Запорізький академічний обласний театр юного глядача готується до нового театрального сезону в умовах війни. За останні півроку і театр, і його артисти зустрілися з багатьма викликами. 061 поспілкувався з головним режисером театру Геннадієм Фортусом про трансформації, які принесла з собою війна, волонтерські ініціативи акторів, евакуацію частини творчого колективу і безмежної любові до свого глядача. З режисером ми зустрічаємося в його особистому кабінеті. Навкруги ndash; афіші, фотознімки зі спектаклів, подяки та визнання, пам rsquo;ятні сувеніри, біля вхідної двері символічна вішалка зі сценічним костюмом і м rsquo;яка іграшка на софі. Перед початком запису інтерв rsquo;ю йому дзвонять на мобільний телефон і питають, чи можна розпочинати репетицію. Геннадій Вадимович каже, щоб починали без нього і пояснює нам, що все під контролем ndash; на місці є ті, хто прекрасно знають усі тонкощі вистави, а він зможе подивитися за діями акторів за допомогою монітору, де відображається усе те, що відбувається на сцені в цей момент. — Які зміни відбулися в Театрі юного глядача за ці майже півроку війни? З якими викликами ви зіткнулися? Війна внесла свої корективи в філософії, психології і соціальній сфері, і в театрі теж. Раніше ми жили в світі перспектив ndash; мріяли, планували, щось вигадували собі. Ми жили в спокої і не відчували повною мірою, що там на кордоні з Донецькою та Луганською областями щось відбувалося. Ми були спокійні, розмовляли російською мовою hellip; Особисто я зараз цього не хочу. А мені 67 років і весь цей час я не тільки розмовляв російською, а й міркував російською. Я ніколи не звітував перед собою, чому розмовляю певною мовою, але зараз все кардинально змінилося. В театрі актори підштовхують себе перейти в це українськомовне середовище, адже це не лише мова, а й мислення. Це досить важко, бо це і робота з артикуляцією і мовою тіла. Люди, що не мають стосунку до театрального мистецтва, переважно, роблять усі рухи підсвідомо, але актори вибудовують ці реакції. Слова у них дуже тісно пов rsquo;язані з дією. Зараз нам потрібно це все наново переосмислити та перекласти всі вистави. З іншого боку дуже боїмося перетнути межу і перейти до цієї трохи шароварної манери та подачі, цього пафосного страждання. — Я вже зрозуміла, що ви плануєте в новому театральному сезоні повністю перейти на українську мову, а чи будуть якісь зміни в репертуарі? Театр повинен бути чуттєвим до будь-яких змін і розуміти, що зараз прийдуть глядачі з певною концепцією, баченням. Мабуть, ті п rsquo;єси, що нам колись здавалися дуже приємними та цікавими перед війною, то зараз нам за них певною мірою соромно. Ось я зараз це кажу і у мене мурахи по тілу. Я не хочу, щоб до нас зараз прийшла людина, а ми все ще залишилися в минулому , ніби нічого й не було. Я думаю, що в такому випадку глядач обов rsquo;язково зробить для себе висновки, що він прийшов не туди . Перед нами стоїть дуже важка задача: чим ми зустрінемо глядача у цей період, про що ми будемо з ним розмовляти. До війни у нас була мета ndash; розважати людей, бо відчувалася така втома, економічна та політична криза, зміна життєвих обставин. Наприклад, моє покоління, починаючи з 90-х років відчувало зміну формації, ми пережили не одну революцію. Кожного разу це як прокляття: щоб ти жив в епоху змін . Вот ми і живемо. А молодь у нас взагалі народилася і була вихована в цей період. Ми взагалі до кінця не розуміємо, що ними керує. Психологи вже б rsquo;ють в набат, бо ми цього не проходили і не знаємо, яким воно буде це нове суспільство. Для нас дуже важливо відчувати серцем своїх глядачів. — А як щодо колективу артистів театру. Чи були люди, яких ви втратили через вимушену евакуацію за межі міста та країни? Так, частина людей виїхала. Інша