У Запорізькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі ім. В.Г. Магара відбулася прем′єра вистави «Зілля», і вона, без сумніву, стала неабиякою подією у культурному житті нашого міста.
Режисер вистави – заслужений діяч мистецтв України Віталій Денисенко, він же й автор варіанту інсценізації відомого твору Ольги Кобилянської, назвав своє сценічне бачення того твору «притчею про фатальне кохання за повістю “У неділю рано зілля копала”.
Тому перед переглядом «Зілля» я перечитала повість Ольги Кобилянської, а після перегляду вистави зрозуміла, що в мене є два шляхи розповісти про побачене.
Перший – довести, що глядачеві запропоновано зовсім не те, на що той глядач сподівалися, і обрушити громи й блискавки на бідолашну режисерську голову за вільне поводження із класичним першоджерелом.
Другий шлях – розібратися, чому побачене приголомшує, підкорює дев′ятим валом сценічної дії, гіпнотизує і вражає.
Я обрала саме цей шлях.
Тому розпочнемо.
У «Зіллі» багато музики і співів. До цього причетні композитор – аранжувальник В′ячеслав Тодика і хормейстерка Ірина Лічманова–Орел. Їхню роботу треба аналізувати тільки знавцям-професіоналам. Але та робота є унікальною за своєю суттю.
У виставі можна почути розгорнуті хорові композиції, сольні співи, виставу супроводжують невеличкий оркестр, на сцені тужить скрипка, лунають трембіти.
У «Зіллі» також багато різноманітних танцювальних сцен. Молодь танцює на вечорницях, співає коломийок, вирує весілля із обрядовими танцями, цигани підкорюють пристрастями, мов вогнем палять. В хореографічному дуеті молода Мавра зізнається у коханні своєму обранцеві.
За хореографію на гучні аплодисменти заслуговує балетмейстерка-постановниця заслужена артистка України Тетяна Астаф′єва.
Загальне художнє оформлення вистави здійснила художниця-постановниця Олеся Папушнікова, разом із Наталією Мацук вона також вказана авторкою костюмів.
Костюми ті дуже елегантні, хоч зараз на подіум. Навіть виникло бажання, щоб у фойє нашого театру було організовано виставку ескізів усіх костюмів, бо це справжній витвір мистецтва.
Стосовно сценографії можна посперечатися, але то окрема розмова.
І от після всього побаченого прийшло до мене дивне розуміння, що
драматичний сюжет вистави «Зілля» занурено у зовсім інший сценічний твір, а саме у справжній етномюзикл, і такий симбіоз має право на існування.
Але він накладає на режисера і акторів велику відповідальність, бо драматичні сцени не завжди співпадають із тією високою емоційною напругою, яку закладено у пісенні, музичні, танцювальні композиції.
Скажімо, апофеозом співпадіння стає сцена весілля, про яке мріяла Тетяна. Красива, яскрава сцена, із музикою, піснями, танцями, несподівано припиняється, все раптом зникає, коли дівчина розуміє, що то мара. Повірте, тут глядач відчуває не просто емоційний сплеск, а цілий емоційний вибух.
Або коли дівчата пускають віночки за водою. Це ж втілені в образи рядки ліричної поезії! Відзначу, що така сцена є і в славетної авторки.
Стосовно чорного коня. На сцені дійсно з′являється великий іграшковий кінь із коліщатами. Але він стає справжнім символом-вироком, коли на тому коні виїжджає скрипалька у червоному вбранні. Про що віщує її скрипка?
Я не згадую окремо про виконавців драматичних ролей, бо не хочу нікого образити.
Вистава має кілька складів, і я вірю в акторів, вірю у їхню відданість своїй справі. До речі, мене попередили у театрі, що вистава з іншим складом стає зовсім іншою виставою, і я знаю глядачів, які вирішили передивитися «Зілля» ще раз саме з цієї причини.
Тепер поясню, що саме я зовсім не зрозуміла. В Ольги Кобилянської повість відкриває епічний лісовий пейзаж, а у виставі сценографія взагалі не має ніякої конкретики, бо все втілено у великій зеленій платформі, з якої звисають довгі жмутки тканини. Платформа рухається, нахиляється, підіймається, тобто формує сценічний простір. Але відчуття смерекових таємниць, як у літературному творі, зовсім не виникає.
Чомусь у виставі прямим текстом згадуються Ромео і Джульєтта. Дві жіночки на сцені саме так називають загиблих героїв. Що воно означає?
Повністю сприймаю паралелі із давньогрецькою трагедією, на них вказує і анотація в театральній афішці. Якщо проводити ті паралелі, то скоріше Мавру у виконанні народної артистки України Ніни Шинкарук можна назвати гуцульською Медеєю.
Епіграфом до свого твору Ольга Кобилянська зробила народну пісню про сумну долю Гриця. Хор на сцені виконує її повністю два рази. Але жіноча частина хору чомусь постійно сміється під час виконання тієї пісні. А навіщо?
Хочу підкреслити, навіть наполягаю на тому, що моє розуміння побаченого і почутого не є ідеальним. Професійні театрознавці побачать там своє, вдячні глядачі – своє. І це цілком природно.
Можливо, дійсно треба передивитися виставу ще раз, щоб повною мірою осягнути драматичні глибини «Зілля», бо воно того варте.
Галина СОЛОВЙОВА
Сообщение Запорізьке “Зілля”: нове звернення до української класики появились сначала на Газета МИГ.