Є у Запоріжжі місце, яке притягає до себе не менш, ніж Хортиця. Це місце – Центральний парк культури і відпочинку «Дубовий гай», або Дубовка, як кажуть у народі. І от одного суботнього ранку ми зі знайомою таки зібралися завітати до Дубовки, подивитися на лебедів, погодувати пернатих, які можуть нам зустрітися. Якщо ви теж зберетеся до парку, радимо придбати спеціальний корм для птахів, бо їм не завжди йде на користь те, що куштуємо ми із вами.
У парк вирішили зайти через центральний вхід, прикрашений склом та колонами із полірованого каменя. Комусь ті колони подобаються, хтось ностальгує за старим дизайном з арками та декоративними решітками. Але це, погодьтеся, справа смаку.
Нарешті ми опинилися на головній алеї парку. Тут відразу «чіпляє» око ряд дитячих автівочок із дистанційним приводом. Потім ми ще побачимо, як мами контролюють розваги дітей із допомогою спеціальних пристроїв до тих автівочок, піклуючись про безпеку малюків.
Старші можуть перевірити свою влучність у тирі та виграти величезного ведмедя або сумного зайця із довжелезними вухами, якщо поталанить, звичайно.
Є тут і невеличкий майданчик із різноманітними атракціонами для дітлахів, але ми до них не придивлялися. Ми звернули у бокову алею, щоб розпочати прогулянку біля озер. Першою спорудою, яку ми побачили, був кінотеатр просто неба. Відразу ж звернули увагу, що все було чисто прибрано, у великих вазонах росли різнокольорові петунії. Взагалі порядок у парку підтримується, і це прекрасно.
Сумний вигляд мали руїни колишнього ресторану. Про ракету, яка туди влучила, багато хто знає. Але поруч із тим рестораном росте розкішна верба,надаючи краєвиду оптимізму і надії на краще.
Алеї, старі й нові, різноманітні дерева, клумби привертають увагу відпочиваючих красою і спокоєм. Хоча озера, на жаль, обміліли, бо з′єднані з Дніпром. Вода в тих озерах позеленіла, дно частково оголилося і стало берегом-схилом.
А от і мости через озера із мереживом огорож. Колись на тих огорожах можна було побачити замки, які чіпляли молодята собі на щастя під час весілля. Зараз їх немає…
Спогади про молодят нагадали про лебедів, які колись прикрашали озера і були візиткою парку. Лебедів ми не побачили, то де ж вони?
На озерах було багато диких качок. Пам′ятаєте, ми радили вам узяти корм для птахів, якщо зберетеся на прогулянку до парку? Усі, малі й дорослі, годували тих качок, а птахи охоче клювали корм, пірнали, плавали, виходили на берег. Серед качок метушилися голуби, поблизу чатували хитрющі ворони. Вони швиденько хапали ласий шматочок, поки інші птахи роззявляли дзьоба і хлопали крилами.
У парку є невеличкі кафе, багато лав під деревами, тут завжди можна відпочити у затишку. Ми так і зробили, але продовжили спостерігати за годівлею птахів. На березі поралася бабуся із трьома онуками у червоних футболках. Птахи метушилися біля корму, діти сміялися, а бабуся раділа, дивлячись на таку приємну картину.
Моя знайома дуже хотіла побачити старий фонтан, ми перейшли місток, і от перед нами постала центральна площа парку із тим фонтаном. Він давно не працює, тільки камінні риби, які підтримують величезну фонтанну чашу, загадково дивляться на відвідувачів.
Потім ми попрямували до третього водоймища, теж дуже обмілілого.
Першим, кого ми тут зустріли, був чорний кіт. Він тихенько лежав на бережку, контролював солідне рибальське знаряддя, очікуючи клювання риби. Унизу, біля самої води, порався ще один кіт, мабуть, черв′яка на гачок насаджував. Ми вирішило, що побачили справжню котячу рибальську артіль. Але наші фантазії швидко розвіяло делікатне кахикання біля кущів, де й знайшовся справжній хазяїн і можливий очільник котячої бригади.
Біля великої альтанки був ще один рибалка, він рибалив самостійно, ніяких чотирилапих помічників поблизу не спостерігалося. Неподалік дві жіночки сиділи на простирадлі і ласували чимось смачненьким. Моя знайома їм навіть трохи позаздрила. На її думку, отак і треба відпочивати «на природі».
На цьому озері є острів із будиночком для лебедів. Саме тут ми нарешті зустріли того красивого білого птаха. Він був один, але таки був. Ми почали кидати лебедю корм, милувалися ним, як чимось безцінним, раділи, що бачимо таку красу. Раптом біля лебедя з′явилося кілька черепах. Ми вирішили, що отримали додатковий бонус від паркової флори і фауни за виказане довготерпіння. Але черепах ми нічим не могли пригостити, бо раніше навіть не здогадувалися про їхнє існування.
Наша прогулянка завершувалася, а народ все йшов і йшов до парку. Багато хто спускався боковими сходами із терасами, прикрашеними зеленню і квітами. Там навіть знайшовся чудовий куточок із чорнобривцями.
На такій мажорній ноті ми і завершимо нашу розповідь, додамо, що життя у парку триває попри усі негаразди, попри руїни після обстрілів, попри обмілілі озера. Наша Дубовка й досі залишається улюбленим місцем відпочинку для запорожців. Але якщо зберетеся до парку, візьміть із собою корм для птахів та черепах, будь ласка. Не пожалкуєте,запевняю.
Галина СОЛОВЙОВА, фото авторки
Сообщение Дубовий гай, або У пошуках білого лебедя появились сначала на Газета МИГ.