Куди завело бажання? Частина І: Одеса
Ці нотатки я пишу для тих, хто хоче мандрувати, але не наважується здійснити своє бажання. Повірте, не існує нічого неможливого! А почалося усе з того, що наприкінці літа я дуже – просто-таки неймовірно! – захотіла на море…
Зовсім невчасно й недоречно. І ситуація в країні не та, і не сезон, і грошей обмаль, і здоров’я підводить… Але за все життя, від самого народження, жодне моє літо не проходило без побачення з морем. Та останні два роки стали винятком. Щоправда, перебуваючи в евакуації у Литві, влітку 2022-го я їздила у Клайпеду, а влітку 2023-го – на поромі з Вентспілса у Стокгольм. Але хіба то зустріч із морем, коли бачиш його з високої набережної або з палуби велетенського корабля… Треба зануритися в обійми хвиль – отоді це буде справжнє побачення!
Дослідивши в Інтернеті сайти різних туристичних агенцій, я вирішила їхати на південь Болгарії.
По-перше, на відміну від українського узбережжя Чорного моря, там спокійно.
По-друге, у вересні ще тепло. По-третє, не так далеко, як, приміром, Туреччина (враховуючи, що пасажирські літаки Україною наразі не літають). По-четверте, більш-менш недорого…
Це таки була проблема – гроші. Ви помічали: їх ніколи і ні в кого немає? Тобто коли людина намагається виправдати свою пасивність, то заявляє: «У мене на це немає грошей». І в мене їх теж не було. Довелося торкнутися «недоторканного запасу». Вдатися до режиму суворої економії на харчуванні й побутових потребах. Узяти кредит у банку. Позичити в друзів і рідних. Зрештою, накопичився потрібний мінімум. А далі почалися дива.
Я вибрала поїздку до Сонячного берега (це назва курортного містечка на південному узбережжі Болгарії – на відміну від Золотих пісків, що розташовані значно північніше). План був такий: доба в автобусі, п’ять діб в одномісному номері з напівпансіоном (сніданки та вечері) і доба на дорогу додому. Загалом тиждень. Але менеджер у туристичній агенції знайшла інший – як не дивно, дешевший – варіант: не п’ять, а сім діб із напівпансіоном у чотирьохзірковому готелі. Я заплатила за путівку 13600 гривень. Проте невдовзі менеджер повідомила, що обраний готель із 21 вересня закриває сезон. Натомість туроператор пропонує готель «Tiara beach». Теж чотири зірочки, але там немає напівпансіону й одномісних номерів. Харчування у готелі all inclusive (усе включено), а помістять мене одну у двомісний номер. Зауважте: за ті ж гроші!
Звісно, мені просто пощастило. Але, мабуть, наприкінці сезону, якщо туроператор чесно виконує свої зобов’язання перед клієнтом, подібні «дива» не рідкість.
На автобус Харків – Сонячний берег – Несебир я могла сісти у Дніпрі. Але, щоб зробити дорогу легшою, вирішила частину маршруту подолати на поїзді.
А саме – їхати через Одесу. Додатковою спокусою стало бажання ще раз побачити це місто. О, яке воно чарівне золотими вересневими днями, коли ще майже не з’явилося ознак осені в кучерях парків і бульварів!
Я заздалегідь замовила в інтернеті ночівлю в хостелі «Friday» неподалік від одеського залізничного вокзалу. Навіть домовилася, що мені залишать нижнє місце двоповерхового ліжка у жіночій кімнаті на вісім осіб. Не дуже привабливий нічліг? Але ціна: 235 гривень за добу – для мене звучала значно привабливіше, ніж тисяча з гаком у будь-якому готелі.
Пригадалося, як за радянських часів їздила у відрядження від газети «Комсомолець Запоріжжя». Іноді доводилося ночувати у готелях райцентрів. Не знаю, чи були вони дійсно такими переповненими, та місця журналістам бронювали лише з милості райкомів партії або комсомолу. Там теж були багатомісні кімнати і випадкові співмешканці. Але у той час нам і не снилися комфортні ліжка, чистота, зручна сантехніка і навіть кухня із посудом, що неодмінно є в усіх сучасних хостелах!
Утім, кухня цього разу була мені ні до чого: готувати я, звісно, не збиралася. Коли поїзд прибув до Одеси, залишила речі у вокзальній камері зберігання, узявши лише рюкзачок із необхідними для ночівлі речами, і відправилася на прогулянку містом. На вечір ще в Запоріжжі був куплений через інтернет квиток в Одеський театр опери і балету – на прем’єру «Сільської честі» П’єтро Масканьї.
В історичній частині міста майже не помічаєш рани, нанесені війною.
