Як показав хід цієї війни, Сили оборони України при підтримці всього українського народу та допомозі країн-партнерів ведуть відчайдушну боротьбу за Незалежність та територіальну цілісність України. Борються, не шкодуючи свого життя та здоров’я, втрачаючи побратимів. Мабуть, саме це мав на увазі колишній голова Верховної Ради України та військовослужбовець Сил ТРО, нещодавно підступно вбитий, Андрій Парубій: «Український воїн – єдиний союзник, який ніколи не зраджував Україну», – пише у передмові своєї книги, меморіалі наших втрат «За Україну, за її волю» – автор Микола Єременко.
Незважаючи на героїчний спротив, Україна, на жаль, втрачає свої території, а що найприкріше – людські життя.
ВАСИЛЕНКО ЯН ВАЛЕНТИНОВИЧ
Герой російсько-української війни Василенко Ян Валентинович, «Ярий» (12.05.1996 – 28.11.2022) – українець, солдат, старший оператор розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи (54 ОМБр, в/ч А0693, п/п В2972) – механізованого з’єднання Сухопутних військ Збройних сил України чисельністю в бригаду. Дислокується у м. Бахмут Донецької області. Підпорядкована Оперативному командуванню «Схід».
РОДИНА, ШКІЛЬНІ ТА ЮНАЦЬКІ РОКИ
Герой російсько-української війни Ян Валентинович Василенко народився 12 травня 1996 року в селі Владівка Чернігівського (сьогодні Чернігівської громади Бердянського) району Запорізької області. Мама, Ліна Олександрівна Василенко (Абреімова), народилася 30 січня 1959 року в селі Маломихайлівка Покровського району Дніпропетровської області, де в 1976 році закінчила середню школу. Потім навчалась у Донецьку в ПТУ №58, де здобула спеціальність «повар», та Донецькому торговельному технікумі, де здобула спеціальність «бухгалтер». Від першого шлюбу 30.08.1979 року народився син Олександр Володимирович Бєлік. З 1982 по 1989 роки Ліна Олександрівна працює кухарем, потім – шеф-кухарем у санаторії «Сосновий бір» міста Слов’яногірськ Донецької області. У санаторії працював фотографом Валентин Григорович Василенко (1951 – 2021), з яким Ліна Олександрівна створила родину. У шлюбі народилося два сина – Павло (29.07.1985) та Григорій (11.12.1986).
Позаяк родинні відносини не ладилися, у 1989 році Ліна Олександрівна з дітьми переїздить до Владівки, щоб допомагати своїй тітці Надії Євтихіївні Овчаренко. З часом купили будинок, у 1996 році народився Ян. Таке воно життя: мамі довелося виховувати та ставити на ноги чотирьох своїх синочків. Скільки ж любові, терпіння, авторитету, сили волі та завзяття є в цій українській жінці, що вона сама змогла виростити, виховати та вивчити своїх синів порядними людьми та патріотами своєї країни. Хлопці зростали, допомагали мамі та один одному, дуже дружні.
У 2002 році Ян пішов навчатися до першого класу Владівської ЗОШ І–ІІІ ступенів. Ян був старанним, дисциплінованим учнем, особливо любив трудове навчання та фізичну культуру, був активним у житті школи. Захоплювався настільним тенісом, був переможцем та учасником різних змагань із цього виду спорту як під час навчання, так і під час строкової служби. Допомагав мамі по господарству, старші брати опікувалися ним та вчили особистим прикладом.
Ліна Олександрівна розповідає: «Янечок був доброзичливим, щедрим, товариським хлопцем, товаришував з однокласниками: Олегом Сенчою, Максимом Балутою, Вадимом Лісняком, Сергієм Прокоповим, Максимом Кощеєвим. Був лагідною, слухняною дитиною, допомагав мені й по господарству, і на городі, умів смачно готувати. Під час канікул та відпусток їздив до бабусі Ніни Євтихіївни на Дніпропетровщину та допомагав їй».
Закінчивши школу у 2013 році, вступив на навчання до державного навчального закладу «Запорізьке машинобудівне вище професійне училище». Цей освітній заклад закінчив у 2015 році, отримавши спеціальність «токар», та був направлений працювати за спеціальністю до АТ «Мотор Січ». Робота юнакові дуже подобалася, тож працював залюбки.
