105 років тому народився автор знаменитого фонтану з піонерами
Пам’ятаєте різкі дискусії довкола відродження фонтану в запорізькому сквері Піонерів чотири роки тому? Тоді полеміка оживила в пам’яті ім’я Михайла Худаса — автора цієї композиції.
Знаковий запорізький пам’ятник «Піонерська дружба». Ще той, справжній, а не сучасна копія
Хочу помилитися, але, по-моєму, навіть пристрасні суперечки не породили адекватний сплеск інтересу до життя та творів скульптора.
Фонтан, вокзал, театр і будинок під номером 232 на проспекті Соборному — ось, вочевидь, і все, що спливає на думку навіть просунутому запоріжцю від згадки про Михайла Худаса. А в нього, між іншим, величезна спадщина.
За 46 років мистецької активності маестро створив пам’ятники та скульптури для Києва, Запоріжжя, Оріхова, Гуляйполя, їх ставили в Херсонській, Сумській, Вінницькій областях, та й на російських просторах також. Плоди його таланту прикрасили фронтон не лише запорізького, а й чернігівського театру (цей театр російські варвари пошкодили ракетним ударом).
Читайте також: Дерева з очима та химерні створіння майбутнього — у Запоріжжі відкрили незвичайну виставку (фото)
Ось тільки запоріжці, схоже, до прикрого мало знають про свого земляка скульптора Худаса, ще менше — про особистість Михайла Миколайовича. А з його біографії є що почерпнути цікавого та повчального.
Ми, наприклад, виділили в ній 10 МОМЕНТІВ ІЗ ЖИТТЯ та 10 ПРИНЦИПІВ МИХАЙЛА ХУДАСА.
10 моментів із життя
1. Жорстокий дебют художника
Майбутній скульптор з’явився на світ у селі Новояковлівка (колишнього Оріхівського району). Сім’я була з середняків — мала овець, коней, кіз. Продукцію такого господарства продавали в місті.
Михайлик ріс хлопчиком спостережливим.
Мати ткала, фарбувала цю матерію (буряком або чимось подібним), шила. Це зараз у магазині все купити можна, а тоді багато чого самим треба було робити.
Читайте також: «Це відкритий музей архітектури XX століття» — чому під час війни німець видав книгу про Запоріжжя
Та настав час розкуркулення. Забрали все. Дочиста. Нічого не залишили. Сім’я враз стала, що називається, голою.
Коли їх розкуркулювали, Михайлик усе це малював. Як з хати добро виносять, як на підводи вкладають, відвозять — усе фіксував.
2. Смерть розкуркуленого батька
Дітей у сім’ї було п’ятеро (точніше, з тих, що народилися, вижили п’ятеро) — Михайло, Степан, Іван, Андрій та їхня сестра Оксана. Степан у дитинстві пошкодив ногу, тому накульгував. Саме зі Степанком Михайлик особливо зблизився, і ця взаємна приязнь збереглася на все життя.
Якось вони — їсти ж треба було — найнялися колоти дрова. А господар нічого не заплатив: мовляв, вони молоді, їм ці дрова поколоти як горіхи лущити.
Батько так засмутився, що коли ліг спати, то вже й не прокинувся.
Михайло Худас створює свій образ Тараса Шевченка. 1961 рік
3. Дитбудинок
Стьопа з Михайликом пішли до дитбудинку. Фантазер Мишко вигадав братові інше прізвище: мовляв, ніякі вони не брати і не родичі. Мабуть, так треба було, нам не зрозуміти тодішніх обставин.
Відлунням тієї ситуації стали розбіжності у прізвищі, по батькові рідних братів. Михайло Миколайович Худас насправді — Михайло Микитович Худась. І народився він не 19 листопада 1919 року, а 1917 року.
Але сьогодні дотримуватимемося документів.
