Загадкова ліквідація: 5 версій з елементами нонфікшну
У самому центрі Запоріжжя, на майдані Волі, є могила. Похований у ній чоловік, котрого вбили рівно 80 років тому.
Звали його Петро Комаров, на момент смерті мав 38 років, працював секретарем Запорізького міськкому партії. Фактичний керівник міста.
Убивство діяча такого рангу стало громом серед чистого неба.
Могила Петра Комарова
Замах скоїли у ніч з 9 на 10 листопада 1944 року. Впливового більшовика застрелили прямо в його службовій машині.
11 листопада газета «Червоне Запоріжжя» вийшла з некрологами й повідомленням комісії з організації похорону.
Газета «Червоне Запоріжжя» від 11 листопада 1944 року. Офіційними некрологами й вичерпалася вся новина про загибель секретаря міськкому партії. Утім, на загибель там і натяку не було: просто «смерть» – ані трагічна, ані передчасна
— Труна з тілом секретаря міськкому КП(б)У П. М. Комарова встановлена в приміщені міськпарткабінету, вулиця к. Лібкнехта, № 85. Для прощання з покійним відкрито вільний доступ в приміщення з 9 годин ранку, — сповіщала комісія з організації похорону.
— Винос труни з тілом покійного сьогодні в 3 годині дня.
Похорони відбудуться на майдані «Свобода».
Могила в центрі Запоріжжя є, але хто застрілив Комарова, яким був мотив убивці, що з покаранням – усе це в тумані безвісти й понині.
Могильна плита давно тріснула, а прочитати напис нелегко
— Моя свекруха Ніна Матвіївна Гулякова, котра після вигнання німців із Запоріжжя працювала тут окулістом, розповідала про цю подію, — поділилася з нами запоріжанка Олена Гулякова. – Проте, на жаль, я не пам’ятаю подробиць. Можу лише сказати, що її розповідь дещо відрізняється від офіційної версії. А суть усієї цієї історії звелася до того, що в ній лишилося багато загадок.
Читайте також: Вбивства, пограбування, напади — скільки тяжких злочинів у Запоріжжі розкрили з початку року
Схоже, й офіційними даними влада не надто вдовольняла цікавість містян. Очевидно, аби не акцентувати увагу на кричущому інциденті у знов радянському – після німецької окупації — Запоріжжі.
Петро Комаров родом з Ялти. Партійна робота у 1930-ті роки привела його до Запоріжжя. Поки місто було захоплене німцями, служив на Північно-Кавказькому фронті політпрацівником. Після деокупації Запоріжжя повернувся сюди секретарем міськкому КП(б)У
А через 80 років після таємничого пострілу я спробував зрозуміти, хто ж організував ліквідацію головного запорізького більшовика. У підсумку — 5 версій убивства. Але спочатку —
Остання година ватажка
2013 року запорізькі журналісти Микола Зубашенко і Валерій Полюшко взяли інтерв’ю у сина Петра Комарова Олега. Ось що він тоді розповів про смерть батька.
***
— У театрі, там зараз ПК імені Дроб’язка, проходила якась урочистість. Здається, відзначали День міліції. Батько, звичайно, брав участь. […] Урочистість проходила ввечері. Мій брат Володя – він мав тоді 13 років – також був присутній на тому вечорі. Після офіційної частини накрили столи – окремо для дорослих і для дітей. Володя розповідав, що якийся офіцер у формі капітана НКВС увесь вечір намагався з батьком заговорити, був поряд з ним. Хто це був – невідомо. Мабуть, один із запрошених.
Коли почали збиратися по домівках, він напросився, щоби батько його підвіз.
Читайте також: Нові назви — чому 67 років тому у Запоріжжі перейменували майже тридцять вулиць
Дітей відправили раніше, Володя чомусь затримався, від’їждав уже пізніше від батька. І коли це сталося, а сталося це вночі, Володя з’явився вдома лише вранці. Відчиняє хвіртку, йде, за стінку тримається, каже мамі, що тата вбили. Вона ще […] нічого не знала.