Коли прийшов час служити у Збройних силах України, Ян Василенко не роздумував, оскільки давно прийняв рішення пройти цю школу мужності. Тож 17 травня 2016 року матрос Ян Василенко став військовослужбовцем строкової служби. Служити випало у Військово-морських силах Збройних сил України. Служба на флоті – це романтика, тому дуже сподобалась юнакові. Спочатку була навчальна частина в місті Ізмаїл Одеської області, де матрос Ян Василенко отримав військову спеціальність «водій сторожового катера». Після навчальної частини Яна Василенка направили до військової частини, яка базувалася в місті Кілія Ізмаїльського району Одеської області. Це найстаріше місто України (засн. 862 року до н.е.), яке лежить на березі Кілійського гирла Дунаю. У місті розташований пункт контролю на кордоні з Румунією: Кілія – Кілія Веке. Служив Ян Василенко в Кілійському дивізіоні кораблів та катерів Одеського загону морської оборони Південного регіонального управління. Під час служби пізнав море з його принадами та примхами, побував на острові Зміїному, який із його захисниками вже під час повномасштабного вторгнення став одним із символів непереможності та стійкості українського народу та його Збройних сил. Про характер Яна говорить такий факт: коли він прибув у команду катера, то побачив, що до нього біжить алабай, службовий пес, якого використовують для охорони та караульної служби, а на флоті ще й під час перевірки суден. Це був дуже грізний пес, у якого нещодавно помер господар і який сидів у вольєрі та нікого до себе не підпускав, а це незрозуміло як вибрався, і вся команда поховалася у службових приміщеннях. Ян дав йому цукерку, і вони стали друзями. Коли Ян демобілізувався, то просив віддати чи продати друга, йому відмовили, а через три дні після від’їзду Яна пес помер.
Після демобілізації в жовтні 2017 року Ян Василенко повертається до Запоріжжя, де продовжує працювати на заводі «Мотор Січ». Мама Яна згадує, що завод за час служби сплачував йому зарплатню (3200 гривень на місяць), тож після повернення зі служби юнак придбав ноутбук та повністю змінив гардероб. Ян став майстром своєї справи, працював у першому цеху заводу, додатково освоїв професію фрезерувальника, його дуже цінували на підприємстві. Були випадки, що його забирали навіть під час відпустки чи вихідних для виконання термінових замовлень. З кожної зарплатні Ян відкладав кошти, плануючи придбати власне житло. З цією ж метою домовився про роботу в Естонії та взяв туди квитки на початок березня 2022 року…
ПОВНОМАСШТАБНЕ ВТОРГНЕННЯ МОСКОВІЇ
Всьому завадила повномасштабна навала московії на Україну 24 лютого 2022 року. Підігнавши справи, попри наявність «броні» Ян Василенко йде добровольцем до лав ЗСУ. З 28 липня солдат Ян Василенко проходить двотижневий вишкіл у одній із військових частин на Дніпропетровщині, після закінчення якого його відібрали до підрозділу розвідки. Солдат Ян Василенко служить у 54-й окремій механізованій бригаді ім. гетьмана Івана Мазепи на посаді оператора розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти.
Про те, як воював солдат, розповідає його брат Павло Василенко, з яким Ян підтримував зав’язок та інколи ділився наболілим. Ось яким був його перший бойовий вихід: на позицію висунулися вночі в кількості відділення, було темно, світло не вмикали, щоб не видати себе. Йшли по мінному полю колоною, з метою безпеки – на відстані 10 – 20 метрів один від одного, кожен із бійців відповідає за свій сектор обстрілу, солдат Василенко замикав колону. Дуже хотілося спати, оминаючи міни, він відстав від групи й заблукав, дуже злякався, але все ж вийшов на пост. Здолавши 8 км, загін зайняв бойову позицію о 3-й ночі. Командир «Соломон», який воював з 2014 року, наказав «молодим» – Янеку й Павлу – спати 2 години. Гриміли вибухи, Ян надів навушники, застрибнув у окоп, притулився до бійця, що ніби спав, і заснув. Коли командир розбудив Янека, він почав будити сусіда, а той вже задубів. Він загинув напередодні, але тіло не було можливості забрати.
