Запоріжжя – місто, де повітряні тривоги диктують шкільний розклад, а дитинство проходить між укриттями, уроками і постійною напругою. Після пандемії та понад чотирьох років повномасштабної війни це впливає не лише на навчання, а й на самопочуття дітей і атмосферу в родинах. Ми поговорили з психологом академічного ліцею Катериною Кондратенковою про те, як змінився стан запорізьких школярів, які сигнали не можна ігнорувати та що допомагає дітям триматися в цих умовах.
«Я не хочу, бо не вмію»: як війна вплинула на навчання і поведінку дітей
«Відсоток дітей, які дезадаптовані, порівняно з довоєнним станом збільшився приблизно на три-п’ять відсотків, – розповідає Катерина Миколаївна. – Якщо говорити простіше, то зараз у кожному класі з’являється одна-дві дитини, які мають труднощі з адаптацією. І це не поодинокі випадки, а вже певна тенденція».
Для першокласників це особливо помітно. Мотивація навчатися у дітей подекуди падає: «Я не хочу, не буду, бо не вмію». І часто це не про небажання, а про те, що діти справді не вміють, бо не мали змоги цьому навчитися: частина не відвідувала садочки, не всі батьки мали ресурси, щоб підготувати їх до школи. Деякі діти стають неуважними, непосидючими, погано запам’ятовують матеріал.
«Частина базових навичок, які давали садочки в мирний час, зараз формуються вже у школі, і це створює додаткове навантаження. Якщо є безпека, увага і базові умови, складені в єдину систему, дитина обов’язково показуватиме результат. Але коли цього немає, то з’являються ті труднощі, які батьки хочуть “виправити”. Насправді ж ми не про виправлення, а про підтримку: важливо побачити, що зараз відбувається з дитиною, і рухатися за її потребами, а не лише за очікуваннями дорослих»
У середній і старшій школі проблеми інші. Перехід з початкової школи завжди стресовий – це нові вчителі, більші навантаження, інший колектив. Особливо це може бути відчутно для дітей, що вимушено через повномасштабне вторгнення змінили місце проживання.
«Дитина може казати: “Я не хочу з цим сидіти” або “Я не хочу з цим спілкуватися”. І тут вже питання не тільки в навчанні, а в тому, як її сприймають у колективі, з ким вона дружить, з ким комунікує, – пояснює психолог. – У цьому віці дуже важлива самооцінка, і вона сильно страждає, якщо є високі очікування з боку батьків».
Катерина радить батькам знизити вимоги, уявну планку й перевести фокус з оцінки на процес.
«Вчора в тебе не виходило, а сьогодні ти це зміг. І в цьому процесі ти вже молодець. І це вже результат, це вже прогрес. Важливо підтримувати дитину саме в цьому, а не тільки вимагати оцінку», – каже вона.
Тривожність, замкнутість і втеча в гаджети: що відбувається з підлітками
Психологічні труднощі, які загострилися через війну, не завжди помітні одразу. За словами психологині, багато залежить від того, наскільки уважні батьки до стану дитини і чи є в родині стабільність. Якщо дорослі цікавляться життям дитини, її самопочуттям, підтримують режим дня і домовляються про правила, зміни в поведінці можна помітити на ранньому етапі. Натомість у сім’ях, де цього бракує або на це просто немає ресурсу, тривожні сигнали стають очевидними вже тоді, коли проблема загострюється через порушення сну, зміну апетиту або скарги на головні болі, болі в животі чи ногах.
«Все це є нормальним в ненормальних наших умовах, – заспокоює психологиня. – Організм так реагує на стрес, і це не означає, що з дитиною щось “не так”. Питання в тому, як швидко дорослі це помітять і як відреагують».
У таких випадках, за словами психологині, розмова з батьками починається не з емоцій, а з базових речей. Вона уточнює, чи є в дитини стабільний режим дня, як організоване харчування, чи знають дорослі про її звички та вподобання. Також важливо, чи проходила дитина медичні обстеження, чи отримує необхідну підтримку для фізичного здоров’я і скільки часу проводить у гаджетах. Без цієї основи, пояснює фахівчиня, говорити про психологічну допомогу складно, спершу мають бути закриті базові потреби.
Водночас батьки не завжди помічають менш очевидні сигнали. Якщо дитина спить і нормально їсть, це ще не означає, що вона почувається добре. Особливо це стосується дітей, які не звикли відкрито говорити з родиною — вони можуть замовчувати страхи, соромитися ділитися переживаннями або просто не знати, як це зробити.
У результаті тривога накопичується і може проявлятися в критичні моменти, наприклад, під час вибухів чи повітряних тривог. Якщо дитина не має чіткого алгоритму дій і опиняється сама вдома або дорогою зі школи, це лише підсилює відчуття безпорадності. Саме тому, наголошує психологиня, такі сценарії важливо проговорювати заздалегідь і відпрацьовувати разом із дитиною
«Це має бути відпрацьований сценарій: якщо дитина сама вдома і лунає тривога, то вона має розуміти, що робити: перейти в безпечне місце, взяти телефон, воду, зарядку і зателефонувати батькам. Якщо вона на вулиці — звернутися до дорослого і діяти за планом. Такий алгоритм дає відчуття спокою і контролю: не небезпека керує мною і не тривога, а я знаю, що робити — раз, два, три. Це знижує тривожність і у дітей, і у батьків, і про це важливо говорити».