Це сталося в центрі Запоріжжя — між Малим ринком і вулицею Грязнова, де зараз сквер. Тоді там був пустир. Коли машина проїжджала через цей пустир, капітан НКВС — він сидів на задньому сидінні — вистрілив батькові в потилицю. А коли вискакував з машини, вистрілив і у водія, влучив йому в стегно. Затриманий він був на місці злочину військовим патрулем. Подальшу долю його ми не знаємо, що то була за людина, хто він такий. […]
Наскільки я пам’ятаю, брат їздив до Москви, домігся доступу до архівів у цій справі і дізнався, що злочинець відсидів 15 років. А ось хто він і яка його подальша доля — сказати не можу, не знаю.
Версія 1. Змова партійних тузів
Письменник Борис Артемов, відомий, зокрема, історичними розвідками про знакових запоріжців, в оповіданні «Камені забутих могил. Версії доль» так описав останній вечір Петра Комарова.
***
— Секретар міськкому стомився: урочистості міського партактиву й господарників з нагоди річниці революції завершилися в будинку культури паровозоремонтного заводу вже затемна. Капітана НКВС, що напросився після засідання та застілля до нього в машину, Комаров не знав, але компанії особливо не противився і був навіть радий такому пасажирові: у нього вже кілька разів стріляли, коли вночі повертався з міськкому вздовж руїн додому на [вулицю] Ламану.
…Він не встиг здивуватися чи злякатися, коли балакучий офіцер, що сидів за спиною на задньому сидінні, ледве «емка» вивернула на пустир, зарослий чагарником, вистрілив йому в потилицю…
***
Це була операція крупних армійських політпрацівників, що потрапили в полон 1941 року і котрим підпільники влаштували втечу – таку версію висуває Борис Артемов. Парадокс? Але автор аргументує.
***
— Підпільники, що вижили після звільнення міста, складали докладні звіти про свою діяльність у період окупації для штабу партизанського руху й міськкому партії. Комаров за службовими обов’язком першим мав ознайомитися з цими документами. […]
От тільки […] для звільнених у 41-му політпрацівників, які обросли за роки війни чинами та нагородами, [ця інформація] могла стати незмивною чорною плямою на біографії. А то й кінцем не лише кар’єри, а й життя: адже Сталін заявляв, що у Червоній Армії немає полонених, а є лише зрадники.
***
Тому й виник задум прибрати Комарова, вважає Борис Артемов, а слідом за партійним ватажком пощезали з папок і сейфів компрометуючі документи.
Читайте також: Запоріжця оштрафували за жарт про вбивство — подробиці
— Варто згадати і Леонова, — додав у нашій розмові Борис Артемов. – Підпільники спершу, майже відразу, повідомляли про всі свої дії йому. Леонова вбили ще раніше від Комарова.
У листопаді 1941 року начальник Управління НКВС у Запорізькій області Валентин Леонов отримав нову посаду й очолив 1-ше управління НКВС Української РСР (зовнішня розвідка), керував підпільниками й диверсантами. 1942 року тіло цього поважного чекіста знайшли серед руїн в Харківській області.
Валентин Леонов
Версія 2. Помста одинака
Історія зі вбивством Петра Комарова зворушила ще одного літератора – Олега Зоїна. У романі «Учора» він реконструював фатальну поїздку партійного ватажка. І зробив це так соковито, що я, втулюючи сюди той уривок, розгубився. З одного боку, опис украй виразний, з іншого – затяжний. Як я не скорочував цитату, все одно вийшло чимало. Але яскравому тексту можна вибачити велемовність. А ще запоріжці зацінять тонкі деталі від автора-земляка, хоча доля давно закинула його до росії. Отже, Олег Зоїн зі своїм варіантом.
***
— А було так. Увечері того фатального сльотавого осіннього дня 1944 року в єдиній уцілілій громадсько-значущій будівлі старої частини міста – будинку культури залізничників імені Дроб’язка, яке ласкаво називали «Дробіки», проходило урочисте засідання. Зібрання було присвячене жовтневим святам. […] За службовими обов’язками секретар міськкому КП(б)У Комаров виступив там з вітальним словом. Ну, він, зрозуміло, освіжив обізнаність товаришів про поточний момент, головним чином, про становище на фронтах. […]
Не обійшлося і без більшовицької критики. Петро Миколайович постукав щиколодками пальців по трибунці. І треба ж така ганьба: завод імені Войкова, який у 42-му успішно ремонтував німецькі танки, зараз ніяк не може освоїти випуск зимових пічок для окопів!
