Сьогодні ми розповідаємо про людину, яку без перебільшення можна назвати Героєм. Його героїзм — це не гучні слова, а тиха, але рішуча боротьба за життя під обстрілами. Це — історія військового хірурга Олексія Носулька, який виконав одну з найнебезпечніших операцій не в стерильній операційній, а в темному вузькому лазі під бетонними плитами зруйнованої будівлі.
До повномасштабного вторгнення Олексій працював цивільним лікарем у Центрі термічної травми і реконструктивної хірургії в Дніпрі, мав спеціалізацію комбустіолога — лікував важкі опіки. З 2014 року проходив військову службу в резерві, а 25 лютого 2022 року, щойно підготував рідну лікарню до прийому постраждалих, мобілізувався до лав Збройних Сил України.
Після служби у Військово-медичному клінічному центрі Східного регіону Олексій потрапив у передову хірургічну групу на Запорізькому напрямку. Його перша ротація розпочалася в січні 2023 року неподалік Гуляйполя. І хоч спочатку бойові дії мали позиційний характер, досвід, який отримала медична група, став безцінним. Уже 4 червня, коли розпочався активний контрнаступ, вони прийняли понад 150 поранених за перші 24 години. Робота тривала майже без сну і відпочинку — три доби безперервної хірургії під обстрілами.
Та, можливо, найскладніше випробування чекало на Олексія влітку 2024 року. Внаслідок авіаудару по Гуляйполю обвалилася будівля, під завалами опинилися військовослужбовці. Один боєць залишався живим, але його ноги були затиснуті бетонним перекриттям. Єдиний шанс врятувати йому життя — термінова ампутація на місці. Лежачи під уламками, в обмеженому просторі, Олексій провів надзвичайну операцію. Один скальпель за іншим ламалися, і зрештою він завершував ампутацію звичайним кухонним ножем.
“Влітку 2024-го року я був на ротації старшим зведеного медичного загону. Склалася така ситуація, що внаслідок бомбового удару одна з будівель в місті Гуляйполе обвалилася, поховавши під собою військовослужбовців. Одного з них довго не могли дістати, він був глибоко під завалами і його побратимам довелося копати під уламками спеціальний лаз, щоб наблизитися до цього хлопця. Дістати його не було можливості, оскільки гомілки були привалені багатотонним бетонним перекриттям.
Хлопці кілька годин намагався цього постраждалого якимось чином вивільнити, але не вдавалося. Начальник медичної служби бригади прийшов до висновку, що єдиний спосіб врятувати життя – це здійснити ампутацією нижніх кінцівок прямо там, під завалом.
Коли я приїхав на місце, то побачив вузький хід між бетонними плитами, які трималися на автомобільному домкраті. Біля пораненого могла розміститися лише одна людина, працювати можна було тільки лежачи. Спочатку до пораненого заліз бригадний анестезіолог. Він забезпечив прохідність дихальних шляхів, поставивши назофарінгіальну трубку, знайшов якусь судину і почав капати фізрозчин і вводити знеболюючі засоби. Тоді виповз, звільнив місце мені. І я вже з кількома скальпелями і турнікетами поповз під завали до цього постраждалого. Він лежав на боку, і єдиним способом ампутувати ноги було різати колінні суглоби. Праву ногу ампутував без особливих складнощів, а ліва була частково похована під уламками щебеню і бетону. Довелося руками викопувати нішу – завів туди турнікет, почав через колінний суглоб відсікати кінцівку. Дія наркозу почала слабнути, і мені в нішу скинули шприц з препаратом. Скальпеля всі попереламував, і через ту ж нішу я отримав звичайний кухонний ніж, яким я продовжував цю ампутацію. З величезними труднощами мені таки вдалося ампутувати другу ногу. Після чого нас з постраждалим витягнули з цієї нори.
Поки я все це робив, на нас поволі зсувалися уламки. Адже руїни весь час вібрували від «виходів» і «прильотів» близького артобстрілу. Небезпеку посилювала загроза атаки ворожих дронів. Навіть один вибух в руїнах міг спричинити обвал, який залишив би нас обох в тій норі навічно. Потім я дізнався, що керівництво бригади стягнуло до завалу всі засоби РЕБ, які змогли залучити. Завдяки цьому над нами був надійний купол, через який не могли пробитися ворожі ФПВ-дрони.
Після того мене кілька разів питали – чи було страшно, чи були сумніви, лізти в ту нору чи ні? Адже дійсно був шанс, що під вагою чотириповерхового будинку перекриття складеться і нас обох розчавить. Мабуть моя відповідь в тому, що не дарма ми крім лікарських костюмів носимо ще й погони. Інколи треба подолати страх, зробити крок вперед, не просто як лікар, а як бойовий офіцер. Але мій страх – це ніщо в порівнянні з тим усім, що пережив сам пацієнт. Він був у свідомості протягом 6 годин, поки його намагалися дістати побратими. З їхніх слів, він дуже страждав і наприкінці просив скинути йому пістолет і йти звідти. Мене весь цей жах наздогнав через кілька годин, коли відпустив адреналін.
Хлопця ми евакуювали в бригадний стабілізаційний пункт, де зробили протишокові заходи і провели конверсію турнікетів. Але головне – максимально очистили, помили рани. Ми обоє були повністю вкритими пилюкою і брудом. А потім ми перемістили пацієнта в наше ПХВ. Вже там з «форми 100» я дізнався його імʼя. Я його не називатиму з міркувань медичної етики. Знаю, що він вижив, пройшов через декілька важких операцій. Зараз він після тривалої реабілітації хлопчина ходить на протезах.
Мене це мотивує працювати далі. Проте не впевнений, що ця історія зможе вплинути на інших медиків. Адже вона про те, що служба військового лікаря – це зовсім не завжди тепла стерильна операційна і нормальні безпечні умови. Та в мене підростає маленький син. І розумію, що все те, що роблю, що ми всі тут робимо – це заради нього та інших дітей. Щоб війна не перейшла у спадок їх поколінню. Але також розумію, як за мене переживає моя дружина. Мій молодший брат – він теж служить, — розповів медик.
Пацієнта, який провів шість годин у свідомості під завалами, евакуювали. Сьогодні він живий, пройшов реабілітацію і ходить на протезах. А для хірурга ця історія — доказ того, що його служба має сенс, і мотивація продовжувати.
Попри відчутну втому і виклики, Олексій не втрачає віри в перемогу. Він вважає, що лише повна мобілізація всіх ресурсів держави — від оборонної промисловості до масової військової підготовки населення — здатна дати Україні перевагу. Бо війна, на його переконання, не має залишити байдужих.
— Ми не повинні передати цю війну у спадок нашим дітям. Ми повинні завершити її тут і зараз, — каже військовий лікар.
The post «Різав скальпелем, а потім — кухонним ножем»: історія військового медика, який врятував бійця під завалами в Гуляйполі first appeared on Портал Акцент.
