Для першої лекції проєкту, започаткованого Василівським історико-архітектурним музеєм-заповідником «Садиба Попова» у партнерстві із благодійним фондом «Меморі 86», гостей події запросив Запорізький міський молодіжний центр на Фанатській.
“Ми вам дуже вдячні за гостинність, з якою ви нас прийняли”, – привіталася, розпочинаючи захід, програмна директорка БФ «Меморі 86» Інна Мігуля. Представник Центру Павло запевнив, що заклад відкритий для відвідувачів у бідь-який день, без обмежень віку: кожен може завітати й до бібліотеки Центру, й підзарядити гаджети, й прийти зі своїми ідеями для співпраці.
Так і розпочалася міжпоколінна зустріч, до якої приєдналися й волонтери БФ, і співробітники заповіднику-музею. І молодь: особливо щемним стало знайомство із старшокласниками, яки покинули рідний напівзруйнований Оріхів та мешкають нині у відносно безпечному Запоріжжі.
Лекція мала інтригуючу назву «Шпигунське Запоріжжя. Нові реалії окупаційного життя (1941–1943 рр.)». Для когось із присутніх ця тема пов’язана хіба що із ідеологічно вивіреними підручниками радянських років. А для сучасної молоді це й досвід життя у війні, яка триває поруч. Та цікаво було усім.
Валерій Стойчев – автор багатьох матеріалів на сторінках нашої газети: скоро вже два десятиліття, як були надруковані його перші статті. Дослідницька робота пов’язана із історією нашого міста від часів його заснування. Це як історія будівель Старого Запоріжжя, так і історія особистостей, про яких Валерій розповідає на численних екскурсіях.
А нинішня розмова спричинена науковим дослідженням періоду Другої світової війни на території Запорізької області. Актуальність теми у тому, що й зараз у нас війна, і жителі нашого краю потерпають від сусіда, якого мало хто із старшого покоління міг уявити у вигляді окупанта.
Тим цікавіші ці паралелі, тим важливіше знати, як пережили війну різні люди більше ніж 80 років тому. Це навіть глибший зв’язок поколінь: маємо краще зрозуміти, що витерпіли наші батьки, бабусі, дідусі, прабабусі… Бо вони здебільшого про це мовчали.
Початок історії
“Насправді тема вела мене до цієї лекції все життя, – зізнався Валерій Стойчев, згадавши свій учнівський досвід. – Це був пошук групи енергетиків, які були десантовані та загинули у Василівських степах Запорізької області в 1942 році. Вони мали робити диверсії на залізниці між Запоріжжям та Кримом. Та через агентуру група була виявлена і за кілька днів ліквідована.
Досліджуючи роботу радянських диверсійних груп на Запоріжжі, я намагався з’ясувати: чому вони загинули? хто в цьому винен? і яка загальна кількість десантованих диверсійних груп Червоної Армії діяла на території Запорізької області? Локаціями висадки були запорізькі плавні. Інші групи десантувалися Азовським морем на узбережжі між Маріуполем і Бердянським. А іноді десантників висаджували у степу.
Виявлено, що протягом зими 1941-42 років до літа до літа 1945 року на територію запорізьких плавнів було десантовано 35 груп. Більше 30-ти загонів загинуло.
Метою були разові акції: від’єднати окуповані території, порушивши залізничне сполучення і зв’язок.
Пошук місця поховання десантників, які загинули за наш край, триває досі. Ця робота велася з 60-х років, особливо активно – у 80-ті, до ювілею перемоги, здебільшого шкільними пошуковими загонами, в одному з яких працював і я.
Ця робота, чесно кажучи, й зробила з мене історика. І на новому рівні я повернувся до теми 2010 року. Тоді розпочався допуск істориків до архіву КДБ, ще до закону 2015 року. В той час я був запрошений до редакції запорізького видання «Реабілітовані історією» як науковий співробітник.
Тоді першими до архіву КДБ отримали доступ родичі репресованих, а також співробітники органів безпеки, які займалися більш ідеологічними дослідженнями, щоб підкреслити караючий меч держави щодо тих громадян, які щось зробили не таке. А на той час це було будь що, написане в наклепі сусіда”.