Вдень Ян Василенко слідкував через прилади за горизонтом та говорить командиру: «Дивись, з тієї сторони до нас хтось повзе, метрів 50 від нас», на що командир відповів: «Ти виявив, ти і знищуй». Через декілька днів забрали на тому місці зброю, документи та маскувальну накидку «кікімору», яких не вистачало в підрозділі, другий орк утік під свист автоматних куль.
Наступного дня, спостерігаючи за горизонтом, Ян запитує в командира, чи може на стороні вагнерівців бути український танк. «Соломон» глянув та наказав усім завмерти, бо на тих танках стояла французька оптика. Сам командир вразив танк «джавеліном», потім висунулися до танку та знищили чотирьох членів екіпажу, а танк спалили. Після другого вбитого ворога Ян дуже хвилювався, переживав, але розумів, що війна є війною, і їх ніхто на нашу землю не запрошував.
Під час виконання ще одного бойового завдання, перебуваючи на «нулі», загін, у якому служив Ян, піддався досить прицільному мінометному обстрілу ворога. Від розривів мін дуже боліла голова, а запах викликав нудоту. Ніяк не могли визначити координати ворога, але потім встановили та скоординували нашу арту, міномети замовкли. До ворожих позицій висунулися «Соломон», Ян і Паша, серед поля була вирита глибока яма, звідки й вели вогонь вагнери, ворожий розрахунок під час короткого бою було знищено. Після цього бою побратими дали Яну Василенко псевдо «Ярий».
Під час боїв під Слов’янськом, через місяць участі в бойових діях, відділення, у якому воює Ян, під час пересування до місця проведення операції підривається на протитанковій міні. З 7 розвідників, що були у джипі, живими залишилися Ян, Павло та ще один побратим, а також «Соломон», який сидів із «джавеліном» у багажнику та від вибуху вилетів, не був поранений, але мав сильний забій. Павло отримав контузію, оглух, слух так і не відновили, і його комісували. Солдат Ян Василенко обгорів, був контужений, оглух, отримав пошкодження хребта у трьох місцях, на щастя без зміщення, осколкові поранення голови та обличчя, після вибуху він опинився під автомобілем. Ті бійці, що сиділи на двох передніх рядах сидінь, загинули, позаяк на міну наїхали переднім колесом. Підривом на міні розвідники видали себе, і вороги почали їх обстрілювати. Врятувало те, що разом із ними на завданні був ще один автомобіль, на якому вони й евакуювались. Першу допомогу Яну Василенку та Павлу надали у Краматорську. Лікар під час огляду запитав про обставини поранень, дуже дивувався вцілілими, бо після підриву на такій міні, як правило, гинуть усі. Він їм сказав, щоб обов’язково пішли до церкви та подякували Господа за спасіння.
Потім була перетримка в лікарні №4 міста Дніпро, а після їх направили на лікування до Рівненського військового шпиталю, куди їх везли санітарним вагоном. У вагоні були тяжкопоранені лежачі вояки, яких прив’язали з метою безпеки до місць, лунали стогін, крики, прокльони. Лікування у шпиталі тривало десь три тижні, необхідні ліки поранені купували самі, Ян тривалий час носив корсет.
Коли Яна виписали зі шпиталю, то пояснили, що необхідно пройти реабілітацію. На питання – де, відповідь була, що це твоя справа. Ян ще не впевнено пересувався, погано чув, був знесиленим. Зателефонував братові Павлу та попросив вислати грошей на дорогу.
Найближчий потяг до Запоріжжя був через Київ, тож Ян побував у столиці, вклонився Героям Небесної сотні на Майдані. Так сталося, що він не бував за кордоном та й далі свого краю ніде, красоти України спостерігав на Донбасі під час війни.