частина залишилася і працює з першого дня. Евакуювалась десь близько третини наших людей. В основному це, звичайно, що жінки та молоді дівчата. Ми самі їм казали: якщо можете це зробити, то виїжджайте . Тому що я, наприклад, розумію, що у випадку небезпеки цивільні люди можуть заважати нашим воїнам, вони можуть стримувати захисників. Я це розумію і якщо є можливість перечекати десь в більш безпечному місці разом з дітьми, то потрібно це робити. — Ви не відчуваєте, що вони там можуть залишитися назавжди і вже не повернуться до нашого театру? Відчуваю. Я взагалі думаю, що немає нічого поганого в тому, що жінка яка виїхала закордон, вийде там заміж. Це прекрасно. Ось я так думаю, хоча я можу втратити хорошу акторку. Але це життя. Я ще викладаю в університеті і своїм молодим студенткам кажу: якщо у вас в житті буде вибір між театром і особистим життям, то потрібно вибирати особисте життя . — Чому так? Тобто ви відкидаєте можливість побудови професійної кар rsquo;єри жінками? Наші актори дуже люблять театр, є ті, хто пропрацював понад 40 років. Для них театр завжди був на першому місці і навіть, коли вони одружувалися/виходили заміж вони про це зазначали своїм партнерам. Вони віддані театру, але є одне але hellip; Я ще не бачив в театрі на різних рівнях, що коли жінка обирала театр, відмовившись від особистого щастя, вона з цього щось виграла. Я вважаю, що все потрібно робити з розумом і тримати цей баланс. Там у самому кінці, найстрашніше, що жінка вже нікому не потрібна. Одна історія, коли жінка має можливість займатися улюбленою справою і має фінансову підтримку, а інша історія, коли жінка проживає в комунальній кімнаті і перешиває свої сукні, щоб оновити гардероб. Я категорично проти цього. — Як вибудовуються стосунки режисера та актора. Чи часто звертаються до вас за порадами? Важливо мати дружні і довірливі стосунки один з одним. Була така історія, коли актор театру Андрій Ісаєнко приїхав до мене і радісно повідомив, що його запросили працювати у Петербузі, зніматися в серіалі Вулиці розбитих ліхтарів . Я хочу одразу зазначити, що ця історія відбулася до 2014 року. Там він називав суми щось за контрактом близько 100 тисяч доларів і потрібно було поїхати на рік. Я йому одразу сказав: ні . Він вже тоді був актором театру Митницького (Київський академічний театр драми і комедії на Лівому березі) і досить популярною людиною. Він почав питати, чому ні, і я запропонував йому порахувати витрати і подумати над тим, що він втрачає. Йому потрібно було звільнитися з театру і надалі, навряд чи би йому вдалося знайти роботу. Він запитав: А що ж мені робити? , а я відповів йому лише одне ndash; відмовитись . Я сказав йому, що саме тут в Україні він буде популярним артистом і буде зніматися в фільмах, серіалах і заробить більш ніж 100 тисяч доларів. Пізніше приїхала його дружина і сказала, що це виключно їх сімейна справа і лише їм вирішувати. Я наполягав на своєму і він справді нікуди не поїхав. Сьогодні він заслужений артист України, відома та заможна людина. — Ісаєнко згадував вам колись цю розмову? Ще б пак. Пізніше він сказав дякую . Я впевнений, що не завжди потрібно кудись бігти, щось швидко змінювати. Дуже важливо думати, що ти робиш і для чого тобі театр і взагалі життя. Я вже 41 рік пропрацював в театрі і не жалкую жодного дня. Я отримав усе, що я хотів в цьому житті. — Повертаючись до подій 24 лютого цього року. Особисто ви, як зустріли повномасштабне вторгнення ворога? Чи очікували ви можливий напад? Що стосується мене, то я очікував. Я знав, що це можливо, але не хотілося вірити в повномасштабну війну. Відчуття було жаху та страху. Той аналіз, який я робив для себе, то я передбачав, що ця людина (президент країни-агресора,- прим.