Додам, що на той час наш колега, журналіст та дослідник Степан Рев’якін, який працював у науково-редакційному підрозділі «Реабілітовані історією», назвав мені цифру: оброблено 25 тисяч особових справ репресованих Запорізької області. А їх не менше 400 тисяч…
Без розвідки нападу не буває
“Контекст того, що відбувалося більш ніж 80 років тому в нашому місті, зараз кожен із нас відчуває мало не кожної ночі. Трапляються обстріли, пролітають ракети, і мешканці Запоріжжя відчувають, що за цим стоїть розвідка ворога. Працюють агенти, розвідники, працюють різні диверсійні групи, спільноти – над тим, щоб ефективно шкодити нам кожного дня, починаючи від руйнацій критичної структури закінчуючи протидією нашим збройним силам.
І в контексті цього енциклопедією знань стали саме дослідження діяльності німецьких агентів та шпигунів, які були виявлені радянськими органами держбезпеки: з 1943-го і включно до 1991 року! – розповідав Валерій Стойчев. – В Запоріжжі у 1989 році був заарештований останній покидьок, активний колаборант і кат. Отримав вирок. При цьому він мав звання капітана Збройних Сил Радянської Армії, здався окупантам в полон і був командиром карального загону СД в місті Харкові. А коли окупована територія була звільнена, встиг знову перевдягтися та приховував своє минуле більш ніж 45 років…”
Окупація німцями Запоріжжя: що відчували люди
Пан Валерій нагадав обставини захоплення нашого міста німцями у 1941-му: “Класичним сприйняттям окупації Запоріжжя у Другій Світовій вважають початок жовтня, 4-5 жовтня 1941 року… Між тим, насправді окупація Запоріжжя ознаменована такою подією, як підрив греблі Дніпрогесу. Паніка, прорив так званих груп швидкого реагування – прообразу сучасного спецназу, які на мотоциклах увірвалися в тихі вулиці! Уявіть, як яскраво мчалися ці мотоциклетки… ”
З того часу місто зазнавало грабунків місцевими жителями [для виправдання незаконних дій згадаю розповідь Василя Дяченка, який жив з рідними саме тут, поруч Круглої бібліотеки забудови 1930-х. А всі зароблені мамою зарплатні гроші, завантажені робітниками Запоріжсталі теплі речі, при небезпеці переходу німців через Дніпро вирушили у потязі на Схід. Ніби були розбомблені. Ніхто нічого не повернув, – книжка «Урка» саме про часи окупації Запорізької області, – І. А.]…
Розмови у залі Молодіжного центру про часи окупації сплеталися із розповідями присутніх.
Маємо спогади Григорія Соколенка, який був тоді школярем. Записи й живопис про події Другої Світової були передані родиною до Запорізького обласного художнього музею.
Маємо й спогади Наталі Коробової, чий дід, батько художника Володимира Коробова, загинув у спецпідрозділі, який захищав Запоріжжя…
“ Німці тоді були здивовані відсутністю спротиву та отримали команду відступити. Паніка у Запоріжжі була почута й у Москві… Тому 18 серпня Дніпрогес підірвали радянські специ. В цей день були підірвані й ешелони з паливом на Алюмінієвому комбінаті – також з великого переляку”.
В той час відбувалися жахливі події по радянським тюрмам. Співробітники НКВС проводили так звані «швидкі розстріли», тому що влада надала команду в липні 1941 року всіх зеків та затриманих відправляти за Урал. До Запоріжжя команда була передана запізно, і не встигаючи, спецпрацівники розстрілювали людей в коридорах і у внутрішніх дворах в’язниці. Тобто попри прийняті стереотипи початком окупації Запоріжжя вважати треба 17 серпня – за подіями на правому березі міста. Тоді туди приїхали штабісти німецькі – зондер-команди, які дали команду формувати в передмісті з так званих місцевих активістіві органи самоговрядування. Були створені Хортицька, Кічкаська сільські управи, а також управи так званого Великого Запоріжжя. І вже 21-23 серпня на правому березі Запоріжжя почалися розстріли. Деякі місцеві радянські активісти були передані окупантам майже одразу – сусідами та іншими ідеологічними супротивниками.
Так формувалися перші каральні органи на Правому березі Запоріжжя.
А початок окупації лівобережної частини – це четверте жовтня 1941 року, коли німці без боїв зайшли до Запоріжжя… Військові частини 128-ма і 127-ма, які тримали німців на Правому березі, фактично загинули там, за щастя було потрапити у полон.