Окрім тривожності та фізичних проявів стресу, психологи фіксують і зміни в соціальній поведінці дітей. Посилилися труднощі з комунікацією: після тривалого дистанційного навчання підлітки 10–11 класів повільніше «розігріваються» в живому спілкуванні.
«Вони можуть закриватися у своєму світі і не хотіти виходити на контакт. І тоді без співпраці з батьками школа не може це змінити, – каже психологиня. – Діти в Запоріжжі стали більш гнучкими, але водночас більш тривожними, ніж ті, хто живе в безпечніших регіонах».
Гаджети лише підсилюють ці проблеми. Їхній вплив не завжди помітний одразу, але поступово накопичується: дитині стає складніше зосередитися, зростає тривожність, з’являються проблеми зі сном. Фактично мозок працює без пауз, як техніка, яку не вимикають і не дають «перезавантажитися».
«Наші діти – це дзеркала»: як батькам зберегти довіру і підтримати дитину
Батьки залишаються головною опорою для дитини і водночас її відображенням. Саме в родині формується спосіб реагування на стрес, небезпеку й конфлікти, де діти підсвідомо копіюють ці моделі поведінки. Якщо дорослий не справляється з емоціями, дитина також не навчиться їх регулювати.
«Наші діти – це наші маленькі дзеркала. Вони дивляться на дорослих і отримують власний досвід, як реагувати на небезпечну ситуаці, як поводитися в конфліктах, чи можна себе заспокоїти і як саме це робити. Тому перше питання, яке варто поставити собі: а як я сам себе заспокоюю? Якими способами я справляюся зі стресом? Якщо ці способи не є здоровими, дитина також буде їх переймати. І це стосується не лише емоцій, а й поведінки — профілактика шкідливих звичок нікуди не зникла, вона просто змінилася і доповнилася новими викликами. Якщо дорослий не може себе заспокоїти, дитина теж не навчиться цього робити», – підкреслює Катерина Кондратенкова.
Водночас ключовою умовою довіри є безумовне прийняття. Коли дитина відчуває, що її не оцінюють і не карають за емоції, вона готова говорити про свої страхи й переживання. У протилежному випадку — закривається і переживає все самостійно.
«У досвіді дитини часто є страх: мене покарають, знецінять, я недостатньо хороший. І тільки в тих сім’ях, де є безумовне прийняття, коли дитину приймають з усіма її “недоліками”, неуважністю, гіперактивністю чи поведінкою, яка не відповідає очікуванням дорослих — вона готова говорити про свої проблеми. Саме там з’являється довіра» – каже психологиня.
Психологиня також звертає увагу на баланс між свободою і відповідальністю в родині. Коли дитині щось дозволяють, але не пояснюють наслідки і не формують відповідальність, вона не вчиться усвідомлювати свої дії. Натомість у сім’ях, де є довіра, дитина готова розділяти цю відповідальність із батьками: може чесно сказати про невдачу, наприклад погану оцінку, і розуміє, що з цим робити далі. Якщо ж довіри немає, дитина, як правило, замовчує проблеми і не прагне їх виправляти. Саме тому безумовне прийняття і підтримка залишаються ключовими умовами для формування відповідальності та відкритості.
Агресія або різка зміна поведінки у дітей найчастіше не виникає «на рівному місці». Психологиня пояснює: це сигнал про внутрішні труднощі, спосіб показати, що дитині чогось бракує або вона не справляється з емоціями. Такі реакції можуть бути відповіддю на слова батьків, заборони, тиск або нерозуміння. І тут ключову роль відіграє уважність дорослих, саме вона допомагає вчасно побачити причину, а не лише наслідок.
«Кожна емоція нам потрібна, щоб повідомити про труднощі, які переживає дитина. І завдання батьків зрозуміти, що стоїть за цією реакцією: це відповідь на слова, заборони чи поведінку дорослих. Особливо це помітно в підлітковому віці, коли протест і негативізм стають способом спілкування. Тоді важливо не тиснути, а домовлятися: “Окей, давай подумаємо, на що ти готовий, щоб отримати те, чого хочеш”».
Реакція дорослих у таких ситуаціях стає визначальною, саме вона або загострює конфлікт, або допомагає його прожити й вирішити. Тому фахівчиня радить починати з бази — стабілізувати власний стан. У напрузі батьки часто діють різко, що лише підсилює тривожність дитини. Натомість важливо говорити спокійно, домовлятися, а не контролювати, і залишати простір для довіри.
«Крок номер один в будь-якій екстренній ситуації – це зупинитися і видихнути. У стресі ми реагуємо імпульсивно, і це не допомагає ні нам, ні дитині. Спочатку стабілізуємо себе, а вже потім говоримо з дитиною», – радить вона.
Щоденна увага до дитини, прості речі на кшталт розмови, обіймів чи короткого повідомлення, формує відчуття безпеки. Водночас важливо не ігнорувати різкі зміни в поведінці, адже вони можуть сигналізувати про внутрішню напругу чи переживання.
Навіть у складних умовах війни підтримка батьків і зрозумілі правила взаємодії допомагають дитині відчувати ґрунт під ногами і поступово справлятися зі стресом.
Джерело: 061.ua