ред) спробує це зробити. Те, що він відкусив за останні 8 років, йому здалося замалим і він мав зробити ще щось. Я прийняв рішення, що я нікуди не поїду і залишусь тут до останнього, доки можна буде. Спочатку війни декілька днів люди не виходили на вулицю, лише дивилися новини і слідкували за діями військових. Коли вже я почав їздити на роботу, то зустрічав людей, які мене знали і вони казали: то ви не поїхали нікуди, ми знали, що якщо ви тут, то ми почуваємося спокійніше . Я не голосував за нашого президента, але на мою особисту думку, можливо, це було призначення Зеленського. І важливо, щоб президентом був саме він в цей період. Війна могла б і закінчитися через три дні, якщо б не він. І тоді ми усі були б з російськими паспортами hellip; Я знаю це точно, що президент України, коли йому сказали, що на нього очікує автомобіль і літак, він категорично відмовився лишати країну. Військові, що мали за плечима досить багатий досвід, повідомили йому, що тут зараз будуть стріляти, а він просто віддав наказ дати йому автомат. Саме з цього моменту по фронту пройшов такий гул, що президент нікуди не їде і потрібно триматися. — Розкажіть про волонтерські ініціативи театру за останні півроку Ми взяли на себе такі обов rsquo;язки ndash; спілкування дітьми та підлітками з Маріуполя, Бердянська, Полог, допомога нашим військовим. Велика частина нашої команди волонтерила і продовжує це робити. Наші хлопці були на присязі Сил спеціальних операцій у нас на Хортиці. Це дуже важлива подія. Вони нам подарували такий пам rsquo;ятний сувенір-тарілку, а ось тут є подяка нашої артилерійської бригади. У нас є особисті контакти з нашими військовими, що працюють на Донецькому та Запорізькому напрямках. Наші працівники також служать там і ми намагаємося допомагати їм облаштувати свій військовий побут. Цеха нашого театру шили спальні мішки, розвантажувальні жилети, плитоноски. Одному військовому навіть зібрали на машину. Їм вона дуже була потрібна для оперативних операцій Найцінніше для нас — це підтримка дітей, що були евакуйовані до Запоріжжя з зон бойових дій та окупованих територій. Перші дитячі вистави були дуже важливі саме для нас. Діти не посміхалися і нам казали, що це зараз така реакція після усіх пережитих подій. Тож для нас найвищою нагородою було бачити під час і після вистави усміхнені обличчя та радість в очах дітей. У нас є регулярна співпраця з маріупольським хабом. Одного разу ми приїхали з інтерактивною програмою, діти брали активну участь в ній, розігралися і підняли веселий галас — і співробітники центру нам сказали, що це дуже добре: діти нарешті почали виявляти свої емоції, що були певний час подавлені. Приємно, коли діти після вистав підходять до акторів, обнімаються, фотографуються. Нам казали слова подяки за цю реабілітацію і мені приємно, що ми змогли їх хоч трохи порадувати. — Наскільки мені відомо, то лише в червні актори театру отримали можливість виступити саме на рідній сцені і зіграли свою першу виставу з початку війни. Які були відчуття у вас, у акторів? Мене якось спитали ndash; чи відчуває актор страх перед виходом на сцену і я можу сказати, що насправді актор відчуває страх, коли він НЕ виходить на сцену. У нас до війни була коронавірусна хвороба, а до цього у нас була така активність, що на наші вистави потрібно було за три місяці в черзі стояти, щоб купити квиток. Коли ж коронавірус був, то ми на початку взагалі не мали можливість працювати, потім діяли обмеження по кількості глядачів, зараз ми відновили роботу під час війни, але діти до нас не ходять, бо це категорично заборонено. Коли в червні актори вийшли на сцену, то це було справжнє свято, надзвичайні емоції, вони раділи так сильно, що це потрібно було бачити та відчувати. Було таке враження, що все це відбувається наче вперше. А ще велика підтримка залу