потрібна в волонтерському штабі 2-3 рази на тиждень, то ми почали шукати ще щось з чоловіком. Ми працювали в Епіцентрі і годувати біженців. Зараз там працюють близько 60 людей у 4 зміни. Коли перші евакуйовані почали приїжджати до нас, то це було дуже важко. Там жахливі історії. Я взяла камеру і почала знімати. Це переросло в те, що люди почали бачити фотографії біженців і пропонувати матеріальну допомогу. На даний момент ми зібрали близько 250 тисяч гривень. У нас є українська школа в Сполучених Штатах, яка перерахувала вже рівно 4 тисячі доларів. Я намагалася знайти якусь схему, як взагалі годують біженців. Гроші давали безпосередньо на їжу для переселенців, медикаменти, базову допомогу. Керівник центру тоді сказав, що якщо ви гроші отримуєте самі, то і купляєте все самі. Він розказав, які ресторані в місті займаються цим. З початку ми отримували там 20-30 доларів, купляли їжу та відвозили до закладів харчування. Ми тоді працювали трошки з Шелестом вони десь 300 порцій на день готували, а Sir Lancelot десь 500-600 порцій. За кваліфікацією я соціолог зі спеціальністю соціальна робота . Ніколи би не подумала, що це може стати мені в нагоді. Але це саме те, чим я займалась в Епіцентрі . Адже ми там не тільки годували людей. Ми спілкувалися з людьми. Волонтери в Епіцентрі — це велика команда. Там ж не стільки ти годуєш людей, скільки надаєш їм підтримку, хоча б через слово. А люди хочуть говорити. Для них це важливо. Зараз ми не працюємо в Епіцентрі — чоловік вже повернувся до своєї роботи, на наші місця вже прийшли волонтери. Переважна більшість з них ndash; це біженці, які нещодавно приїхали. Для них важливо допомагати іншим, а також великий плюс те, що вони отримують там їжу. Незважаючи на те, що я тепер там щодня не працюю, але продовжую там знімати та допомагати тим,чим можу. Хроніки війни у міжнародних виставках, фотожурналах і цікаві знайомства Через фотографії з rsquo;явилося дуже багато людей, які почали бачити, що відбувається в Україні. Наприклад, UAnimals завдяки моїм фотографіям почали збирати кошти для тварин. В Епіцентрі бувало таке, що ти знайомишся з якоюсь сім rsquo;єю, що приїхала з тваринами, звичайно, що фіксуєш це. Я інколи робила пости в соцмережах, коли в мене вже назбиралася достатня кількість фото з різними тваринами. Там не було особливої історії, але звичайно, що тварини були в жахливому стані. Мені тоді написала зооволонтерка Олеся Кулік і почали сипати донати на корм для тварин. Потім UAnimals вислали стійку для корму на Епіцентр. Дуже багато людей допомагають навіть серед тих, кого я зовсім не знаю. А ще за цей час з rsquo;явилося дуже багато підписників. Була така історія, коли в перші тижні запоріжці наповнювали мішки з піском для укріплення міста. Моя підписниця побачила у мене на фото свого батька. Вона живе в Німеччині, а батько залишився у Запоріжжі один. Вона писала, що ридала, коли побачила батька та що він не один, а в команді однодумців, які допомагають Запоріжжю чинити спротив. Вона нам задонатила десь 600 євро. Вона робить фотозйомки з мейк-ап майстринею. Вони розігрують зйомки з макіяжем серед тих, хто донатить по 10-20 євро. У мене навіть тепер є одна знайома фінка, що побачила мої фото і тепер збирається на виставку у Фінляндії. Вона також нам скидує по 20-30 доларів і я розумію, що це все стало можливим завдяки фотографії. До кінця липня у мене проходять дві міжнародні фотовиставки у Литві та Фінляндії. У мене є подруга Іра Біла, яка працювала у нашому Музеї архітектури та тимчасово поїхала у Вільнюс разом з українською благодійною організацією, яка вивозила школу з України ndash; жінок з дітьми. Ірина займається дуже