Рідні бійців 501-го окремого батальйону морської піхоти ВМС ЗС України чекають на повернення героїв додому
Маріуполь – одна з найгероїчніших та найтрагічніших сторінок війни, за якою спостерігав весь світ. Наші захисники тримали оборону міста близько двох місяців, відволікаючи на себе сили супротивника і не даючи йому рухатись на інші напрямки.
Головною асоціацією з обороною Маріуполя для багатьох став саме полк “Азов”. Та мало хто знає, що на сусідньому від “Азовсталі” металургійному комбінаті імені Ілліча оборону тримала 36-та окрема бригада морської піхоти, до якої входив 501 окремий батальйон морської піхоти ВМС ЗС України, що дислокувався у Бердянську.
Бої в Маріуполі йшли цілодобово. Боєприпасів на початок квітня практично вже не було. Так само не було і їжі та навіть води.
На початку квітня частина батальйону здалася в полон. Про це рідні піхотинців дізналися з відеоролика, який розмістили в рашистському телеграм-каналі.
Про оборону комбінату Ілліча практично не говорять
— Ще з грудня 501 батальйон виконував завдання по обороні Широкине в Донецькій області. Повномасштабна війна застала їх саме там, — розповідає жінка військовополоненого з 501 батальйону Ольга. — Пізніше їм довелося відійти в Маріуполь. Там вони зайняли оборону на комбінаті Ілліча. Понад місяць вони там були.
Були проблеми з боєприпасами, їжею — жодних підвезень не було. Ми з чоловіком розмовляли ще за 2 тижні до того, як вони потрапили в полон, і він казав, що їжа закінчується. Вони знайшли борошно десь, готували його з водою.
Ольга каже: чоловік Руслан дзвонив їй раз на тиждень на хвилину — дві. Просто сказати що він живий-здоровий, цілий і все. Востаннє вони розмовляли 26 березня. Після цього жодних звісток від коханого не було.
— Пізніше в телеграм-каналах країни-агресора з’явилося відео, на якому показували, що наш батальйон потрапив у полон. Крім цього я не знаю про свого чоловіка нічого вже 7 місяців, — розповіла Ольга. — Ми зверталися до всіх можливих державних структур. Писали скрізь листи, залишали заявки, були на зустрічі з ГУРом. На жаль, вплинути на це неможливо.
Там (в Маріуполі) ще був полк «Азов», і скрізь говорять саме про них. А про наш батальйон і про оборону комбінату Ілліча практично не говорять. Хоча там були не лише морпіхи, а й 56 бригада.
У полон потрапило 265 людей. За цей час обміняли лише 15. Наші хлопці потрапили спочатку до Оленівки, після цього один одного не бачили. Зараз вони повертаються з різних куточків росії та відстежити місцезнаходження чи стан здоров’я когось з них неможливо.
Деяким дівчатам, в яких чоловіки теж служать в цьому батальйоні, приходили листи від чоловіків. Але видно, що написані вони під наглядом. Текст в них дуже короткий: «я перебуваю в росії в полоні, я вас люблю» — і все. Пишуть, що їх добре годують, не ображають. І дівчата кажуть, що це нехарактерна мова для їхніх рідних. Що люди, які розмовляли в житті українською, раптом пишуть російською. Зрозуміло, що ніхто в цих листах не напише правди.
«Віра в перемогу була шалена»
Щоб підтримувати одна одну дружини та дівчата піхотинців об’єдналися. Вони створили спільноту в соцмережі, де спілкуються та обмінюються інформацією. Також дівчата активно беруть участь у мітингах, які проходять в різних містах України та вимагають обміну “Всіх на всіх”. Але все одно бути в невіданні дуже тяжко.
— Ми з Русланом вже 8 років разом, проходили усі труднощі разом, — поділилася Ольга. — За роки звикаєш, що твій коханий перебуває спочатку у зоні АТО, потім ООС. Живеш у цьому ритмі, коли його нема вдома по пів року. Він мені завжди казав, що відчуває потребу захищати інших, допомагати, рятувати. Я приймала це, хоч хотілося вже спокою, діток.
А Руслан казав, що скоро ми переможемо, і все буде. І це була така шалена віра у те, що вони зможуть перемогти. Вже коли чоловік був у Маріуполі, ми розмовляли, він мені казав що приїде. Ми обговорювали плани на майбутнє. І я навіть не уявляю, як для них це важко — перебувати в полоні, слухати російський гімн і через це все проходити.