Підпис Петра Комарова (зліва) під постановою про будівництво мостів від 3 січня 1944 року. А вже о 17.00 4 січня належало «доложить». Менш як за дві місяці мости через Дніпро в Запоріжжі – фактично вручну, у воєнних умовах – були збудовані
Ще один автограф Комарова. Цього разу – під постановою про розгортання евакошпиталів у Запоріжжі (6 січня 1944 року)
Почалися дебати. Директор паровозоремонтного заводу бадьоро доповів про надплановий ремонт двох паровозів до святкової дати.
Секретар парткому «Запоріжсталі», запинаючись, оповідав про хід відновлювальних робіт та про запуск ремонтно-механічного заводу комбінату.
Якийся хрич в окулярах коротко змалював хід підготовки до відновлення Дніпрогесу. Народу набридло жити в темному місті, хоча очевидно, що доведеться і другу зиму сидіти біля каганців. […]
Начальник міськкомунгоспу, зачуханий і вічно невиспаний, немов з перепою, заплітаючись у простих словах, доповів про хід облагородження старої частини міста.
– Ми, виконуючи вказівку міськкому партії, взялися до влаштування нового скверу Піонерів. Він розташується між готелем «Театральний» і вулицею Анголенка, тобто Базарною, а також між вулицями Карла Лібкнехта й Міхеловича.
Вибачте, дійсно, не Міхеловича, а давно вже Горького. Але там, як ви знаєте, місце запаскуджене німецьким військовим цвинтарем. Треба спочатку вивезти всю фашистську погань.
– То вивозьте на здоров’я! Пару суботників зорганізуємо, не проблема, – перебив балабола Комаров.
— Важко дуже. Бульдозерів немає, машин немає. А мертвяків там не менше тищі. Виколупуємо вручну, вивозимо на трьох циганських підводах. Так і за рік не впораємося.
Комаров насупився.
– Все! Досить базікати. Організуйтеся в дві зміни. Сідай, міськкомунгосп!
Прибирання німецьких поховань на місці майбутнього скверу Піонерів. 1943 рік
Після безнадійної спроби заспівати «Інтернаціонал» і закриття засідання в кабінетику завідувача «Дробіків» зібралися на чашку кави основні ватажки партгоспактиву міста і, звичайно, Комаров. Перекинули й по чарці горілки з перцем. Закусили бутербродами з підкопченим салом. Дехто не посоромився й по важучому грону винограду з тарелі захопити. Не затягуючи захід, тепло, по-товариськи попрощалися і почали роз’їжджатися-розходитися.
У коридорі […] до Комарова наблизився той чубатий брюнет у формі капітана НКВС […].
Знову таємничий капітан НКВС
— Товаришу Комаров, дозвольте звернутися! Капітан Кошкін! Виконую особливе завдання щодо вашої охорони.
– Слухаю, капітане. Що за діла? Є причини для занепокоєння?
— Так точно, товаришу перший секретар міськкому! Оперативна ситуація несприятлива. Я поїду з Вами, проведу конкретно додому.
– Мені протягом дня нічого не повідомляли з вашого управління…
– Відразу, як Ви відбули на засідання, мені дали завдання з Вас не зводити очей і супроводжувати до самого дому.
– Ну, тоді кермуй за мною, – стомлено погодився секретар міськкому.
Шурхаючи чоботами по свіжій піщано-гравійній суміші, щедро насипаній на доріжки до урочистого засідання, Петро Миколайович пригальмував біля по-осінньому обшарпаного і сумного куща декоративної маслини, звично впорався з ширінькою і зрошив кущ теплою струєю, що давно просилася назовні. […]
Комаров ступив до попелястого красеня Opel Admiral, який дістався місту від окупаційної влади, що в паніці втекла. Бравий енкавеесник попросився до Першого в машину.
— Ти що ж, без мотора, синку? Хоча б мотоцикл якийся…
— Ні до чого, заважатиме.