4. Сексоти
У дитбудинку вони попросилися розвозити молоко. А мамі сказали, аби приходила в умовлене місце, там вони цідили їй трішки того молока. Певний час така хитрість вдавалася, але сексоти настукали. І з дитбудинком довелося розпрощатися.
Діти з м’ячем. Одна з ранніх робіт Михайла Худаса
5. Учителі
Михайло, все так само зачарований малюванням, закінчив 7 класів, художній рабфак у Запоріжжі, вступив до Дніпропетровського художнього училища. Потім усе життя Михайло Худас шанобливо підкреслюватиме: люди, з якими звела доля в училищі, дали йому дуже багато. Знавці розуміють, що значить учитися в Миколи Погребняка — українського художника з тонким смаком, талановитого наставника, та Олексія Жирадкова — видатного скульптора. Саме вони були викладачами зі спеціальності у Михайла Худаса.
Читайте також: Цікаві знахідки на Хортиці — Музей судноплавства поповнився новими експонатами
— Він був вихований чоловік високої культури, митець ще того, старовинного, гарту, — розповідав мені про Михайла Худаса заслужений діяч мистецтв України художник Григорій Мацегора.
Відтоді, як Михайло Худас закінчив художнє училище, минуло вже 86 років (1934-1938).
Погруддя Івана Мічуріна для сільськогосподарської дослідної станції. 1963 рік
6. Місце під сонцем
До німецько-радянської війни Михайло Худас працював у запорізькому театрі (тоді імені Марії Заньковецької), писав декорації, готував костюми. Також робив копії картин.
Коли почав працювати, до малювання додалася ще одна пристрасть – подорожі. Михайло їздив на Кавказ, до Криму. А олівець та аркуш паперу були з ним усюди й завжди.
7. Війна
З початком німецько-радянської війни Михайло отримав повістку. Він уже приготувався йти до армії, однак у театрі вирішили відстояти свого художника, без нього не могли обійтися. І відстояли.
Читайте також: Більше ста років тому у Запоріжжі побудували першу міську електростанцію
Театр евакуювали спочатку на Кубань, потім до Сибіру, де на його базі сформували концертні бригади для виступів у військах та в шпиталях.
Утім, про воєнний час Михайло Миколайович особливо не говорив.
8. Місія в Ужгороді
Після війни запорізький театр (уже імені Щорса) відряджають на гастролі до Ужгорода. З трупою їде і Михайло Худас. Гастролі, що мали тривати з 5 червня до 15 серпня 1945 року, затягнулися аж до травня 1947 року(!). Колектив на чолі з Володимиром Магаром не лише показував вистави, а й зробив ключовий внесок у створення Закарпатського обласного театру.
Читайте також: В історичній частині Запоріжжя планують побудувати новий храм — що відомо про проєкт (фото)
В Ужгород Михайло Худас забрав сім’ю – дружину, маму, доньку та брата. Брата Степана почав навчати мистецтву, він теж працював у театрі.
Жили на квартирі у священика.
У Запоріжжі залишилися теща і тесть Михайла Миколайовича. Їм з Ужгорода висилали крупу — пшоно і рис. Особливо цінувався в Запоріжжі рис — теща продавала його та могла хоч якось прожити.
Але потім пересилати крупи заборонили.
9. Назад у голодне місто
1947 року театр повертається до Запоріжжя. Михайла з братом просили не від’їжджати, пропонували в Ужгороді житло. Після мадярів там залишилися квартири, артистів розподіляли по цих квартирах.
Але мама сказала: «На чужому нещасті щастя не збудуєш». І вони поїхали.
Привезли з Ужгорода дві красиві тарілки. Могли купити і весь сервіз (3000-3500 карбованців — серйозні гроші на ті часи), та продукти тоді були важливішими за посуд. Довелося накупити перед від’їздом їстівних припасів. Привезли родичам мішок грибів, хоча сам Михайло Миколайович ніколи їх не любив.