Ми жили в Бердянську, ще кілька місяців я залишалася в окупації, а Руслан переживав за мене. Тепер він навіть не знає, що ми виїхали. І я не можу про це повідомити. Від хлопців, які повернулися, я хоча б знаю, що він цілий. А він про мене та свою родину не знає нічого.
Дуже тяжко. Від хлопців, яких обміняли, ми знаємо, що над ними там знущаються. Здається, в мене вже сльози скінчилися. Ти ходиш, стукаєш в усі двері, благаєш про допомогу, а її нема.
Я розумію, що обміни — це важко, що важко вести перемовини з країною-агресором. Але про наш бат взагалі ніде не кажуть.
«Піти до армії було його мрією»
Чекає на повернення коханого Андрія, теж військовослужбовця 501 батальйону морської піхоти України, і Альона. До повномасштабного російського вторгнення дівчина з коханим жила в Бердянську. Весною пара планувала офіційно одружитися.
— Мій чоловік морпіх, і він цим завжди пишався. Піти до армії було його мрією. Коли йому стукнуло 18 років, він помчав у військкомат. Андрій завжди знав, що хотів потрапити до Морської піхоти України, адже не раз казав, що це елітні війська.
Ми планували весілля на весну. Він мріяв про відпустку та свято. Але повномасштабне вторгнення Андрій разом з побратимами зустрів в зоні ООС на Донеччині. Вони були першими, хто прийняв удар ворога на себе.
Десь наприкінці лютого він написав мені: «Я під Маріуполем, нам потрібна їжа та форма». Тоді я почала збори та пошук волонтерів. Згодом я дізналась, що він вже на Азовмаші, в госпіталі, отримав кульове поранення в спину. Через кілька тижнів ще два у ногу. Цю інформацію я вже дізналась нещодавно від обміняних побратимів зі словами «Він у тебе герой, справжній морпіх!»
Четвертого квітня Андрій разом з побратимами потрапив у полон. Про це я дізналась із рашистських каналів. З перших днів ми з іншими сім’ями полонених морпіхів 501 батальйону скооперувались та почали спільно діяти. Заяви до органів влади, пошуки, мітинги — це все те, через що ми проходимо кожен день і так вже пів року.
Наразі 7 місяців тиші та невідомості. Але я живу зі словами які він писав мені, перебуваючи в оточеному Маріуполі: «Я буду боротися за тебе, за сім’ю, друзів та Україну, до останньої краплі крові». Тож і я борюся за тебе, коханий, — каже Альона.
«Дитина починає говорити, гукає тата»
Бореться за коханого й Анастасія. Разом з маленьким сином вона чекає на повернення чоловіка Олександра.
— На початку березня мій чоловік знаходився в Маріуполі, там отримав осколкове поранення. Останнє СМС в мене від нього було 3 квітня, а 4 він вже потрапив у полон. Потім зв’язку вже не було. Я
побачила відео в інтернеті, так і дізналася, що він в полоні. Двоє хлопців, яких обміняли, казали що бачили Олександра, що він живий. Більше про нього я не знаю нічого, — розповідає Анастасія. — Я зверталася в усі організації, на гарячі лінії дзвонила, листи відправляла, була на мітингу, яких проходив у нас в Запоріжжі. Нам сказали просто: чекайте обміну, списки подаються.
Ми з Олександром разом 3 роки, 2 роки в шлюбі. У нас є синочок Роман, якому рік і 9 місяців. Ми виїхали з окупованої території 4 місяці назад. Дитина починає говорити, гукає тата, питає де він, а я не знаю, як пояснити. Дуже тяжко. Мама підтримує мене, чоловіка родичі. Інші дівчата теж допомагають. В нас є спільнота, де ми обмінюємося інформацією, спілкуємося, але все одно дуже тяжко.
Коханий завжди писав: “Ти сильна, ти знаєш що робити, ти впораєшся”. Тому тримаюся, — поділилася Анастасія.
Рідні полонених кажуть: вони не припинять боротися, стукати у всі двері, виходити на мітинги та вимагати повернення своїх героїв додому.
Читайте також: У Запоріжжі військовослужбовиці розповіли про жахи полону: Намагалися нас зламати
Фото: 061, а також з особистих архівів дружин військовополонених
Сообщение У Запоріжжі дружини полонених морпіхів вже 7 місяців чекають звісток від своїх коханих появились сначала на Індустріалка — новини Запоріжжя.
Источник: http://iz.com.ua/zaporoje/u-zaporizhzhi-druzhini-polonenih-morpihiv-vzhe-7-misyatsiv-chekayut-zvistok-vid-svoyih-kohanih
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