– Ну, тади грузісь! — запросив Петро Миколайович і впевнено втиснувся на переднє сидіння.
[Машина] попливла парковою алеєю, повернувши наприкінці її праворуч, на вулицю Гоголя. […] Повернувши на розі ліворуч Запорізькою до перетину з вулицею Карла Лібкнехта, ще раз звернули ліворуч і вже нормальною бруківкою головної вулиці газонули було вниз у бік майдану Свободи.
Ось і Малий Базар. Праворуч, у чагарниках і бур’янах, здіймалися три поверхи руїн Управління НКВС.
— Не шустри! — попросив водія Комаров, затягуючись «казбечиною». – Мене тут у 41-му ледь не засипало, коли дах і четвертий поверх впали під час пожежі… Завжди серце щемить, коли повз ці руїни їду…
– Ой, у мене теж ще як щемить, товаришу Комаров, – дружнім тоном підтримав із заднього сидіння ностальгійний настрій Першого Кошкін.
Цієї миті Комаров відчув потилицею ствол пістолета і відразу в салоні владно жахнув постріл.
***
Далі автор натякає, що «капітаном Кошкіним» був співробітник НКВС, чийого батька спалили живцем у підвалі управління. Перед тим, як підірвати свою контору до приходу німців, запорізькі чекісти зв’язали, облили бензином і знищили вогнем «ворогів народу», яких тримали в застінках. Операцію затвердив і особисто контролював виконання Комаров. Один з тих, хто кидав смолоскипи в камери, раптом побачив там свого батька, котрий зник за місяць до того.
Тому й «щеміло серце» в Комарова та в його пасажира.
Ті самі руїни будівлі Управління НКВС у Запоріжжі. 1944 рік
Версія 3. Довгі руки гестапо-бандерівців
Однак і така версія – вірогідна, та все ж художня уява письменника. Тому повернемо свій погляд на літературу документальну. А там – сам Брежнєв власною персоною (ну, може, не власною, а персонами літературних рабів). Відкриваємо його «Відродження» і читаємо: «У Запоріжжі народ підібрався переважно сильний, тямущий, діловитий. […] Другим секретарем міськкому партії працював М. П. Мойсеєнко». Ідеться про 1946-47 роки, коли Брежнєв очолював Запорізьку область.
Читайте також: У 1960-ті роки в Запоріжжі боролись зі шпигунами — що писала місцева преса
А 2012 року син згаданого тут Мойсеєнка видав у москві книгу про свого батька та його спілкування з Брежнєвим. Є і про трагічний епізод з Комаровим. Але там уже не «Дробіки», а Уральські казарми, не урочистості, а партконференція, не пустир, а дамба дорогою з казарм.
Ось цитата з книги, де начебто другий секретар міськкому партії Микола Мойсеєнко розказує новоявленому очільнику області Леоніду Брежнєву про резонансне вбивство.
***
— [Комаров] вирішив бути присутнім на партійній конференції запасного Уральського полку, який […] розташовувався в так званих Уральських казармах. Нічна дорога в ці казарми була темною і проходила високою дамбою з крутим підйомом, що вів на […] міст через залізничні колії.
Це місце було вибрано неспроста, поруч […] вокзал і звідси було легко піти у будь-якому напрямку.
Конференція пройшла вдало, настрій був піднесений. Наші війська успішно просувалися на захід. І під радіоголос Левітана, який звучав переможно, офіцери запропонували відзначити ці події. Петро Миколайович погодився і в гарному настрої, після невеличкої вечері, сів у машину і відбув з військової частини.
Машина проминула міст і перед крутим та звивистим спуском, у світлі фар, з’явився офіцер, який жестами просив підвезти. Машина, блимнувши фарами, під скрип гальм зупинилася. Офіцер сів на заднє сидіння, а його схвильований вигляд, важке дихання і лютий вираз обличчя не викликали у благодушно налаштованого Петра Миколайовича жодних підозр. Офіцер умостився на задньому сидінні і не встигла машина рушити, вихопив пістолет і пострілом у голову вбив секретаря міськкому партії.