Ті самі тарілки з Ужгорода
Клеймо німецької порцелянової мануфактури на дні тарілок
10. Театр без театру
Після приїзду до Запоріжжя театр розмістився в колишньому клубі «Металіст» (тепер БК ЗАЗ, навпроти автовокзалу) – стара будівля театру стояла зруйнованою, нову ще не звели. Дружина Михайла Худаса Зінаїда Леонтіївна працювала у щорсівців бухгалтером.
10 принципів Михайла Худаса
1. Любити ґрунтовність
З майбутньою дружиною Михайло Худас познайомився за цікавих обставин. Зіна жила на вулиці Чекістів, неподалік театру. Там був такий невеличкий двір, однак людей у ньому тіснилося – неміряно. Михайло познайомився з дівчиною з цього двору, і та якось покликала сестру Зіну пограти у шахи з художником.
Зіна виграла. Та і як вона могла програти, якщо математичні здібності у цієї круглої відмінниці (і в школі, і в авіаційному технікумі) були винятковими. Навіть багато десятиліть по тому, у 94 роки, запросто оперувала цифрами.
Художник призначив любительці чисел побачення, потім пішов до її батька просити руки.
Батько, ґрунтовно поговоривши з молодим чоловіком, дав добро. Жило подружжя в цьому ж дворі.
– Дуже добре, що вони тоді познайомилися, іншу пару неможливо уявити, – розказала мені близька подруга сім’ї Худас Галина Ганноченко.
2. Довірятися гармонії
У Зінаїди була гарна фігура. Скульптор, звичайно ж, відзначав таку елегантність. Дружина йому позувала вчительку для статуї в педінституті, Музу на будівлі театру.
Читайте також: В центрі Запоріжжя прибрали рекламу — як тепер виглядає історична будівля (фото)
Однак не лише фігурою та математичними здібностями вирізнялася Зінаїда Леонтіївна. Вона дуже любила співати, а пісень знала – не злічити.
Учителька. Ця скульптура, для якої позувала дружина майстра, стояла у Запорізькому педінституті
А тут дружина стала Музою у «Славі мистецтву» на фронтоні театру
Композицію «Слава мистецтву» робили просто в театрі. Подивіться, якою вона була порівняно з людьми, коли ще знаходилася долі.
У Блакитному залі театру є три барельєфи Михайла Худаса — зі сценами з вистав, де грав Володимир Магар. Для храму мистецтва скульптор створив ще й бюст Миколи Щорса, чиє ім’я носив запорізький театр
3. Робити те, що до душі
Настав час, і Михайлу Худасу сказали: вибирай – або ти художник у театрі, або скульптор. Він вибрав скульптуру. Перейшов до Запорізького товариства художників (пізніше стало обласним відділенням Спілки художників УРСР).
Читайте також: У запорізькому цирку виступають верблюди і динозаври — фото
Вступити до Спілки художників було нелегко. Одна з умов – участь у трьох тематичних виставках у Києві. Порядок такий: створюєш роботу на тему, подаєш на участь (крім тебе, претендують скульптори з усієї України – Одеси, Дніпропетровська, Львова…). Частину робіт відсівають у першому турі. Ті, що лишилися, проходять у другий тур – там знову відсівають. Потім – третій тур.
І так треба було пройти всі три тури. Та не просто три тури, а три тури на трьох виставках, кожна з яких мала свою тему.
Але поглинутий творчістю Михайло Худас любив брати участь у тематичних виставках, згодом став головою скульптурної худради Запорізького художньо-виробничого комбінату.
4. Творчість вища за гроші
Члену Спілки художників підробляти найсуворіше заборонялося. Якщо дізнаються – виключать.
Утім, Михайло Худас завжди заробляв добре. Але він завжди і добре платив. А платити доводилося багато – натурникам, формувальникам, за матеріал, за відливання. За все зі своєї кишені.