Оборона міста була паралізована і фактично не відбулася.
Та в перші дні міжвладдя по місту Запоріжжя ліквідовувалися всі осередки, де зберігалися архіви. Вони або вивозилися, або спалювалися. Був підірваний й будинок, де розміщувалося НКВС.
Залишаючи місто, вони повністю знищили телефонний зв’язок: кидали гранати в телефонні ями.
Фото поліціянтів: хто ці люди?
…У 2017 році, коли почалася вторгнення росіян на Донбас, Валерій Стойчев презентував проєкт «Страшна правда про війну»… І вже демонтуючи виставку, випадково в одній з папок була знайдена фотографія… особового складу Запорізької міської поліції.
Перші два-три ряди – це начальники поліції. У Запоріжжі було більше ніж 16 відділків.
Фактично поліція була створена в окупованому місті 20 жовтня 1941 року і згодом підпорядкована СД.
Саме ці колаборанти стали основою бази, на яку спиралися німецькі частини, які мали слідкувати за порядком у місті. Перш за все це спеціальні органи німецької розвідки.
“У нас є банальне свідчення радянської пропаганди, що на окупованих територіях працювали гестапо. Але це помилково, бо гестапо виконувало свої обовязки тільки на території Третього рейху, – розповів історик. – А тут працювали відділи СД. І місцеіві жителі, хто пішов працювати добровільно у Запорізькій поліції, ставали агентами різних німецьких підрозділів…
В той же час радянська влада наполягала, щоб на територіях, які потрапляють до ворога, створювались підпільні обкоми партії. Мала така організація бути й на території Запоріжжя. Це було довірено партійним активістам: секретарям райкомів, міськкомів, керівникам партійних організацій на заводах. І хто ж їх не знав у Запоріжжі? І хто вцілів?”
Спровокувати, щоб вбити
І Валерій Стойчев нагадав, як багато із нас, особливо старше покоління, були виховані такою відомою книжкою, як «Молода гвардія». Історієя про подвиг радянської молоді в умовах окупації Донбасу. Мовляв, у Краснодоні хлопці героїчно боролися з німецькими окупантами… – і ми в це все вірили. Реалії ж такі, що насправді німецькі спеціальні розвідницькі організації провокували місцеве населення на супротив, контролювали цю діяльність і чекали години «Ч», коли якомусь із слідчих або начальників приходив час отримувати погони, підвищення або нагородний Хрест…
У Запоріжжі відбувалось те саме. Підпільний штаб у Запоріжжі був створений восени 1941 року на квартирі партійних діячів міста. Утаємничити це не вдалося, тому коли на явочну квартиру до парткому прийшли німці, то відразу виявили під ліжком – радіостанцію та чемодани грошей. І знайшли пістолети у спеціальній схованці в колодязі.
Які таємниці? Всі ж у місті добре знали, хто де проживає і чим займається…
У нинішньому приміщенні суду Олександрівського району було явочне приміщення, звідки радянським групам повідомлялися фальшиві розвідданні.
Зрадники – хто вони?
До Запоріжжя радянською владою був доправлений Костянтин Мосієвич і призначений головою Запорізького обласного підпілля… Та дарма. По звільненні у 1943-му він ісписав олівцем десятки сторінок своїх подвигів. Між тим він був учасник диверсійної групи, десантованої у Василівські плавні, яка попала в оточення і була захоплена під Юліївкою. 20 чоловік, і він у тому числі, потрапили до полону. Був перевербований: щодо Мосієвича був проведений так званий фальшивий розстріл і він погодився на роботу на окупантів…
“До весни 1945 року було невідомо, що Мосієвич чотири рази перевербований агент. А тоді він був дуже швидко розстріляний і забутий. Та цікавий момент: все, що ми знали до Незалежності України про запорізьке підпілля, було повністю сформовано саме за паперами Мосієвича. Все перекручене, все перебрехане – саме за його записами”, – пояснив Валерій Стойчев радянську історичну науку.
Та розповів, що взимку і навесні 1943-х року в Запоріжжі було створено декілька осередків псевдопідпільного «антинімецького» руху. Причому активісти не знали, що вони діють під «колпаком у Колпакова».
Це підло талановита особистість, перевербована до чотирьох разів.
