Власники сироварні на вогні з Бердянська вже кілька місяців допомагають людям
Кілька місяців тому родина сироварів з Бердянська – Альона та Юрій Лубенські – евакуювались до підконтрольної Україні території. Але бізнес свій поки не відновили, займаються волонтерством.
«Думали, що потрібно показати їм: ми в Україні»
До Бердянська росіяни увійшли 27 лютого – через три дні від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Частина ворожої техніки пішла транзитом на Маріуполь, частина «розповзлась» по вулицях. Військові здавались місцевим розгубленими, тож питання чи чинити опір в людей не виникало.
— В чатах люди писали: «Та вони нас бояться, самі не розуміють, що відбувається», Такі наївні були, – згадує Альона – власниця сироварні на вогні Formaggio Olive. – Знайшлись зухвалі бердянці, які кидали «коктейлі Молотова» в броньовані машини. Потім відео з’являлось розмови однієї дівчини з росіянином: «А чего ты спрашиваешь у меня паспорт? В чем дело? Ты мне свой покажи! Я с тобой говорю на русском, но я на украинской земле, я у себя дома. Что ты тут делаешь?» І так це підстьогувало всіх! Ми думали, що потрібно показати їм: ми в Україні.
Альона додає, що не було страху, і коли під час протестних акцій на людей окупанти почали наставляти зброю. Настільки учасники відчували піднесення і єднання. На таких же почуттях люди почали допомагати маріупольцям, які з середини березня масово покидали своє місто і шукали прихисток у Бердянську.
— Одного дня до мене дзвінок: «Доброго дня, Альона. Я їду з Маріуполя, в нас не залишилось нічого. Прийміть нас у себе. – А хто ви? Скільки вас? – питаю. – Мене звуть Людмила. Нас три машини. Коли ми бігли з дому, я схопила коробку, туди щось накидала. А коли ховались в підвалі, побачила на ній ваш номер, бо я у вас колись сир замовляла». Звичайно я погодилась, вмовила сусідку прийняти людей, бо всіх розмістити не могла. Ми їх тоді прочекали до ночі, через те, що довго тримали на блокпостах.
За словами жінки, маріупольці були дуже налякані, не випускали з рук телефони, чекаючи новин з дому. А ті щодня ставали все гіршими, бо обстріли посилювались, руйнувань ставало більше, гинули люди. Потік біженців до Бердянська зростав, їх селили навіть в місцевих школах. Альона з родиною носила туди пастеризоване молоко, головки сиру.
— Згодом ми прийняли до себе родину лікарів. В нас тоді вже не було світла, газу, але була вода і пічка на дровах, — продовжує розповідь Альона. – Так от чоловік розповів, як на одному з постів не почув команду «Стояти», і по машині відкрили вогонь. Він по гальмах, вийшов – йому на зустріч чоловік з «чорним» обличчям. І він впізнає в ньому старосту групи з медуніверситету, дивується, як той на таке пішов. Колега йому: «Мене ніхто не питав. О 8 ранку був в лікарні, а вже о 9-ій – видали зброю і вперед». Єдине, що він просив: «Як доберетесь до Бердянська, Запоріжжя, просто скажи людям: 10% тут ідейних в ДНР, і 90 % чоловіків пішла до війська під загрозою, що відберуть життя, навіть не власне, а дітей і батьків».
Альона зізнається, що в якийсь період зрозуміла, що треба їхати з міста. У її власному будинку ще деякий час жили маріупольці, одна родина, потім друга. Але згодом і вони покинули курортне місто. А за будинком і собакою сироварів доглядаються сусіди.
Без оголошення зборів набирали повний бус допомоги
Зараз про дорогу до підконтрольної Україні території Альона може розповідати спокійно. Хоча вона була напружена, бо «над головами» літали снаряди. А ще згадує як її україномовний чоловік повторював в голос стандартні фрази для відповіді окупантам. Після чергового блокпосту (загалом їх було 17) Юрій просив у Бога пробачення за те, що спілкувався російською. І досі мешканка Бердянську пам’ятає радість, коли побачила на пагорбі автівку українських поліцейських, які супроводжували колону до Запоріжжя.
