Історію Ірини, яка знайшла тимчасовий прихисток у Запоріжжі, розповів Віталій Бабенко
Запоріжжя прифронтове. Муніципальний автобус. Напроти сидить жіночка.
Наталка (дружина Віталія, народна майстриня Наталія Бабенко. — Ред.) звертає увагу на її цікаву в’язану сумочку. Не стрималась і каже: «Яка у вас гарна сумочка».
Жінка посміхаючись відповідає: «Та, бомжацька! Купила в хенді собі сумку, а вона й розлізлась. От і вирішила собі зв’язати. Ми ж з Оріхова, переселенці.
До війни дуже багато в’язала на продаж. Свої схеми, свої наробки. Як війна почалась, були ще в Оріхові, а там наші хлопчики-артилеристи в полі. Взуття тоненьке, ноги мерзнуть. Нав’язала шкарпеток, та побігла до них. Так і стала в’зати шкарпетки, устілки.
Тепер ми в Запоріжжі, наші домівки всі зруйновані, повертатись нікуди. Продовжую в’язати вже тут.
Куплю в хенді речі, розпускаю на нитки і в’яжу, в’яжу, в’яжу, хоч і зір вже не той. До речі, устілки — то моя авторська розробка. Передаємо воїнам через наш Оріхівський центр в Запоріжжі. Він нас дуже підтримує».
Нам з Наталкою вже час виходити з автобуса. Питаємо дозвіл сфотографувати сумочку і Ірину — так звати чудову жіночку. Прощаємось вже як добрі друзі.
Так тепло стало на душі за наших нескорених і таких відданих Українців. Такий народ не можна зламати», — поділився теплою історією Віталій Бабенко.
Раніше ми писали, що в Енергодарі на співпрацю з ворогом пішли кілька тисяч працівників Запорізької АЕС, які підписали контракт з «Росатомом»
Джерело