Борис Колпаков, за походженням – Стрекозов, походив із видатного козацького роду на Кубані. Батько його загинув в часи так званої громадянської війни, воюючи на боці Колчака. І сину заповідав нищити радянську владу, бути вірним царю і Богу, що він і робив за будь-яких обставин..
За часів Визвольних змагань Південь України був особливим об’єктом мобілізації кожної влади. Забирали вояків білі, червоні, махновці, потім знову по колу… І хлопець з Кубані взяв ім’я свого двоюрідного брата, який помер від тифу, і став Борисом Колпаковим – з 1919-го по 1945 рік. І не деінде служив а у лавах Червоної армії, причому у військах НКВС в Мелітополі.
“Як військовий НКВС переїхав до Запоріжжя, отримав освіту, і на початок окупації Запоріжжя активно спілкувався з інженерами, з партійною елітою і з представниками німецької громади Запоріжжя. І вже в середині жовтня йому було заппропонована керівна посада старшого слідчого політвідділу окупаційного СД, – розповів Валерій Стойчев, пояснивши: – Ця особа винна за все, що пережили жителі Запоріжжя за часи окупації.
Він створював мав списки євреїв, мав списки комуністів. Говорячи про його кримінальний гадючий талант, не можна не відзначити, що мав він у цій справі неабиякий хист – був природжений сищик, розвідник. Ловко виявляв комуністів, диверсантів і антинімецьки налаштованих людей”.
Цікавий момент: мав двох синів, Сергія і Константина. Одного із них він віддав у розвідники-радисти, той був десантований декілька разів в тил Червоної армії та повертався.
Другий син мав великий талант і наснагу до театру.
За дорученням Бориса Колпакова розвідник Абверу Вольдемар Рубльовський створив резидентуру серед артистів Запорізького драмтеатру, що працював у окупації.
Жив Колпаков у так званому Театральному домі, поруч із безіменним нині Банківським провулком. І вся місцева еліта: артисти, балерини, співаки та співачки проводили театральні вечірки, на які бомонд збирався. В цьому бомонді неможливо було зберегти жодної таємниці.
Контролювали за завданням Бориса Колпакова і настрої у спільноті німецьких офіцерів – йому довірили й таку роботу. Загалом він контролював не тільки Запорізьку, а й Дніпропетровську область.
Бізнесову діяльність в окупованому Запоріжжі контролював саме Вольдемар Рубльовський, він і збирав через агентів потрібну інформацію на базарах.
Життя резидента Вольдемара було дуже цікавим. Він практично затверджував дозволи на відкриття фотосалонів та майстерень художників. Деякі відомі повоєнного часу художники починали творчий шлях в окупованому Запоріжжя [додам, що Володимир Гончаренко, випускник Академії мистецтв, викладав на художньому відділенні школи мистецтв, що у старому місті].
“Як скінчив життя Вольдемар? – відгукнувся на змпитання Валерій Стойчев. – Як справжній шпіон. Його шукали всі! Та виявлений він був польською розвідкою в 1976 році.
Жалкую, що я особисто не добрався до польської справи, ковід завадив.
Насправді талант його був ще й у тому, що він якось уникав забруднити руки в крові. Він працював інтелектуально, вербуючи, мордуючи – але чужими руками”.
Реалії окупованого Запоріжжя
Під час війни працювали завод Баранова, там ремонтували авіадвигуни. На заводі «Комунар» ремонтувалася техніка. Активно працював паровозоремонтний ремонт, там долучали до роботи військовополонених. Це фактично були напіввільні робітники.
Таке велике маленьке Запоріжжя, що всі знали, хто чим займається.
Як жили прості люди? Як себе почували?
“В радянські часи темою життя в окупації було одне: вмирали від голоду, – розповів Стойчев. – Між тим, серед окупаційних документів знайдений донос на мого сусіда по вулиці: у нього, мовляв, півтонни борошна, 200 літрів масла, різних круп 150 кілограмів, тканина…». Сусіда й затримали органи НКВС. Більше того, як тільки зайшли радянські частини, була оголошена продрозверстка: було що забрати”.
За легендою у нас найактивнішим підпільним була осередком була група Гончара. На чому провалився Гончар? На любові до жінок та власності. Він пройшов перевірку всіх органів, був довіреною особою на заводі… Збудував будинок. Та викрив його Борис Колпаков… І Гончар був страчений.