Після «Переправи» (монумент на березі Дніпра) Михайлу Худасу запропонували машину, та він, як людина творча, до автомобілів був байдужим і віддав перевагу розширенню житлової площі. Адже багато попередньої роботи йому доводилося робити вдома, та й член Спілки художників мав право на додаткові квадратні метри. І 1973 року сім’я скульптора переїхала до квартири в новому будинку на вулиці Шкільній.
«Український танок»…
…і його відпускна вартість у цінах 1954 року (середня зарплата тоді складала приблизно 700 карбованців)
5. Допомагати без кінця
У сім’ї скульптора вічно жив хтось із родичів. То брат Степан, який ніяк не міг одружитися. То доньки сестри Оксани. То донька брата Андрія, доки заміж не вийшла. Дядько Михайло навчив її ліпнині, і вона стала пристойно заробляти.
Читайте також: У Запоріжжі збирають теплі речі для людей, що опинились у складних умовах — куди приносити
Якось уже авторитетний скульптор Михайло Худас з братом Степаном поїхав на село ремонтувати сестрі хату. Але майстри культури виявилися неважними майстрами з ремонту даху. Справа скінчилася тим, що Михайло дістав гроші, простяг сестрі і сказав: «Найми краще спеціаліста».
Михайло Худас з онукою Ізольдою
Онука позує…
…можливо, для цієї композиції «Полудень»
6. Ігнорувати почесті
Михайло Худас творив мовчки. Витриманий, неговіркий, він нічого не просив у тієї влади. Нічого не говорив про неї.
Уже за часів Брежнєва висунули Худаса на заслуженого художника України, підготували всі документи. Але оскільки він не був членом КПРС, не ходив по школах, лекції не читав, з трибун не виступав, а просто творчо працював, то заслуженого дали не йому, а іншому гідному скульптору – Івану Носенку. Ну, не дали то й не дали – Михайло Миколайович так само спокійно продовжив творити й надалі, впевнений у собі і в своїх роботах.
7. Не встрявати в політику
Членом КПРС Михайло Худас ніколи не був. Він просто жив в епоху, яку відображав. Але прекрасно знав епохи давні, історію мистецтва. Без кінця передплачував, читав літературу на тему (просто поїхати за кордон й оглянути шедеври Мікеланджело, Берніні, Родена за соціалізму було на грані фантастики).
А от історію КПРС скульптор ігнорував ще в роки навчання і не відвідував відповідні заняття. «Історію КПРС я знаю добре», — говорив він, натякаючи на розкуркулювання.
А донька чітко засвоїла залізне правило сім’ї: те, що вдома говорять, з дому ніколи не виносити.
Митець і його доба: довелося ліпити і Сталіна, й інших вождів
8. Підтримувати колег у колі амбіцій і гонору
Знайомі часом ображалися, що Михайло Миколайович не привітався. А він просто не помічав їх, щохвилини був у своїх творчих думках.
І не лише у своїх. Михайло Худас послідовно допомагав колегам, підправляв їхні творіння — раз, другий, поки не приймуть. Ця допомога (здавалось би, немислима в атмосфері творчих ревнощів) не завжди виявлялася справою вдячною. Так трапилося з відомим монументом «Переправа». Зі скульптором, чий не зовсім вдалий задум Михайло Миколайович довів до ладу, навіть довелося судитися.
Читайте також: У Запоріжжі демонтували нову зупинку біля філармонії, яка викликала обурення містян (відео)
А коли Михайло Худас ще працював у театрі, директорка Палацу піонерів Маргарита Криштофорівна попрохала вести гурток. Він із задоволенням погодився — навчав дітвору ліпити, малювати. Цей майстер багато міг показати, розповісти — і дітлахи його дуже любили. Так, пощастило піонерам – сам Худас керував у них гуртком!
Михайло Худас, поряд з ним ще один запорізький скульптор (може, хто впізнає його та назве прізвище — нам поки відомо лише те, що був він дуже талановитий) і натурниця
9. Розвиватися в будь-якій ситуації
У 60 років у Михайла Худаса стався мікроінсульт. Зайшов у душ — і це трапилося. Зник зір, з душу вже вийти не зміг.