[…] Затриманий намагався розіграти божевільного і весь час твердив, що стріляв у німців. Ми, звичайно, підключили слідчі органи […]. Слідство затягувалося, але було ясно, що він німецький агент, який має бандерівське коріння.
Подальше розслідування вимагало експертиз і його поклали до психіатричної лікарні на обстеження. А тим часом усе місто твердило: «Агентура гестапо! Бандерівці! Бандерівці!».
[…] У місцевій психлікарні вбивця Комарова ще довго продовжував розігрувати навіженого.
***
«Усе місто» могло говорити будь-що, однак яке гестапо, коли війна на той час уже покинула територію України, а тавро «бандерівець» з’явилося на кілька років пізніше. Можливо, щось подібне твердила бульбашка партійних функціонерів. Важливо зазначити, що автор книги про Мойсеєнка – затятий фанат Сталіна, тож в апологетському пориві міг і вкласти ідеологічно правильні слова у вуста «всього міста».
Версія 4. Гучна буденщина
Поки я готував цю публікацію, надумав і собі затесатися поміж літописців зі своєю версією – простою як двері: звичайний бандитизм. Адже в ті роки нещадно грабували навіть простих смертних, злиденних до безнадійності. Природно, що за таких умов пасажири рідкісних тоді автівок були справді жирною здобиччю. У того ж Брежнєва є такі рядки.
***
— Тижня не минало без різних надзвичайних пригод, ще з’являлися навіть озброєні банди, доводилося чути стрілянину в нічний час. Я багато їздив дорогами, нерідко вночі, наодинці, сам сідаючи за кермо. І було би прикро, пройшовши всю війну, напоротися на дурну кулю. […]
У лютому 1947 року бюро обкому довелося прийняти особливу постанову про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю. […]
Усякий народ приїжджав до Запоріжжя, а місто – темне, без ліхтарів, без транспорту, і пам’ятаю момент, коли пограбування та випадки хуліганства серйозно заважали налагодити роботу в третю зміну.
Версія 5. Перевертень у погонах
«Бандитським» поясненням я й завершив би цю публікацію про загадку смерті владного більшовика. Якби не роздивився коментар читачки до згаданого вище інтерв’ю сина Петра Комарова.
Під рубрикою «Зі світу документів» вона виставила розрив шаблону: «Встановлено: 10. 11. 1944 р. Куцебін М. О. вчинив убивство секретаря ЦК КП/б/У тов. Комарова… У момент виникнення справи працював начальником відділення ПХЗ МППО м. Запоріжжя…».
Чорним по білому: Куцебін М. О. вчинив убивство тов. Комарова
ПХЗ МППО – це протихімічний захист місцевої протиповітряної оборони. А я ж писав про бомбардування Запоріжжя у 1943-44 роках і роботу МППО.
Нумо, перегляну документи. Точно, є Куцебін!
Схема управління протихімічного захисту міста Запоріжжя, підписана самим Миколою Куцебіним. 8 лютого 1944 року. Червоним я обвів місце Куцебіна у цій схемі
А це підпис Миколи Куцебіна під характеристикою міста Запоріжжя щодо протихімічного захисту. Висновок: Запоріжжя до протихімічного захисту зовсім не підготовлене. Утім, на те є об’єктивні причини – суцільна розруха. 1944 рік
Ось так капітан НКВС ураз перетворюється на техніка-лейтенанта (хоча МППО і входила до системи НКВС). Таємничий німецький агент з бандерівським корінням стає росіянином, комуністом і конкретним товаришем Куцебіним.
Читайте також: Захоплювався Хортицею та козаками — 169 років тому народився відомий дослідник Запорізького краю
На виході маємо фінал, у якому дізналися прізвище ймовірного вбивці. Але фінал відкритий. А магістральний сюжет трагедії насправді не зрушив з місця і завершується все тим же ключовим запитанням, хіба що виразно означеним: так навіщо Куцебін (якщо таки він) пристрелив Комарова? Як і належить історичній загадці, відповідь дає простір для читацького трактування.
Від сьогодні таємниця інтригує 81-й рік.
Фото: Internet
Раніше ми розказали, як солдатський лист плив Дніпром з Києва до Запоріжжя 20 років.
Джерело
