Як це, з дитинства бути не таким, як всі і постійно помічати на собі зацікавлені погляди? Не знати, що таке життя без барʼєрів та перешкод навіть у власній оселі? А згодом — жити з усім цим вже в чужому домі? І саме в ньому все ж віднайти сили та спосіб жити на повну, майже без обмежень? Відповіді на всі ці питання тепер знає Юрій Співак. Вимушений переселенець з Донбасу, лікар-кардіолог з ампутацією, здобутою через вроджену ваду.
Високий ошатний чоловік проходить коридором Запорізького центру протезування. Окуляри, темний светр, класичні брюки, некваплива та впевнена хода. І тільки коли сильно придивишся, то можна помітити деякі нерівності у ній. Вони — від нового протезу на правій нозі.
Юрій народився і виріс у місті Курахове, що на Донеччині. І від самого народження він має ваду кінцівки. В якийсь момент, ще на початку його життя в нього перестала розвиватись гомілкова кістка та наколінник. Вилікувати це неможливо, запустити процес розвитку кісток — також. Тож усе дитинство хлопик провів у лікарнях та на операційних столах. Все, аби сформувати роботу ноги бодай якось.
Спочатку з дитинства в мене було укорочення гомілки, і не таке велике. Ну, тобто різниця була, але абсолютно не критична. Ну, і технологій же тоді не було таких, як зараз. І я ходив з ортезом. Він виглядав як звичайне взуття, але більш таке, видовжене. І от за його допомогою я, власне, і міг пересуватись. Трошки.
З роками, і ростом організму, проблема ставала серйознішою. І чоловікові вже знадобився протез. Отримувати їх на той момент було складніше. Логістика між рідним Кураховим і спочатку Донецьком, а згодом іншими, не окупованими населеними пунктами, займала чимало часу та ресурсів. Додавала навантажень і бюрократія. Юрію потрібно було з чіткою і частою періодичністю проходити огляд і перекомісію, де щоразу доводити свій діагноз і стан. Немов хвороба могла сама собою вилікуватись, а кістки — відрости.
Протези і все інше можна було отримати тільки через центр, який був в іншому місті, в Марʼїнці. МСЕК тоді був взагалі в іншому місті. І до нього треба було їхати години дві. Тобто це дві години дороги, щоб отримати інвалідність. Потім поки вони пришлють папірець, дадуть відповідь. А бувало й так, що день у день цей папірець не видавали, і казали: «Ну, або приїдете, або ми Укрпоштою вам вишлемо”. А це ще час і переїзди. І протези були дуже незручні, скажемо так. Їх було важко робити, як протезистам, так і всім. Ну, і найбільшою проблемою тоді був сам виріб. В мене в ньому був фіксований колінний суглоб, тобто він не згинався.
І саме з таким протезом Юрій чітко усвідомив, що таке (НЕ)доступність та відсутність інклюзивності. Базові звичайні речі для нього ставали викликом: перейти дорогу у відповідному місці, проїхатись транспортом, сісти за парту чи в кафе. Щоразу, усюди чоловіку доводилось адаптуватись.
Нога завжди випрямлена, і отут була суцільна проблема. У транспорті — будь-якому, чи-то автобуси, чи маршрутки, чи трамваї-тролейбуси — я ж міг сісти тільки там, де є прохід, щоб виставити ногу. З автівками, таксі — так само. Ззаду я сісти не міг, бо ногу не зігнути. Та і в побуті… На деяких місцях на кухні, наприклад, не завжди було зручно сісти. Там стіл, там ще щось заважає. І це в мене вдома, на моїй кухні. А як кудись в заклад вийти, в кіно, умовно… Але нічого, ходив.
Та ця адаптація вдавалась. Попри всі складнощі та незручності, Юрій наповнював своє життя: відпочивав, подорожував і навчався. Підліток вирішив пов’язати своє життя з медициною, і вступив до Запорізького медичного університету. Майбутній лікар жив на 2 міста — рідне Курахове, де залишались батьки, друзі, свої люди та місця, і Запоріжжя, яке починало ставати другим домом. Вже зараз Юрій і не згадає, чи планував він залишитися саме в цьому місті по завершенню навчання. Але повномасштабне вторгнення росії в Україну визначило майбутнє чоловіка та його родини.