важливою місією — доносить інформацію про Україну через різні заходи й виставки в тому числі. Моя фотовиставка відбулась завдяки їй. Виставка була у трьох містах, зараз вона веде перемовини, щоб провести фотовиставку у Німеччині. У Фінляндії хтось з українців побачив інформацію про цю подію у Вільнюсі і жінка, що виїхала з України і займається гуманітарною допомогою зробила таку виставку до 1 червня про дітей. Основна мета ndash; визвати емпатію, бо люди у Європі, на жаль, вже трохи звикли до війни. Я бачу, що менше надходить допомоги, стає менше публікацій у ЗМІ. Якщо на сторінках у BBC та NYT в перший місяць було більше 70% інформації про Україну, то зараз новин з України все менше. Ще одна наша мета ndash; це зібрати кошти на Паляницю . Там на фотороботах є QR-коди з переходом на платіжну систему. За ці чотири місяці війни я познайомилися з багатьма журналістами. У мене є цікава історія, як журналісти з The Times були у мене вдома, а я фотографувала їх портрети, після того як вони закінчили робити інтерв’ю. Все розпочалося з того, що є хлопець на ім rsquo;я Микола, який приїхав з Маріуполя на велосипеді. Він три дні був у фільтраційному таборі, два дні він був у полоні і дістався Запоріжжя. Я з ним тоді познайомилися і мені в той же день запропонували квартиру безкоштовну. Уже два місяці в ній живе цей Коля з велосипедом та ще одна родина з дитиною. Ми з ними спілкуємося, вони приїжджають до нас у гості. Його історія досить незвичайна. А з журналістами The Times я познайомилася ще у перший тиждень війни. Вони в Україні були ще до початку повномасштабної війни і знімали матеріали про АТО. Коли почалася війна, то вони вирішили залишитися. Так співпало, що я запропонувала цій сім rsquo;ї з Миколою познімати їх вдома з професійним спалахом. І ті журналісти приїхали в той самий день, тобто вони брали інтерв rsquo;ю у мене вдома у цього Миколи, поки я знімала. Також я не змогла не скористатися шансом не зняти цих журналістів. Вони насправді дуже круті військові журналісти — працювали в Сирії, були викрадені, поранені, але незважаючи ні на що, залишилися в професії і продовжують доносити до світу інформацію про війну Також частину моїх фотографій публікують у тематичних фотожурналах, що створили у Запоріжжі під час війни. Є у нас у Запоріжжі такий чоловік, як Олександр Капров. У нього була своя рекламна агенція СПРОС . Він знімався у цих смішних рекламах з Харвест Індустриалес та інших. Я побачила, що там він шукає фотографів для журналу. Йому сподобались мої фотографії і у нас уже вийшло чотири фотожурнали, де більшість саме моїх фото. Перший журнал мав назву Приречені на перемогу , другий ndash; Ті, хто сміються , а третій про дітей Народжені жити . Про дітей найважчий, бо там дуже багато емоційних фото. Останній був саме про наше місто. Примірників цих журналів не дуже багато ndash; близько 500. Вони некомерційні у вільному доступі по кафешкам, салонам, закладам відпочинку є. Також в планах є ще друковані журнали — як мінімум два номери. Люди дуже відкриті і найцікавіше, що вони хочуть і готові розповідати свої історії Фотографи, мабуть, як і лікарі мають таку трохи знижену емпатію. У мене взагалі є таке по відношенню до родичів. Я рідко сумую за кимось, крім чоловіка. Я можу розплакатися через якусь собачку, я дуже емоційна, але в плані роботи можу себе стримувати. Важче за все, коли ти працюєш з біженцями 8-10 годин, бачиш цих людей, повертаєшся вже додому, сідаєш за комп rsquo;ютер відбирати фото і ще раз бачиш цих людей. В цей момент ти починаєш пригадувати усі почуті історії. Я знімала одного вбитого у п rsquo;ятій лікарні. Там жахлива історія ndash; міна