ndash; глядачі справді хочуть ходити на вистави, вони за цим скучили. Перед нашою невеличкою літньою відпусткою ми показували виставу Все про жінок і тут оголосили повітряну тривогу. У нас є сховище, тож усі глядачі мали туди спуститися. Відбою не було півтори години. І що ви думаєте? Люди не розходилися! І тільки, коли вже скасували продовження вистави, бо не встигли б зіграти до комендантського часу, люди пішли. Навколо театру взагалі завжди була і є своя публіка і ми їх дуже цінуємо. — А взагалі ваші вистави розраховані на якого глядача? У театру завжди є перспективи, коли їм цікавиться молодь. Ми спочатку трохи не розуміли, що потрібно завжди мати віковий ценз ndash; просто робили вистави в своє задоволення. Але з часом я зрозумів, що я маю визначити з ким я розмовляю. Ми обрали свою вікову категорію з екватором в 35 років ndash; тобто з 25 до 35 та з 35 до 50. І саме з цього часу до нас пішла наша аудиторія. Ми взагалі поставили перед собою задачу ndash; не просто щось оповідати, а саме розмовляти з глядачем. Погодьтесь, зараз здивувати чимось людину дуже важко ndash; ми ніби усе бачили. А ось розчулити, доторкнутись до почуттів людини ndash; ось це головна мета. Адже людина, що приходить до театру, вона вже розуміє де вона і що тут все не справжнє і тебе будуть намагатися ввести в оману. Саме тому дуже цікаво про що цей обман. Наші спектаклі без пафосу, моралізаторства, ми намагаємося спитати у глядача, як нам бути. Коли люди у залі починають реагувати, то вони ніби разом з акторами проходять цей шлях. Була така ситуація, що вранці після вистави мені подзвонили дві дуже поважні людини і сказали: Фортус, та що ж ти робиш?! Ми ж усю ніч провели на кухні, обговорюючи цю виставу . Насправді, кращого компліменту для мене і не знайти. — Через війну усі українці проходять через величезні зміни, найбільші трансформації, як раз і відбуваються з молоддю і людьми середнього віку, яку ви визначали, як цільову аудиторію для себе. Як зараз зрозуміти, що потрібно глядачеві, що він хоче бачити? Мій особистий принцип полягає в тому, що я ніколи не кажу про інших. Я завжди кажу про себе. Я беру п rsquo;єси там, де є я . Якщо мене там нема в будь-якому віці, коли я був молодий, в середньому віці, коли я, скажімо так, подорослішав . Я повинен там бути, і тоді я розумію про що я кажу. Я також багато через що пройшов в цьому житті і саме через цей досвід, я знаю, що там є і як це передати. — Але ж у ваші там 30-35 років ви не чули, як прилітають ракети, не бачили вбивства рідних, однокласників, ви не відчували жахіття війни hellip;. Справа в тому, що я служив в лавах радянської армії, звичайно, що в таких гарячих точках я не був, але на межі я перебував. Мені відомо це відчуття, коли не повертались хлопці з нашої частини. Повірте мені, чоловіки іноді навіть не все розповідають. Взагалі є такий вислів: дорослий чоловік ndash; це випадково виживший хлопчик. Це правда. Я, мабуть, повинен був вмерти разів в п rsquo;ять. Ми хлопці часто сунемося в такі місця, які важко собі уявити. А ми там носимося, живимо, ризикуємо. Повертаючись до самого питання про глядача, то для театру людська душа ndash; це дуже важливий елемент. Ми постійно вивчаємо, як міркує людина, як вона переживає ті чи інші події. У нас є така вистава Вальс випадку , де є молода 22-річна жінка, що опинилася на межі ndash; вона і не на землі, і не пішла ще на небо. І вона веде бесіду з ангелом, де він ставить їй умову ndash; якщо будеш чесно відповідати на все питання ndash; то в рай, якщо брешеш ndash; то в ад. І вона пішла в ад. В нашій виставі, правда, ми переосмислили кінцівку і вона опинилася в раю. Я отримав ексклюзивне право на цю постановку. Так сталося, що сценарист та драматург Віктор Аім на одному з фестивалів подарував мені цю