Повернувся в Запоріжжя, де він винаймав квартиру, відвідував лікарів та проходив процедури. Усе це йому організували на власний кошт брати Павло та Григорій зі своїми родинами. З частини, де він служив, постійно телефонували командири з вимогами швидше повертатися у стрій. Друзі Яна, які теж воюють у ЗСУ, пропонували йому допомогу в переведенні до їхніх підрозділів тероборони, де служба не така небезпечна, як у розвідці. Ян Василенко відповідав так: «Я буду воювати там, куди мене направила Батьківщина».
Поранення солдат Василенко отримав 30 серпня 2022 року, а повернувся в стрій 10 жовтня цього ж року та був призначений старшим оператором.
Після загибелі солдат підрозділу старший оператор Ян Василенко поклявся відомстити підступному ворогу за смерть побратимів. Ненависть та лють до рашистських нелюдів кипіла в ньому, тож недарма отримав він псевдо «Ярий». Такі ж почуття до ворога він прищеплював і своїм підлеглим та вчив їх вміло й відважно воювати. Командир Ян Василенко говорив про свій підрозділ так: «Мої орли порвуть орків». І герої-розвідники відділення, постійно перебуваючи на самому передньому краї фронту, а дуже часто і за його лінією, проявляли приклади мужності, вміння, героїзму, самопожертви, виконуючи бойові завдання розвідки та люто знищуючи бойову техніку та особовий склад ворога.
А вдома, на тимчасово окупованій території України, як і в рідному селі Яна – Владівці, рашисти чинили терор та беззаконня, вчиняли воєнні злочини, катували та вбивали людей, грабували, захоплювали житло і власність. Не минули переслідування й маму Яна, Ліну Олександрівну, сільські гниди-колаборанти допомогли. У її будинку та господарстві провели вісім обшуків, питали за сина, про те, яким «атошникам» вона надавала допомогу. Звинувачували у шпигунстві на користь ЗСУ. З яких тільки російських спецслужб не приїздили, але нічого не знайшли. Ян та брати радили мамі виїхати з окупованої території, але вона не хотіла покидати село й рідну домівку.
На фронті тривали важкі кровопролитні бої, на Бахмутському напрямку особливо запеклими були бої поблизу селища Спірне Святогірської міської громади Бахмутського району Донецької області. Селище розташовується на панівній висоті, тож має стратегічне значення. 7 липня 2022 року рашистські війська разом із підрозділами невизнаної ДНР окупували селище. У вересні цього ж року ЗСУ звільнили селище, але лінія фронту проходила тут ще довго та велися активні бої.
Ян повідомляв брату, що тут ідуть запеклі бої; тих, із ким він був у підрозділі, вже немає: загинули чи поранені, дуже багато «двохсотих» і «трьохсотих» унаслідок невдалого наступу, частими є випадки СЗЧ. Він повідомляв про це, коли вони в побратимів у Краматорську помились, поголились, попрали одяг після чергового перебування на лінії зіткнення.
ОСТАННІЙ БІЙ, ПАМ’ЯТЬ
З 20 листопада відділення Янека знову перебувало на нулі та виконувало бойове завдання. Позиція була поблизу ферм села Спірне Соледарської міської громади Бахмутського району Донецької області, які ворог знищив ущент. Янек тиждень не телефонував, рідні дуже хвилювалися. Подзвонив він 27 листопада, говорив, що в них пекло, доставити їм ні їжу, ні боєприпаси неможливо, тож їдять те, що залишилося по кишенях. Просив передати всім рідним та близьким, що він їх любить та мріє зустрітися й обійняти їх.
Наступного дня, 28 листопада, ворог кинув на їхню ділянку відповідальності літаки, танки, піхоту. Вояки-розвідники мужньо й уміло захищалися, знищуючи ворога, але сили були нерівні. Особовий склад відділення у кількості вісім вояків був розділений на три частини, Ян Василенко з жителем Запоріжжя Соловйовим та ще одним вояком перебували в окремому укритті. Коли на позицію вийшов ворожий танк, Ян із земляком залишилися в укритті, а третій воїн вискочив з укриття, чим врятував своє життя. Танковий боєзаряд потрапив прямо в укриття. Земляки загинули смертю героїв.
Зважаючи на інтенсивність боїв, тіла загиблих змогли забрати з поля бою лише 5 грудня. Братів Яна Василенка, Павла та Григорія, запросили на ідентифікацію тіла загиблого. Того дня був морозний день, тож майже 60 чорних мішків із тілами загиблих лежали під навісом у дворі моргу Шевченківського району.