не розірвалася і чоловік взяв і поніс її в підвал у стані афекту. В цей час вона у нього розірвалася по дорозі. Я приїхала в лікарню, а їх там якраз вивантажують. Я впевнена, усі ці звірства мають бачити. Зараз до фотографії вже інакше ставлення. Навіть в "Епіцентрі", коли приїжджають переселенці дуже рідко, коли хтось каже, що не потрібно знімати. Я вважаю, що кожному нашому мешканцю потрібно поїхати і попрацювати хоч деякий час в "Епіцентрі". Бо так по місту і не скажеш, що у нас війна ndash; так є мішки, протитанкові їжаки, але коли ти там знаходишся, то це взагалі інший вимір. Там жах, біль і смуток, а найстрашніше, що все це не скінчається, ти думаєш, що ми ж якось тримаємося, артилерія наша стоїть, ми віримо в ЗСУ, але водночас є наші цивільні громадяни, що потерпають від війни. Там люди дуже відкриті і найцікавіше, що вони хочуть і готові розповідати свої історії. Там є хлопці, що самі по 30 днів жили в зонах бойових дій у підвалах з цими дітьми, виїхали, відправили свої сім rsquo;ї за кордон, а самі залишилися волонтерити. І таких дуже багато, бо вони кажуть, що відчувають таку потребу і впевнені, що вони найкраще зможуть їх зрозуміти, бо вже пройшли через те саме. Люди по-різному реагують на фотокамеру. Можуть і послати. Потрібно знати, що відповісти на питання: навіщо ти знімаєш? . Зазвичай я так і кажу, що я волонтер і знімаю хроніки міста, щоб люди бачили, що у нас відбувається. Це наша пам rsquo;ять, ми повинні це пережити. Я думаю, що взагалі якби не фотографія, та не Паляниця , то вже можна було з глузду з rsquo;їхати. В перший місяць ми дуже втягнулися у волонтерство ndash; годували біженців, збирали кошти і без вихідних працювали. Вільного часу майже не було, я просто не встигала викладати фото, які я зробила два тижні тому. При цьому зараз я хоч в "Епіцентрі" не працюю, але їжджу туди періодично знімати, хоча б раз на тиждень. В останній раз я приїжджала і якраз формували автобуси на Польшу і було дуже багато жінок та дітей. Я давно такого не бачила . Я взагалі завжди публікувала і публікую в Instagram, що якщо ви волонтер і працюєте, то я приїду і познімаю безкоштовно. Я хочу показати, чим займається місто зараз і хто в цьому допомагає. Про думки, аби покинути Запоріжжя Відчуття аби поїхати кудись було більш ввечері. Коли ти весь день зайнятий, десь бігаєш, фотографії робиш, комусь допомагаєш, а потім ввечері зупиняєшся і не розумієш, що робити. Ми вдома передивилися усі фільми про військових журналістів та фотографів. Мені навіть пропонували виставку в Іспанії, але там важливо було щоб я особисто її представляла та країну. Я спочатку так легко погодилась, а потім зрозуміла, що і чоловіка не залишу, бо ми один одного дуже сильно підтримаємо. Йому було важко без роботи. Чоловікам важче це прийняти, ніж жінкам. Я пам rsquo;ятаю, як він мені говорив: та ні, ти посуд не мий, то я помию, аби вже щось робити . Зараз він вже повернувся до роботи і потрохи відновлює свій бізнес, а також підробляє онлайн як айті та інженер. Сестра чоловіка зараз у Польші і пропонує мені їхати, але я не розумію, як я можу це зробити. У мене вже така відповідальність ndash; а хто тих біженців познімає. В перші місяці у нас в місті дуже багато було журналістів з провідних видань — The New York Times, The Washington Post та інші, а після Азовсталі вони майже всі виїхали. Першим триггером була Буча, потім Азовсталь , а зараз все перейшло в рутину. У мене є біженці, є волонтери в місті, та є моя друга родина — це наш волонтерський штаб. Там ти йдеш від воріт до входу, вітаєшся з людьми і розумієш, що з усіма цими людьми ти познайомився під час війни. В перший тиждень на