Отримати інформацію про надзвичайну ситуацію, скоординувати роботу підрозділів ДСНС, взаємодіяти з іншими службами, стежити за безпековою ситуацією і у разі загрози ворожих атак вчасно попередити про небезпеку. Це лише кілька пунктів, які щодня виконують диспетчера ДСНС. За одну зміну вони можуть прийняти сотні дзвінків. Від їхньої зібраності залежить зокрема і ефективність роботи інших підрозділів.
Якщо диспетчери працюють з людиною, яка потребує допомоги, до моменту прибуття на місце підрозділів, то психологи — вивчають ситуацію як-то кажуть, безпосередньо вже «в моменті». Вони мають оцінити ситуацію, встановити контакт з постраждалими та дати людині зрозуміти, що вона не сама у важкий момент.
До Дня рятувальника, який відзначається 17 вересня, редакція 061 підготувала матеріал, в якому розповідаємо специфіку таких надважливих професій, як диспетчер, а також психолог, що працюють в структурі ДСНС.
Працювати на адреналіні, але з холодним розумом
Майя Клютова працює помічником начальника чергової зміни з питань оперативно-диспетчерської служби з 2010 року, а загалом в лавах ДСНС вона з 20 червня 2000 року.
«Хочеться вірити, що приношу людям добро. Я дуже люблю свою роботу. Ми рятуємо життя людей, їхнє майно, житло. Звернення, які ми отримуємо, різні. У мене немає зміни, яка б повторювалась, кожен випадок — він особливий, це окрема історія», — розповідає.
Майя говорить, що у неї та її колег є не більше хвилини на збір первинної інформації про надзвичайну подію.
«Людина зателефонувала і треба обовʼязково швидко дізнатись адресу, номер квартири, на якому поверсі, яка взагалі кількість поверхів, бо від цього залежить, яку техніку треба відправити на місце, драбина якої довжини має бути. Також треба знати код домофону, чи одна людина, чи є сусіди. Після того, як на місце ми відправили бригаду, то можна подзвонити повторно і щось уточнити. Все, що стосується надання допомоги, приходить на номер 101 або 112 і далі ми визначаємо, хто буде працювати на місці», — розповідає жінка.
За час війни в області змінились межі районів, але додались виїзди, пов’язані з обстрілами, розмінуванням, руйнуванням, евакуацією тощо.
«Працюєш в режимі повної зібраності, на адреналіні, адже потрібно приймати рішення «тут» і «зараз». Коли стається прильот, то люди телефонують і повідомляють про місце влучання, говорять, де саме або ж кажуть, що знають про людей, які опинились під завалами», — говорить Майя.
Запитали, а чи доводилось Майї приймати такий дзвінок. Виявилось, що так.
«Памʼятаю, як дзвонила людина, яка сама знаходиться під завалами. Складно навіть згадувати це, але в той момент, коли був дзвінок, то ти намагаєшся з максимально холодною головою приймати інформацію, з’ясовувати, де перебуває людина, в якому стані. Все це швидко передаєш підрозділам, які виїхали. Буває, що люди відключаються, їм доводиться передзвонювати. Буває що треба бути на зв’язку, поки до них намагаються дістатися наші бійці», — розповідає рятувальниця.
Вона згадує ворожий удар по медичному закладу на вулиці Зайцева у Запоріжжі, коли телефонували жінки, яких завалило. Їх потім знайшли і врятували.
«Як пошук йде: розбирають завали, робиться хвилина тиші і люди, які постраждали, в цей момент мають подати бодай якийсь сигнал, щоби їх помітили», — уточнює.
Найважче звичайно, коли люди гинуть.
Так вийшло, що слова вдячності диспетчери чують на свою адресу дуже рідко. Кажуть, що працюють не «за дякую», але добрі слова кожному приємно чути.
Встановити контакт
Так вийшло, що чоловік Майї також працює в ДСНС — рятувальником, а донька — вже шість років, як психолог відділення персоналу аварійно-рятувального загону спецпризначення ДСНС Запоріжжя. Її звати Вікторія Мельник.
Треба підлаштуватися під нові реалії надзвичайних ситуацій.
«З війною прийшли нові виклики. Людям, у яких сталася трагедія, важко зрозуміти, чому це відбувається. Ми навчались надавати допомогу. Безумовно, реакції у людей можуть різні. Не кожна людина взагалі підпускає до себе. Кому потрібна допомога, той сам тебе знайде, або з часом підпустить до себе. Нас кілька фахівців працює на події, ми встановлюємо контакт, говоримо людям, навіщо ми тут і людина знає, що ми є і якщо треба, до нас можна звернутись», — пояснює Вікторія.
Вона згадує один з перших виїздів, який стався у вересні 2022 року. Це був виїзд на Оріхівське шосе, на авторинок, де ворог завдав ударів по гуманітарній колоні та вбив багато людей.
«Ми приїхали і там було багато загиблих, ми допомогу надавали здебільшого родичам загиблих чи поранених. Це було важко для себе в першу чергу. Але це треба сприймати як роботу. Я знаю, що робити і як стабілізувати людину. Але якщо я не зможу допомогти через власний нестабільний емоційний стан, тоді навіщо я тут», — говорить.
Психологи приїжджають на місця майже одночасно з бригадами.
«Бувало таке, що викликала доньку з дому і вона їхала на місце події. В такі моменти я звичайно ж переживаю, але сама собі кажу: це її робота, а моя робота — все організувати, швидко зреагувати», — додає Майя.
Психологи працюють також і з колегами, які пережили важкі ситуації.
«Комусь вистачить розмови, а комусь треба провести тренінги, вправи із самодопомоги. Буває таке, що людині треба час аби зрозуміти, що це нормальний стан, але просто все відбувається в якійсь ненормальній ситуації. Ми постійно моніторимо, проводимо діагностику, індивідуальні зустрічі», — уточнює Вікторія.
Майя доповнює, що має стежити також і за загрозою повторного удару.
«Бачимо пишуть «Сушки злетіли, КАБи летять» і ми повідомляємо бригади, аби вони йшли в укриття. Ситуації різні бувають, але хай там як, а безпека життя людей першочергове завдання», — розповідає Майя.
Бути поряд, коли треба
Обидві зазнаються, що людям, які не мають відношення до ДСНС іноді важко зрозуміти специфіку їхньої роботи .
«Коли нас навчали екстремальній психології, то це було про якісь складні пожежі, обвали, але ж не війну», — пояснює Вікторія.
Іноді буває важко підібрати слова в момент горя, але іноді слова взагалі не треба.
«Бути поряд — це вже підтримка. Універсальної пігулки не існує, так само немає слова чи фрази, яка б допомогла всім. Коли важко, то думаєш, як вийти з цієї ситуації. І тут треба визнати, що все на себе не одягнеш, треба зайве відсіювати», — каже Віка.
«Я собі кажу: «Все буде добре», — додає Майя.
Джерело: 061.ua