Навіть морський вокзал, напівзруйнований після нічного нападу рашистів минулої осені, більш-менш привели до ладу.
Тільки багатоповерховий готель височіє над ним обпаленою примарою. І на музеї археології теж досі видніються сліди ракетної атаки у липні 2023-го. А неподалік від нього – меморіальна дошка, яка нагадує, що історичний центр Одеси за півроку перед тим був внесений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і потребує захисту на благо усього людства. Але вандалам на людство наплювати, як наплювати їм і на життя людей.
Пам’ятник дюку Рішельє одесити сховали від обстрілів у зеленому «шатрі». Не діє ескалатор уздовж Потьомкінських сходів. Зникла пихата постать Катерини ІІ (тієї сумнозвісної тиранші, яка знищила Запорозьку Січ). Замість неї на постаменті тепер майорить жовто-блакитний прапор, навколо – свічки, плакати і маленькі прапорці. А от бюст Пушкіна на Приморському бульварі залишився на своєму місці.
В Одесі, як ніколи під час попередніх візитів, цього разу я часто чула українську мову. Невимушено розмовляли між собою не лише приїжджі, а й молоді одесити… Хоча літня господарка кафешки «Одеські пельмені» поскаржилася, що її співробітників силоміць примушують говорити державною мовою. «Невже? Удома?» – «Та ні, з клієнтами». – «Ну так розмовляйте у побуті хоч японською, а вивчити кілька фраз для спілкування з відвідувачами досить легко, чи не так?» Схоже, тут теж, як і в Запоріжжі, невміння й небажання говорити українською – проблема, переважно, літніх людей. Можна сказати, ознака старості.
В Одесі я побачила чимало курортників. Але, повторюся, відпочинок у цьому місті для пересічного відпочивальника надто дорогий. Навіть товари у супермаркетах коштують дорожче, ніж у Запоріжжі. За півтори доби я витратила удвічі більше, ніж планувала. Приміром, за порцію пельменів у тих же «Одеських пельменях» заплатила 110 гривень. Та коли хотіла додати до страви сметану – попросили ще 40. З’їла без сметани.
У пиріжковій «Чорниця» борщ обійшовся мені аж у 146 гривень. Хоча тут, принаймні, до нього подали і сметанку, і три пампушки, і навіть пиріжок (з начинкою на вибір). Але ж пельменна та пиріжкова – не ресторани, а найскромніші заклади громадського харчування…
До речі, у тій же «Чорниці» я спостерігала, як жебрачка, що просила милостиню біля сусіднього храму, зі словами подяки повернула дівчатам порожній полумисок. А неподалік у кіоску-кав’ярні молода бариста на моїх очах налила бідно вдягненому дідусеві півлітрову баночку молока. «Підгодовуєте?» – «Ні, – зашарілася дівчина. – Він приносить нам дрібні монети. Взаємовигідний обмін».
Найдешевший квиток в Одеський театр опери і балету коштує 300 гривень. При тому, що опера «Сільська честь» («Cavalleria Rusticana») – одноактна і триває трохи більше години. Але я не шкодую, що відвідала цю прем’єрну виставу. Щоправда, солісти мене не вразили, проте хор був гарний, оркестр під орудою заслуженого діяча мистецтв України Валерія Регрута теж… А головне, зацікавила спроба наслідувати тенденції сучасного європейського театру. Опера виконувалася мовою оригіналу – італійською, а титри українською висвічувалися на табло над сценою. Режисерка Оксана Тараненко постаралася створити перед глядачами живий образ маленького містечка з його такими різними жителями. Фактично в опері лише п’ятеро діючих осіб (солістів). Та сцена майже постійно була заповнена персонажами: від дітей – до стареньких, від черниць – до повій, від виноградарів – до візників. У кожного своя роль, що не має прямого відношення до сюжету, але додає мазок у загальну картину. Як, наприклад, той парубок, який виїхав на сцену на велосипеді й увіз черницю, котра скинула своє суворе вбрання…
Я і раніше бувала в Одеському театрі опери і балету. Знаю, що його збудували 1887 року за проєктом віденських архітекторів, і він славиться красою. Але цього разу мене особливо вразила розкішна й дуже різноманітна ліпнина. Скульптурами прикрашена кожна ложа. Вони не повторюють одна одну. Їх можна розглядати годинами. Недарма удень сюди водять екскурсії…
Моя прогулянка Одесою завершилася наступного дня. Можливо, просто пощастило, та лише двічі за цей час лунали сигнали повітряної тривоги. Надвечір я з радісним передчуттям сіла у напівпорожній двоповерховий автобус. Нарешті! Я їхала на побачення з морем.
Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО
Сообщение Куди завело бажання? Одеса появились сначала на Газета МИГ.