камеру реагували з острахом. А зараз то вже така велика сім rsquo;я, яка на камеру вже посміхається. Фотографка-волонтер та як фото потрапляють у соцмережі президента У мене немає доходів, але чоловік зараз заробляє, але все одно живемо економніше, ніж раніше. Я на другий чи третій місяць почала думати, що мені потрібні і комерційні зйомки також. Хоч якісь мінімальні. Я виставила інформацію про те, що в мене є 50% знижка на все, але я не могла зрозуміти, як мені про це повідомити в соцмережах. Бо в мене там вся стрічка переважно в біженцях, волонтерських роботах. І тут, якщо я розміщую інформацію про портрети, а людина вперше заходить і бачить там сльози, біль, біженців і дітей, то якось це не дуже все в rsquo;яжеться взагалі. І тоді мені мій чоловік сказав, ну будеш волонтером. Є такий дуже відомий фотограф Себастьян Сальгадо. Він знімав в гарячих точках, рудники та видобуток золота, дітей. Все це він робив як волонтер, бо не був найманим працівником якогось ЗМІ. Коли ж я побачила, що у мене є підтримка ndash; люди хочуть виставки, у Вільнюсі планують зробити великий мурал по моєму фото, то це мене дуже надихнуло. Це такі приємні крапельки. Що ж стосується того, як команда Зеленського обирає фото, то є така сторінка в Instagram Ukraine NOW і менеджер цієї сторінки разом зі своєю командою слідкує за усіма журналістами та фотографами, що працюють зараз в Україні. Це і фоторепортери, і аматори. У Telegram-канал він сам вигружає обрані фото, а команда Зеленського бере фото з цього каналу. Моє задача проста ndash; знімати і показувати те, що відбувається навкруги нас. Після того, як Зеленський почав ділитися моїми фото, я познайомилися з Ukraїner і вони також почали брати деякі роботи Про навчання фотографії Митці ndash; це такі люди, що несуть культурний код нації. Не буває такого поняття як талановитий фотограф . Він може бачити композицію, але постійна практика, тренування дають можливість розвивати свої здібності та культурне сприйняття. Я належу до так званих пахарів . Зараз я відчуваю, що в мене щось виходить, бо я бачу віддачу. Зараз така епоха, що крім нашої української нації відбудовується ще таке культурне явище, що факт важливіше за якість фото чи відео. Мені пощастило, у мене є змога знімати те, що мені подобається. Я проходила навчання фотографії і багато хто мені казав: ой, нащо на це витрачати гроші, то можна все на Youtube подивитися . Нас навчили розписувати ідеї для зйомок і ось після 30-ї приходять найкрутіші варіанти. Мозок така штука ndash; він лінується, поки ти його не штирхаєш. Найбільше мені подобаються якісь концептуальні зйомки. Фото ndash; це для когось може бути терапія. У мене був такий досвід з проєктом Люди, які впливають на нас . Я зробила опитування в Instagram, аби люди розказали, хто в Запоріжжі їх надихає. Мені люди там покидали і склався список десь з 30 людей. По-перше, це було справді цікаво, бо це дає змогу подумати про своє життя, оточення, хто імпонує та чому. Завдяки цьому експерименту я познайомилися з безліччю цікавих людей. До війни я дуже полюбляла знімати портрети, а зараз наряду з ними на перше місто зі зрозумілих причин вийшов репортаж. Після нашої перемоги треба буде якийсь час віддати на аналіз та усвідомлення, а шо я хочу знімати тепер. А може взагалі нічого не залежить від моїх бажань та лише треба буде відчути, де я потрібна як фотограф зараз.
Джерело: 061.ua Источник: https://www.061.ua/news/3415372/ce-vse-stalo-mozlivim-zavdaki-fotografii-istoria-zaporizkoi-fotografki-volonterki-so-rozpovidae-pro-hroniki-vijni-v-ukraini

Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook

Share this post

нет
scroll to top