По обличчю Яна було важка впізнати, бо вибухова хвиля вдарила по його лівій стороні, тіло було цілим, тож брати пізнали тіло Яна за слідами старого 30-сантиметрового шраму на лівій нозі.
Коли сини повідомили мамі про загибель Яна, серце її ледь витримувало біль втрати, і якби вона могла, то летіла б чайкою до свого меншенького синочка. Але доля визначила інакше: знайшовши перевізника, Ліна Олександрівна доїхала разом з іншими земляками, які намагалися виїхати з окупації, до блокпосту окупантів у м.Василівка 7 грудня. За легендою, вона їхала на похорон до сестри. Як вона не просила, пропонувала гроші, ставала на коліна й молила окупанта пропустити її, він не пропускав, а щоб більше його не просили, вдарив автоматною чергою по одній із машин у колоні. Уявляю, як було ставати матері на коліна перед вояком армії, яка позбавила життя її кровиночку, та просити пропустити її. Окупанти були невблаганними і всі 16 автомобілів, які перебували в колоні, повернулися назад.
Ліну Олександрівну Василенко продовжували тероризувати окупанти, а останнього разу приїхали 11 травня, звинуватили її в тому, що вона корегувальниця вогню української далекобійної зброї. А ще повідомили, якщо вона протягом доби не виїде з села, то її ув’язнять. Тож о 6-й ранку 12 травня вона покинула дім, діставшись Бердянська, переховувалася там у друзів на дачі. А коли 19 травня окупанти почали перевірку дач із метою заселення туди своїх вояків, вона змушена була тікати і звідти. Друзі допомогли знайти перевізника, і 20 травня Ліна Олександрівна разом ще з 5 українцями, які мали намір покинути зону тимчасової окупації, покинули Бердянськ. Їхній маршрут проліг через Маріуполь, Донецьк, Ростов-на-Дону, Псков, за 200 км від Москви, через Литву, Латвію, Варшаву до Дніпра, де її забрав і відвіз у Запоріжжя син Гриша з онукою 24 травня ввечері. Пожила по місяцю в родинах синів Гриші й Паші, сьогодні винаймає житло. Доглядає за могилою сина, няньчить двох чудових онучок, допомагає, чим може, воякам та людям.
Солдат Ян Василенко, «Ярий», за дуже короткий термін, який йому відведено Господом для захисту Батьківщини, встиг стати вмілим воїном і авторитетним командиром. 13 червня 2023 року солдата, старшого оператора розвідувального відділення розвідувальної роти 54 ОМБр нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня – посмертно. А взагалі в цій російсько-українській війні вже взяло участь чотири двоюрідні та троюрідні брати славного козацького роду Абреімових із Дніпропетровщини, двоє з яких віддали життя за свободу й незалежність України.
Цивільна панахида та відспівування Яна Василенка відбулося у «Залі прощання». Поховали Яна Василенка 8 грудня 2022 року з військовими почестями за присутності рідних, побратимів, друзів, земляків, представників заводу «Мотор Січ» на Кушугумському військовому цвинтарі селища Кушугум поблизу Запоріжжя.
Вічна Світла Пам’ять та Царство Небесне Героям!
Микола ЄРЕМЕНКО, Владовка – Мелехен
Література:
Чернігівська громада Запорізької області. Василенко Ян Валентинович ..[Електронний ресурс] / Чернігівська громада Запорізької області // Facebook. – Режим доступу : https://www.facebook.com/chegromada/?locale=uk_UA. – Назва з екрана. – Дата публікації : 06.12.2022. – Дата перегляду: 06.12.2022.
Чернігівська районна газета «Нива». Василенко Ян Валентинович [Електронний ресурс] / Чернігівська районна газета «Нива». // Facebook. – Режим доступу : https://www.facebook.com/groups/nivagazeta1934. – Назва з екрана. – Дата публікації : 23.09.2025. – Дата перегляду: 23.09.2025.
Сообщение Цього року йому мало виповнитися 30, та йому назавжди 26 появились сначала на Газета МИГ.