Якщо зняти серіал, має бути дуже цікаво…
Щоби мати підтримку містян, окупаційна влада дозволила у Запоріжжі та області релігійне життя. Між тим Радянська влада нищила церкви з 1929-го по 1938-й.
Як людина віруюча, Борис Колпаков дуже полюбляв церковний спів. Навіть співав у церкві в дитинстві. Тож, якраз на Покрову у Запоріжжі була відкрита Покровська церква – заради цього відремонтоване для церковного життя приміщення, де був кінотеатр імені Леніна.
Було відремонтовано й Вознесенівську церкву – вона стояла закритою з 1931 року. Та, на жаль, цей храм загинув 13 жовтня 1943 року: був обстріляний німецькою артилерією, тому що була підозра, що звідси будуть працювати коригувальники.
Колпакова ж всі бачили у місті. Історія його затримання довга, бо він викрутився, хоча перебував під наглядом з 1971-го по 1974 рік. Та у 1976-му його розстріляли.
До речі, розпочав він свою агентурну роботу молодим – йому було 32 роки.
Загалом, якщо аналізувати, хто створив страшну Другу Світову війну – її зробили молоді німецькі хлопці. Шеленбергу було 32 роки. Гітлеру – 36… Молоді німецькі генерали мали по 28-35 років.
І вони пішли по шляху злочинів, і знали, заради чого.
Вони пам’ятали, звідки вони вийшли. Трагедія Першої світової, коли німецька імперія розпалася, дало це відлуння. Друга Світова була її відлунням.
Ми ж зараз відчуваємо натяки Третьої Світової.
І знову в центрі Україна. Тому що впродовж століть Україна стоїть на перехресті торгових шляхів.
Всім окупантам і всім бажаючим захопити нас метою була сировинна база. Це був Донбас – газ, вугілля. Сьогодні це рідкоземельні метали – літій насамперед, який потрібен для кожного гаджету. Ті, хто зараз ведуть війни, вони знають, за що – за ресурси, у тому числі й за людський ресурс.
По законам воєнного часу, за Божої справедливості
Територію Запорізької області було звільнено навесні 1944 року. А пошук колаборантів, не повірите, триває до сьогоднішнього дня.
Причому останній випадок фіксації агентів СД та колаборантів був у 2006 році, коли у Запоріжжі, в Шевченківському суді тривала судова справа щодо свідчень за поданням єврейських організацій і єврейських спецслужб.
Колаборанти були виявлені в Канаді. Серед них також один із братів Фаст, який виявився корисним для держави Канада, бо він доклав коштів до її розбудови. Тобто Фаст, який втік до Канади виявився засновником багатьох корпорацій, які відбудували і будували великі споруди в державі Канади, тому числі й у столиці Оттаві. І Канада каже: «Це наш поважний громадянин. Він просто інформував нас, що служив, але він не причетний до розстрілу 40 тисяч жителів міста Запоріжжя». І засудити його було не просто.
Отакі ситуації трапляються і на теренах війни, яку ми переживаємо зараз. На жаль, маю деяких своїх знайомих з минулого життя – військовослужбовців, які в умовах сучасної війни пішли до окупаційної влади за благами, і служать рашистькому райку.
Та завдяки нашому підпіллю, діяльністю наших розвідувальних органів цих товаришів ми виявляємо, і всі вони понесуть відповідальність.
По закону воєнного часу, по законам Божої справедливості.
Тому що кожен із нас кожної ночі переживає роботу ворожих спецслужб. Над містом літають дрони – це розвідка. Працюють агенти. Це так звані обіжені: хтось скучає по радянській владі, якої вже немає там два покоління українців. А вони не зрозуміли, що за це буває.
Тому насправді кожен із нас має уважно дивитися, що відбувається довкола.
Берегти себе і своїх рідних. І приходите на наші лекції.
Наш формат дуже простий: ви ставите завдання, ми працюємо для вас.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА та Дениса МІГУЛІ
***
Наступна лекція має назву «Рідна вулиця Гоголя: її минуле та сьогодення» та й відбудеться в Центральній міській бібліотеці другого серпня о 12.00.
Лекцію проведе Валерій Стойчев, в.о. директора ВІАМЗ «Садиба Попова» за співучасті БФ «Меморі 86».
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Сообщение Коли історія стає особисто прожитим знанням появились сначала на Газета МИГ.