Мечі епохи вікінгів та інші тайни Дніпробуду

Була й велика кількість інших цікавих знахідок, які вдалося висмикнути з кишень робітників та інженерів,… але мечі були найкрутішою з них. Тож навколо опису цієї знахідки розгорнулася ціла баталія, що вилилася в міфотворчість. Результати робіт експедиції 1927-1929 рр. планувалося видати у вигляді короткого звіту Дмитра Яворницького, відповідального керівника археологічного нагляду за розкопками на території будівництва Дніпрогесу.

Але спеціально створена комісія Всеукраїнської академії наук висловила бажання надрукувати окремим томом усі польові звіти 1928-1929 рр., чого зрештою не зробила. Паралельно в Дніпропетровському крайовому історико-археологічному музеї готували другий том збірника з археології, який після відсторонення від роботи Яворницького та репресій у музеї 1933 р. так і не було завершено, а його матеріали передали 1934 р. до Києва.

Колишній офіцер і дворянин (уродженець Луганська, до речі), а за радянської влади – видатний археолог Олександр Міллер стверджував, що співробітники Дніпровсько-будівельної експедиції принципово відмовлялися від передання своїх матеріалів для публікації у виданнях Державної академії історії матеріальної культури, наполягаючи спочатку на спільній публікації матеріалів експедиції в Україні. І обґрунтовував це націоналістичними спонуканнями українських колег, висловивши задоволення “ліквідацією зазначеної групи” в 1933 р.

Але ця бурхлива реакція з’явилася після того, як було розкрито підступний план публікації Міллером у “Проблемах ДАІМК” оглядового звіту про роботи Дніпровсько-будівської експедиції під власним прізвищем. А чому він вирішив, що має на це право? Та тому, що саме він прилаштував відрахованого з Ленінградського університету “за антигромадську поведінку” талановитого студента-реставратора Миколу Чернишова до Дніпропетровського музею, де посаду завідувача археологічного відділу обіймав Михайло Міллер, рідний брат. Тут Чернишов і зайнявся реставрацією дніпростроївських мечів, повністю розчистивши на клинках клейма, які ледь проглядалися.

А потім добрий реставратор взяв і відніс результати роботи своєму викладачеві Владиславу Равдонікасу, проконсультуватися щодо клейм. Той же негайно використав матеріали і опублікував статтю, в якій люб’язно зазначалося, що Чернишов готує окрему статтю. Але, по суті, привласнив собі чужу працю і заодно сформулював ідею про те, що мечі могли належати дружині Святослава (як версію). Втратили, мовляв, на переправі, коли ворог пер.

Спираючись на першу публікацію, академік Борис Рибаков, авторитет і світило, спочатку також писав про Крарійську переправу як місце знахідки: “Саме тут і був убитий князь Святослав, який повертався з Візантії. Якщо ці мечі не були мечами Святославової дружини, то вони могли бути частиною товарної партії мечів, що йшла через Київ Дніпром і затонула внаслідок нападу печенігів”. Пізніше Рибаков передумав і почав писати, що мечі знайшли на порогах і “вони, можливо, належали воїнам Святослава”. У подальших роботах академіка місце знахідки вже міцно закріпилося за “порогами”, що краще узгоджувалося з літописними обставинами загибелі Святослава та його воїнів.

У капітальному каталозі давньоруської зброї Анатолія Кирпичникова цей пункт внесено як “Дніпровські пороги, о. Хортиця”. Хортиця”. Саме в такому вигляді – як “мечі з дніпровських порогів” або “з місця загибелі дружини Святослава” – ілюстрація найчастіше й відтворювалася згодом у різноманітних історичних та науково-популярних виданнях.

За іронією долі, всі інші спроби опублікувати матеріали не вдалися. А майже всі, хто мав стосунок до питання, виявилися шпигунами і змовниками, включно, звісно, з інтриганом Міллером. Тож стаття Радонікаса виявилася головним першоджерелом. Із п’яти мечів після війни зберігся один, начебто він перебуває у фондах Дніпропетровського національного історичного музею ім. Яворницького. Яворницького. Але з 2011 року є нова іграшка: знайдений практично там само, в районі Хортиці, “Княжий меч епохи Святослава Хороброго, Х ст.” З клеймом ULFBERHT, ага.

Хоча все це одна тема: давньогерманський звичай жертвувати зброю богам як запоруку успіху проходження небезпечних місць…

***

В тексті відсутнє ім’я Миколи Філянського, всебічно ерудованої людини, що почувши про початок будівництва Дніпрогесу, приїхав на Запоріжжя.

Із  1928 року Філянський вивчав церкви, козацькі цвинтарі, скіфські могили, які мала поглинути вода… Тож, знайдені мечі точно потрапляли до його уваги.

Згодом Філянський добився дозволу на організацію музею будівництва Дніпрогесу. На початку 1930 року Нарком освіти надав кошти під створення такого музею в Запоріжжі. Про це пише запорізька історикиня Ганна Черкаська у своєму блозі https://uahistory.com/topics/famous_people/6816.

Будинок музею Дніпробуду мав розташуватися на крутому лівому березі Дніпра, там, де нині площа Леніна. Для виставок проектувалося окреме приміщення.
Філянський очолив новий музей, що отримав підвальне приміщення в будинку на розі пр. Леніна та вул. Добролюбова,  розробив плани експедицій, бо треба було терміново, поки вода не поглинула нашу історію. Зокрема, саме Філянський запросив художників – серед них був і Костянтин Богаєвський – в експедицію, метою якої було змалювати береги Дніпра та дніпровські пороги, які мали зникнути під водою водосховища.

Запалені любов’ю до історії, художники та краєзнавці здійснили ряд експедицій, описали знахідки, а Микола Григорович зробив цикл малюнків. Художники надали для музею свої малюнки – Богаєвський називав цифру 15…

Тимчасово музейні експозиції були розташовані у Будинку суспільних організацій на пр. Леніна, який тоді називався Восьма продольна вулиця (сьогодні це приміщення міського управління внутрішніми справами).

Сюди приходили екскурсанти. Виходячи з того, що Запоріжжя щороку відвідувало до 200 тисяч туристів, екскурсій було немало. …Матеріали майбутнього музею частенько експонувалися у Харкові, Києві, Дніпропетровську.
Жив Філянський на алеї Ентузіастів, де б мати меморіальну дошку його пам’яті?

11 жовтня 1937 року Філянський був заарештований. Оскільки судово-слідчої справи в архівах донині не виявлено, не можна з певністю сказати, в чому його звинувачували. 11 січня наступного року відбулося закрите судове засідання у м. Києві, яке винесло вирок: смертна кара. Наступного дня в Києві, а, можливо, й у Запоріжжі, Миколу Філянського було розстріляно.

Музей евакуювали на початку німецького вторгнення 1941 року. Потяг нібито був розбомблений.

Деякі роботи Богаєвскього, зокрема малюнки порогів, промайнули у Запоріжжі під час виставки в окупованому місті, й зникли. Результати довсліджень опубліковані в пресі та наукових збірках.

https://www.umoloda.kiev.ua/number/2592/164/91313/

І тим, що згинули в зорі весінніх літ,
Хрестів поставити в свій час ми не зуміли…
Він прорікає, що скоро нащадки спитають:
Хто нам зберіг останки літ,
Де днів минулих слід?