— Там ми не планували затримуватися, а поїхали на Батьківщину Юрія – на Волинь, — продовжує Альона. – Ми вивезли собою мідний котел на 70 літрів, тесаки для розрізання сиру, бо розуміли, що не зможемо без сироваріння. Та у Луцьку ми не змогли знайти приміщення через дорогу оренда, а ще було треба купувати вакууматор, газову горілку, холодильники, на постійній основі молоко.
Потім деякий час Лубенські провели у місті Полонне Хмельницької області, куди їх запросила жінка, що вчилась у Альони сироварінню. Вона дала будиночок, місце, де можна було працювати, звела зі знайомою, що пропонувала допомогу зі стартом. Були і перемовини з ресторатором з Хмельницького. Але в обох випадках «робити бізнес не вийшло». На очі Альоні потрапила інформація про ситуацію в селах Київської області, що якраз були деокуповані. Люди були в дуже скрутному становищі, тож жінка вирішила допомогти.
— Я не оголошувала зборів, але після сторіс з планами поїздки, люди почали надсилати нам ковдри, одяг, їжу, якісь невеличкі суми на картку скидали. Щось ми купили на власні кошти, винайняли задорого автобус і поїхали до Горенки та інших сіл. А там люди сплять на цеглинах, поклавши якийсь матрац, врятований зі згарища, і накриваються клейонкою. Вони раділи шматочку мила, бабусі цілували хліб – все було так, як ми читали в книжках про війну.
Альона додає, що крім стандартної допомоги навесні возила селянам розсаду, насіння, як були дуже потрібні. Також вдалось придбати намети, які слугували для людей, будинки яких були зруйновані, тимчасовим прихистком. Останні були закуплені на кошти від швейцарських благодійників. А ще мали попит у людей різні господарчі речі.
— Мені дали телефон жінки, в якої були корови, частину з них вона врятувала, — наводить приклад Альона. – Я зателефонувала, спитала про потреби. У відповідь почула: «Я дою просто в землю, по-перше, рашисти все покрали, а що не покрали – постріляли. Тож немає жодної банки, відра – нічого». Я відвезла свою каструлю для сироваріння на 40 літрів, купили пару бідонів, препарати для тварин, бо вони спали на землі, тож мали запалення.
Також Альона наголошує, що вже після перших поїздок зрозуміла, допомагати буде тільки адресно. Адже зіткнулась з негативними фактами, коли люди сварились за гуманітарку, чи брали те, що їм було непотрібно у всіх, хто заїздив до їх населеного пункту. А хтось при цьому не міг отримати нічого, бо не виходив через вік за межі двору, чи соромився стояти в черзі.
***
Згодом родина Лубенських зрозуміла, що їздити з Волині кожного раз дуже довго і дорого, тож перебралась до Києва. З того моменту Альона з’їздила до Німеччини на запрошення родини фермерів, що почали виготовляти сир. Хотіла зрозуміти, чи зможе перебратися за кордон. Також була ще одна спроба запустити сироварню вже на Київщині, але ця ідея поставлена на паузу.
Альона з Юрієм тим часом поринули у волонтерство. У липні, наприклад, раз на тиждень возили допомогу до сіл Чернігівщини від посуду для кухні до побутової техніки. А раз чи два на тиждень навідувались до села Мощун у Київській області, де разом з іншими волонтерами допомагали людям розбирати зруйновані будинки та наводити лад у дворі. Зараз подружжя сироварів шукає «виходи» на волонтерів з Миколаївщини, яка потерпає від обстрілів.
— Допомога іншим – це наркотик! Це залежність! Я це зрозуміла одразу. А зараз тільки зміцнилася в думці! – так прокоментувала у своєму Інстаграм Альону чергову невдачу з відновленням сироваріння та плани на подальшу допомогу іншим.
Читайте також: У Бердянську окупанти знесли пам’ятник українським захисникам — фото
Читайте наші новини на сайті zprz.city.
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.
Сообщение Подружжя сироварів із Бердянська перекваліфікувалось у волонтерів появились сначала на Індустріалка — новини Запоріжжя.
Источник: http://iz.com.ua/zaporoje/podruzhzhya-sirovariv-z-berdyanska-perekvalifikuvalos-u-volonteriv
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
