Якби я написав цю фразу – одразу після зустрічі з трояндою, у серпні чи, скажімо, на початку вересня, ніхто б не здивувався. Просто пораділи б зустрічі з красою. З божественною, якщо вже бути зовсім точним, красою.
Але ж сьогодні далеко не серпень і навіть не вересень. На календарі – 19 листопада 2024 року. Тисячний день війни, з якою росія вторглася в Україну. Тисячу днів мужньо чинить опір неймовірно жорстокому і безгарнічно підлому ворогові український народ. А зустрінуту мною сьогодні в центрі Запоріжжя троянду я сприйняв символом нашої Перемоги – вистражданої, виплаканої, кров’ю обагренної.
А ще ця троянда стала для мене нагадуванням про мою матір, яка під час війни з німцями служила операційною сестрою фронтового медсанбату.
На жаль, мами давно немає на світі: кавалер орденів Вітчизняної війни та Червоної зірки, старший лейтенант медичної служби Марія Українченко, яка народилася 19 листопада 1918 року на Чернігівщині, померла в серпні 1990 року. Тож 34 роки я сирота…
Як би Марія Українченко сприйняла підступний напад на її тиху і завжди трохи сумну Батьківщину бандитів із московської тюрми народів, як завжди називали (і називають) нормальні люди росію?
Звісно, вона б насамперед подумала про мене. Я – наймолодша і найпізніша дитина в сім’ї – мама народила мене в 41 рік. А пізні діти, як відомо, найулюбленіші. І, звісно ж, вона б побажала мені й усім нам витримки та стійкості. Напевно, її побажання і вирішила передати мені троянда божественної краси, заклично помахавши мені з тьмяної (далеко не літньої тому що) зелені чимось рожевим прерозовим і дуже-дуже знайомим.
Володимир ШАК
Сообщение Квітуча троянда в центрі Запоріжжя (фотозамальовка) появились сначала на Газета МИГ.