Творча людина, художник, він дуже переживав проблему бачення. А лікарі сказали: якщо за сім днів зір не повернеться, то не повернеться вже ніколи.
Чотири дні по тому Михайло Миколайович, на щастя, почав бачити знову. Медики, проте, попередили: зір не напружувати. Аякже, так і послухався! Найперше, що зробив маестро після прозріння, — попросив олівець та аркуш паперу. У голові знову запульсувала творча думка: малював руку, м’язи, ноги.
Пів року Михайла Миколайовича лікували – уколи, п’явки. Потихеньку почав ходити сходами.
Читайте також: Життя крізь об’єктив: молоді запорізькі фотографи відкриють виставку
Праця скульптора – фізично важка, багато доводиться стояти, тягнутися до різних частин пам’ятника. Так Михайло Худас, щоб розминати ноги, купив велосипед і їздив на ньому на роботу в скульптурний цех. Там працювали багато запорізьких митців (до цього в Худаса була майстерня в напівпідвалі на вулиці Сталеварів).
Щоправда, приїхавши з роботи, доводилося тягати велосипед аж на 8-й поверх. Якось після такого сходження зі сталевим конем на горбу Михайло Миколайович спересердя кинув: «Краще б я його там залишив!».
Виразні пам’ятники Михайла Худаса розійшлися по всій Україні та за її межі
10. Приймати свій час
У радянської влади грошей, певно, було побільше, ніж у нашої держави тепер, однак і вона могла зажати гонорар митцеві. Навіть силове відомство УРСР, здавалось би, непогано фінансоване, часом вирішувало, що скульптор буде щасливий задарма віддати йому свою роботу. Якось Михайло Худас отримує листа: шановний Михайле Миколайовичу, повідомляємо вам, що вашу скульптуру «В. І. Ленін і Ф. Е. Дзержинський» МВС хотіло би придбати як подарунок.
Це була пропозиція, від якої неможливо відмовитись, і Михайло Худас відповідає по-волонтерськи: я даю свою згоду на передачу моєї роботи органам МВС як дар для постійного експонування в будівлі Міністерства внутрішніх справ УРСР.
Влада попросила подарувати і скульптуру бандуриста з хлопчиком (для Музею історії запорозького козацтва на Хортиці) — і цього разу митець не відмовив державі, в якій випало прожити все життя.
Читайте також: «Голос Америки», румунські наспіви – що було вікном у світ для запоріжців до інтернету
Коли врахувати, що Михайло Худас фактично народився 1917 року, то його життєвий шлях від початку й до кінця (1917-1990) проліг синхронно з радянською епохою — він і з’явився на світ водночас з нею, і помер, коли вона віддавала кінці.
Уживаючись зі своїм часом, митець просто мовчки творив і зробив свою справу на совість.
Михайло Худас працює над «Піснею про запорожців» — однією з робіт, переданих безкорисливо. 1964 рік
***
Усе це люб’язно розповіла мені донька Михайла Худаса Жанна Сперанська.
Жанна Михайлівна трепетно зберігає пам’ять про батька
Слухаючи Жанну Михайлівну, я подумав: ну, окей, за життя скульптор заслужив визнання, скажімо так, стримане. Але й через 35 років після смерті в місті немає хоча би меморіальної дошки майстру — ні на будинку по вулиці Олександрівській (де він жив в одному під’їзді з Володимиром Магаром), ні по вулиці Шкільній.
«Запорізька сталь» – ця гіпсова робота 1963 року, створена до 30-ліття «Запоріжсталі», експонувалася на виставці у Києві
Але ж Михайло Худас залишив Запоріжжю дихання часу. Дихання, яке ми можемо бачити. А головними в його творіннях стали прості люди, запоріжці, яких він звів на п’єдестал.
Фото: архів родини Худас, Олександр Прилепа
Джерело