Ще там, у Донецькій області, ми ж бачили 14-ий рік. Коли війна і зіткнення почались там, ми все це чудово памяʼтаємо. Як, наприклад, в якийсь момент я не мав змоги навіть поїхати до протезного центру. А тут 2022 рік. І знову війна. Тільки лінія фронту сунула значно і значно швидше, не як в 2014. Тому ми вирішили не чекати і виїхати, поки була можливість.
Юрій згадує, що страху майже не було. Життя з вродженою вадою закалило його і привчило адаптуватися. Тим паче, Запоріжжя не було чужим містом. За роки навчання в університеті він призвичаїв до своїх особливостей тут: і в побуті в орендованому житлі, і в дозвіллі, і в маршрутах пересування. Змінилося для нього тільки те, що у Запоріжжі він більше жив не сам. І додому більше їздити було не треба, бо і дому — не стало.
І, ймовірно, це і стало рушієм до нових, кардинальних змін. А з ними — і нового витку вже такої звичної адаптації. Адже вже осівши у Запоріжжі, де всі медичні установи та заклади соціальної сфери працюють, і дістатися до них легко, Юрій наважився на новий, повноцінний функціональний протез.
Це був єдиний вихід з цієї ситуації. Ампутація кінцівки вище коліна, бо нижче сенсу не було, і новий протез. Мені казали, що буде складно, що ти звик і пристосувався до інших умов і особливостей. Але чесно — так. Звик вже пристосовуватись, що знав, що і з цим впораюсь. Перший протез робили, з формою не вийшло, і він натирав дуже сильно. Так я не помічав навіть, що в мене там до крові розтерто. Я просто ходив. І, чесно, цього не передати. Мало хто, напевно, зможе зрозуміти, коли можна сісти будь-де і будь-як, і ходити майже будь-якими маршрутами.
Свій новий протез Юрій отримав безкоштовно. Його виготовляли індивідуально, під саме його особливості і потреби у центрі “Сміливий крок”. Але просто стати на механічну ногу, ще й при високій ампутації — неможливо. Юрію довелося буквально наново вчитися ходити, користуватися новим виробом та вкотре підлаштовуватись під нові особливості. Але чоловік каже: це була адаптація не заради “аби якось”, а в задоволення.
І ця робота над собою і новим пристроєм дала свої плоди. Вже за рік чоловік абсолютно впевнено себе почував, а за пів року, якраз під закінчення навчання у медичному — влаштувався на роботу.
Я зараз працюю в поліклініці. Лікар-кардіолог. Приймаю людей, призначаю лікування їм. Вже зʼявилися у мене “свої” пацієнти, яких веду, які до мене саме ходять. Буває, звісно, що я чую і бачу від людей про протез свій. Навіть у колег моїх питають: “А він там що, а чого в нього з ногою таке”. Чесно, я за все життя, коли з дитинства були ці проблеми, вже так звик до цього. Це взагалі ніякого дискомфорту вже не викликає. Та й тих, хто допомагає і підтримує — значно більше. Адміністрація лікарні, наприклад. Вони врахували мою особливість, що в мене протез. Банально: у нас принтер в одній кімнаті, а прийом пацієнта і всі роздруковані висновки — в іншій. Мені цей момент врахували, дали принтер саме на мій кабінет. І медсестра в мене є, яка за потреби допомагає. І я з цим протезом і працюю, і живу комфортно абсолютно. Навіть на велосипеді вже можу кататись.
Зараз Юрій, тепер вже з батьками, залишається у Запоріжжі. Він як і раніше чує і бачить війну. Та саме тут, під тиском фронту і страху, він продовжує своє повне життя: розвивається в роботі, відпочиває та продовжує реабілітації. І не тому, що без цього не зможе користуватись протезом, а щоб робити це ще вправніше. І щоб єдина перешкода на шляху до його особистої безбарʼєрності, сходинки, і та — перестала бути такою.
Анастасія Лоцман
Джерело: 061.ua