п rsquo;єсу. Саме ця вистава йде в нашому театрі більше 20 років. Тут важливо зазначити, що ситуації та обставини проходять, але людина залишається з набором почуттів ndash; кохання, пристрасть, недовіра, зрада. Так чи інакше людина однаково переживає ці почуття у різні часи, але є певна межа. Ми хочемо розмовляти з глядачами про те, що всередині нас. — Як ви дивитесь на ініціативу не просто перекласти вистави українською мовою, а повністю відмовитися від використання п rsquo;єс та спектаклів російських авторів? Я це не підтримую. Державний театр може брати п rsquo;єси різних авторів, і російських теж. Але, якщо я знаю, що хтось з цих авторів підтримує війну або не висловив свою позицію (у нас є один такий автор), то я не хочу його ставити. Хоча п rsquo;єса була досить непоганою, але якщо ми працюємо з нею, то заробляємо йому гроші теж. Я хочу зазначити, що цей автор публічно війну не підтримує, але він знаходиться у мовчанні і свою позицію не висловив. У Пушкіна я питати, звичайно, що не буду, але на мій погляд сучасний автор має озвучити свою позицію і обрати, на якій він стороні. Якщо це Пореченков, то я взагалі не хочу з ним спілкуватись і поруч стояти. — Якщо ми вже торкнулися цієї теми, то у Росії є прошарок з досить відомих артистів, що виступають рупором війни зі сторони Кремля. Чи може бути культура, зокрема, театр, зброєю у цій війні? Так. Колись, здається 1985 чи 1986 році до нас в театр на постановку приїхав молодий режисер Зохейра. Він приїхав з воюючої країни (ірано-іракська війна) вчитися до України. Ми з ним спілкувалися. І він розказав, що якось вони заїхали в село на машині і почали грати виставу. В цей час почалися обстріли. Після закінчення бою вони приїхали і дограли. Тоді для нас усі ці розповіді були абсолютно неймовірними. А зараз ми робимо те саме. Наші артисти були у селищі Луганське Донецької області, що неподалік від російського кордону. Ми туди їздили і бачили війну на власні очі. Театр ndash; це і зброя і підтримка. Ми обрали певну позицію і висловлюємо її. У нашому радянському театрі була така езопова мова. Ми навчилися розмовляти з глядачем другим планом. Тоді ж вистави приймалися. І комуняки приходили на вистави і ми намагалися кожного разу обходити їх. Ось, наприклад, ви ж бачили кіно Бриллиантовая рука ? А чи знали ви, що там у кінці був атомний вибух? Гайдай розумів, що фільм будуть різати і йому було важливо зробити так, щоб не прибрали головні сцени. Коли ж ця ідеологічна комісія передивлялася фільм і побачила цей вибух, то вони категорично вимагали це прибрати . Театр Юрія Любімова був дуже різкий, його боялися. Тобто люди дотичні до театрального мистецтва так воювали . Це можливо було при автократії, але не при диктатурі, як зараз в Росії. 22 роки актори в сусідній державі не розуміють, що вони навіть сказати нічого не можуть, що театр став просто розвагою. Театр завжди другим, третім, п rsquo;ятим планом повинен видати справжнє. Ви не будете ходити до театру, де немає думки. Вам там не буде цікаво. Чому до нас ходили і ходять люди? Ми по відгуках бачимо, що на відміну від інших театрів, у нас вони отримують такий тренажер для мізків, можливість переосмислити. Так, ми грузимо людей, але ж вони йдуть і їм потрібно це перевантаження. Це як наркотик. Ти починаєш відчувати залежність. У нас є вистави, на які люди ходять десять років поспіль і товаришують з акторами. Театр ставить запитання і зараз виникають нові питання. — Я знаю, що ви вже не перший рік викладаєте театральне мистецтво у Запорізькому національному університеті? Чи плануєте викладати цього року і що ви думаєте про дистанційне навчання для акторів? Я не кожен рік набираю, а раз в 4 роки. Зараз я працюю з третім курсом. Дистанційне навчання ndash; це катастрофа. Дуже важко. Ця