Сьогодні, 25 липня, вже 90 років як у 1934-му у Парижі упокоївся Нестор Іванович Махно, багатьом українським селянам-учасникам визвольної боротьби – Батько.
Людина, якій так опиралася радянщина, так завзято витоптувала її слід в нашій історії, прожила на світі усього 45 років.
“…чи xто з недоброзичливців Нестора Івановича задумувався: чому більшовики пробачили всім своїм ворогам, а Маxну – ні, його ім’я піддали анафемі, ним матері лякали своїx малиx дітей?” – питає у матеріалі, підготовленому для календаря Запорізької обласної універсальної бібліотеки «Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя 2024» гуляйпільський журналіст Іван Кушніренко.
Та розмірковує далі: “За що така не любов до народного ватажка, якого повстанці з шаною і повагою називали «батьком», а йому ж тоді не було і тридцяти років? Так, він боровся проти більшовиків, але ж і двічі укладав з ними договір на співпрацю, на спільну боротьбу з інтервентами, які прийшли на наші землі з подачі керівництва Української Народної Республіки.
За звільнення України від австро-угорськиx, а потім і німецькиx та російськиx зайд Маxно мав тимчасову угоду із військом Симона Петлюри, але воював і з новими державними структурами, які тоді виникали на території України, через приведення чужого війська і згідно з Брестським договором віддачі частини території України ворогу. Xіба ж це не прояв синівської турботи про звільнення, про територіальну цілісність матері-України, яку сьогодні ведуть Збройні Сили України з російськими рашистами, котрі поставили за мету зруйнувати державу Україну і знищити її народ.
На превеликий жаль, чи то особисті амбіції Махна і Петлюри, чи нерозуміння боротьби за єдину незалежну Україну, чи брак високої політичної культури розвели дві повстанські сили в різні сторони, чим повною мірою скористалися більшовики і розбили махновців і петлюрівців поодинці. Причиною цього була і відсутність в обох повстанських таборах ідеологів, які б прагнули до об’єднання повстанських сил, розкиданих на теренах України…”
Таку саму думку чули ми шість років тому у Франції, в Ліоні – від неймовірного співбесідника, якого наша подруга називала Саша Щерба, хоча було тоді йому майже 90 років. Син охоронця Симона Петлюри, що походив із заможної родини чернігівських землевласників, Саша пив з нами французьке шампанське та їв вареники із сиром та картоплею…
Зустріч була щемна: за столом сиділи Саша Щерба, українська француженка Анна, її двоюрідна сестра із Запоріжжя Люба та ми із істориком Валерієм Стойчевим. Без його професійної допомоги в архівній роботі Анна, народжена в Ліоні, ніколи б не побачила своїх сестер.
Люба, Валерій та авторка, фото Анни Остапець
Батько Анни змушений був покинути рідну Вознесенку у 1920-му – коли війська Червоної армії остаточно ввійшли до Олександрівська. Бо Андрій Остапець з юності тримався ідеї української незалежності, встиг потримати зброю разом із своєми ровесниками, односельчанами. Залишатися, знаючи, як розправляються більшовики із українськими націоналістами, було смертальною небезпекою.
Анна згадувала розповіді батька: тікав вбрід, через замерзаючий Дніпро…
Батьки, брати та сестри залишилися в Вознесенці.
Люба привезла на могилу дядька Андрія землю з Хортиці та хортицькі трави
Андрій декілька років промандрував Європою – до Франції, де знайшов собі й прихисток, і дружину, українку з-під Станіслава.
І все життя не брав французького громадянства, мав єдиний паспорт – Української Народної Республіки.
То був Андрій петлюрівець, я розумію, не махновець.
Про зустріч Нестора Івановича та Симона Васильовича і розповів нам Саша Щерба: жалкували обидва, що не об’єднали зусиль заради боротьби із спільними ворогами України – й залишками російської імперії, й потужною новою імперією, радянською.
Перед тим, як потрапити до Ліону, ми побували у Парижі.
І відділи шану не тільки історичному нашому минулому на цвинтарі Sainte-Geneviève-des-Bois, а й відвідали Père Lachaise.
Та побачили, що до Нестора Махна люди йдуть щодня – квіти, сувеніри, листи з України та навіть книги з’являються біля місця упокоєння праху народного ватажка. Була магічна сила в цій людині, якій присвячують твори наші письменники – Віктор Ахінько, Степан Ревякін, вірші складають поети, легенди переказував Володимир Шовкун.
То силою духу Нестора Махна живиться українська ідея.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
Сообщение Дев’яносто років по смерті Нестора Махна – пам’ять жива появились сначала на Газета МИГ.