професія вона не лекційна, вона індивідуальна. Якось намагаємося навчати їх, іноді порушуємо правила. В акторській майстерності дуже важливо особисте спілкування, обмін енергією. Ось приходить дитина, а в неї вже напхали досвіду — батько, матір, вулиця, школа і нам потрібно переформувати цей жорсткий диск в її голові. Дуже важливо, щоб актор був розумним, мав почуття гумору. Ось без гумору актор взагалі не може існувати. Це найважливіше в людині, а якщо його немає, то це дурак. Бо він вже не розуміє з чого сміються люди, а чи не з мене випадково? Такі люди дуже бояться гумору. А розумні люди вони взагалі з ковпаком та в окулярах ходять, бо вони перші над собою посміються. — Члени вашої родини працюють разом з вами в театрі молоді. Чи вдається вам розмежувати, де закінчується робота і сім rsquo;я і наскільки комфортно ви почуваєтесь? Я думаю, що не потрібно ніколи нічого відділяти. Потрібно жити в своє задоволення, а родина має бути з тобою разом. Ось, наприклад, зібралися друзі з родинами і ми накриваємо стіл і не дай боже, там не буде місце дитині. Усі мають бути на рівних. Нещодавно у Запоріжжі був з візитом міністр культури Олександр Ткаченко і коли мова зайшла про театр, то він сказав, шо нашим актором потрібні зараз виїзні гастролі. Ви бачите зараз для вас таку можливість? Так, і це потрібно. По-перше, щоб поїхати куди-небудь з гастролями їх потрібно організувати, підготуватися, зробити так, щоб там чекали; було, де спати. Україна має цьому сприяти, щоб показати усьому світі, що ми не дикі люди, а культурні, розумні, освічені. Коли турист приїжджає до будь-якої країни, перше що він бачить це мистецтво: архітектура, музеї, виставкові центри, цікаві пам rsquo;ятки. Тобто, ми бачимо культурний рівень країни і нас так само сприймають ndash; через театр, філармонії, музеї. Я думаю, що обов rsquo;язково потрібно показувати, хто ми такі. У мене син свого часу навчався в Ізраїлі, і коли він приїхав, то ми дізналися, що в закордонному паспорті у нього поставили позначку, що він виїхав не в Україну, а в Росію. Син сказав, що одразу не побачив, а там взагалі не дуже знали, що таке Україна. Я думаю, що наша задача зараз показувати міжнародній спільноті, що ми різні, ми самостійні і незалежні. — Питання наостанок, чим можете здивувати глядача у новому театральному сезоні? Ми ще в пошуку. У мене є одна п rsquo;єса, навіть інсценування і я думаю над тим, аби її поставити. Режисер повинен бачити абсолютно усе ndash; декорації, яким буде світло, що буде звучати і, навіть, як будуть дихати актори. Вистави створюються в цьому кабінеті. Після запрошується художник і я кажу, що мені потрібно. Талант художника полягає в тому, щоб він зміг принести, навіть, щось своє, що допоможе режисеру обжити простір. Далі вже справа за актором. Режисер бачить персонаж в обличчі певного актора і за період роботи ми маємо виховати це в ньому. Талант актора дозволяє за період репетицій вивчити модель існування героя, він починає навіть жити і думати, як його персонаж. Це як шрам. Я відчуваю ці шрами, адже з деякими акторами я все життя працюю. Ми бачимо, як з кожною виставою актор не просто зростає, а стає іншим і духовно, і набуває складних життєвих переживань. Так актори стають багатогранними і відкривають нові і нові двері. Я завжди кажу, що необхідно, наприклад, дівчатам бути не покоївками , а королевами . Я, звичайно, що маю на увазі театр і цей багатий внутрішній світ і відкриту душу. Підписуйтесь на наш канал в Telegram, щоб не пропустити важливі новини міста та області.
Джерело: 061.ua Источник: https://www.061.ua/news/3451458/gumor-ce-najvazlivise-v-ludini-golovnij-reziser-zaporizkogo-teatru-unogo-gladaca-pro-novi-vikliki-repertuar-i-volonterstvo
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
